Краще зустріти ворога подалі від дому, — депутат-"айдарівець" Петро Шкутяк
Приказка "Моя хата скраю, першим ворога зустрічаю", мабуть, найкраще описує нашого співрозмовника — Петра Шкутяка — депутата Івано-Франкіської обласної ради, який відправився із батальйоном "Айдар" у зону АТО.
До біографії Шкутяка-молодшого обов’язково варто додати, що він батько п’ятьох дітей.
У травні депутат облради без зайвого галасу та пафосу пішов добровольцем у батальйон "Айдар". А вже 21 липня на своїй сторінці у Facebook телеведуча Марічка Падалко повідомила, що неподалік Луганська Петро отримав осколкове поранення.
Зараз Шкутяк перебуває у військовому госпіталі у Львові. Він без проблем погодився поспілкуватися з автором цих рядків, утім зустрітися так і не вдалося – на територію госпіталю журналіста не пустили.
"Тут військова територія, без дозволу Міноборони пресі не можна", — сказали на пропуску.
Аби не затягувати час, Петро Шкутяк згодився відповісти на питання по телефону.
На жаль, це інтерв'ю не зовсім відверте і живе, адже по телефону неможливо зробити "живе" інтерв'ю. Наша розмова незакінчена, їй бракує завершення. Вона матиме кінець саме тоді, коли закінчиться війна. А після того буде інше інтерв'ю. І воно буде переможним.
"Я просто солдат, моя справа добре виконувати накази"
— У вас п’ятеро дітей, мали хорошу роботу, гарно жили в Івано-Франківську. Логічне питання: Чому поїхали воювати?
— Їхав, бо краще зустріти ворога подалі від свого дому. Я дуже співчуваю тим мешканцям, які живуть в зонах конфлікту. На нашій землі війна, я не зміг залишитися байдужим.
— Я правильно розумію: мета полягала у тому, щоб не допустити агресії на інші території країни?
— Саме так. Водночас, мені 34 роки: в житті вже чогось досягнув, багато побачив. Думаю, що психологічно маю можливість йти воювати. На сході воюють діти, яким по 20 років. Вони ще молоді хлопці, їм ще треба пожити. А я вже, в принципі, такого віку, що можу воювати.
— Що кажуть ваші родичі, дружина?
— Різне говорять. Зараз дружина мене доглядає, тут зі мною, все гарно.
— А ваш батько?
— Він постійно підтримував, шукав допомогу для батальйону, привозив одяг, форму. Він і далі цим займається.
— Чому вирішили піти саме в "Айдар"?
— Я насправді не вирішував іти в "Айдар". Просто бачив, що є потреба йти, є потреба у тому життєвому досвіді та навиках, що у мене є. Щодо "Айдару", — мої друзі мають з ними контакти, тож поїхав саме туди.
— Розкажіть, як ви їхали на схід?
— Ми з товаришем з Тернополя поїхали в Луганську область своїм ходом, мали зв‘язок з командиром батальйону. Тоді ще батальйон розташовувався в лісі, це був такий собі партизанський загін. Приїхали туди 13 травня. Потім переїхали в Старoбільський район у закинутий м’ясокомбінат.
— "Айдар": що це за батальйон, які там люди?
— Там люди з цілої України. Як вони туди потрапили і чому – мені складно пояснити. Я пробував це з'ясовувати, але так остаточно і не з'ясував. Люди дуже різні і в кожного своя історія, але всі вони добровольці.
— Я знаю, що в батальйоні багато непростих людей, які чогось досягли в житті.
— Дуже різні люди, нереально взяти будь-яку соціальну групу чи ще щось – ви там знайдете всіх людей, ніякого чіткого розподілу там немає. Найголовніше, що там є – це побратимство, тут ніхто нікого не кине.
— Також в "Айдарі" була Надія Савченко…
— Я з нею знайомий.
— Сьогодні з неї роблять образ Жанни д’Арк. Вона відповідає такому образу?
— Вона хороший солдат. Мені здається Жанна д’Арк і Надія Савченко – це трохи різне: революція – це одне, війна – інше. Савченко, як на мене, була солдатом. Бойова жінка.
— Кажуть, буцімто на неї багато хто нарікає, мовляв, вона бездумно рвалася в бій.
— Я не був тоді, коли вони потрапили в засідку в Металісті. Я чув багато різних версій, а чітко так і не зрозумів як це сталося. Знаю, що вони – десантура, танки, БТРи і БМБ десь виїхали, і просто помилилися дорогою, через що попали в засідку.
— Коли Савченко повернеться з Росії, президент нагородить її титулом Героя України. Вона заслуговує на нього?
— Думаю, що Надія на це заслуговує. Я ж кажу: вона відважний солдат і гідно поводить себе в полоні.
Якась частина людей із Донеччини і Луганщини воюють на боці терористів
— "Айдар" підпорядковується Міністерству оборони: вони оснащують батальйон зброєю, бронежилетами, касками?
— Ну не знаю. Спочатку не дуже... Це залежало від оформлення документів людей, знаєте… Я не можу сказати точно, бо це питання більше до керівництва. Але в принципі зараз зброєю ми були оснащені повністю. Щодо бронежилетів і інших необхідних речей – отримуємо їх здебільшого від різних спонсорів, волонтерів.
— А як батальйон співпрацює з Міноборони?
— Я солдат, як я можу співпрацювати з Міноборони? Моя справа – добре виконувати накази. Багато операцій ми виконуємо спільно з армією. Знову ж таки, ми просто частина, один з батальйонів Міністерства оборони. Може все трохи не так, як було у мирний час, бо там є контрактники чи призовники, а ми – добровольці.
— Дії нашої армії злагоджені?
— Ну як сказати… Я думаю, що злагоджені, але, звичайно, бувають різні моменти. Наша армія вчиться і це навчання відбувається безпосередньо під час війни.
— Декілька тижнів тому журналіст Мустафа Найем написав матеріал про те, як він попав у перестрілку українських сил… (у ньому розповідається, як військові не впізнали машину, в якій їхали українські сили, в результаті загинув водій).
— Такі моменти є, я знаю про що цей матеріал. Конкретно про той момент я не знаю, але знаю, що таких моментів багато.
— Це халатність керівників?
— Про керівників нічого не можу казати, бо я до них далеко. Скажу, що ті, хто воюють на передовій – це люди, які все роблять добре, стараються. У нас дуже хороші солдати.
— Це війна? Ви називаєте це війною?
— Так, це війна. І я називаю це війною.
— Давайте відверто: чи правда, що українська армія сьогодні тримається на волонтерах?
— Не можна так говорити, це трохи перебільшено. Звичайно допомога від волонтерів дуже велика, тут питань немає. Але насправді армію забезпечує бюджет. Таке як зарплатня, витрати, техніка, озброєння, пальне і багато-багато іншого – справа держави.
— Нещодавно чув коментар активіста, який воює на сході: він сказав, що проти українців нерідко воюють самі ж українці, тобто вихідці з Донбасу. Це правда?
— Думаю, що частково так. Особливо на перших порах, коли не було серйозного спротиву з боку України. Вже тепер, коли українська армія робить так, як треба, воює, то кількість цих людей значно зменшилася, і значно збільшилася кількість людей з-за кордону. Але я гадаю, що якась частинка людей з Донецької, Луганської області там є.
— Зменшилася через те, що вони бояться воювати?
— Вони зрозуміли, що війна – це не просто ходити з автоматом по вулиці, залякувати і все відбирати. Вони зрозуміли, що тут дуже швидко можна отримати кулю. Тому почали просто тікати.
— Гадаєте, вони розчарувалися в проросійських настроях?
— Думаю, що у них з’явився страх перед нашою армією. Бояться воювати – ось і все.
Фото О.Білозерської
— Мені як журналісту дуже цікаво: нам все розповідають про АТО?
— Звичайно, що ні.
— Хіба це правильно?
— Розумієте, деколи таке говорять, що аж вуха в’януть, волосся дибом стає і ти розумієш, що це неправда. Стосовно журналістів – журналіст може зрозуміти все тільки тоді, коли сам там буде, бачитиме все на свої очі. Тоді він має повне право писати матеріал. Бо це ж як зіпсутий телефон – передана інформація може бути взагалі протилежною, ніж є насправді.
— Від нас щось приховують важливе?
— Та ні, не думаю. Принаймні я цього не бачив.
— Якби ви зараз могли звернутися до військового керівництва, що б ви їм сказали?
— Я би їм сказав, щоб вони цінували солдат і продовжували боротьбу, щоб розвивали українську армію.
Вірю, що активна фаза АТО закінчиться через місяць
— Розкажіть про своє поранення, як його отримали?
— У селі Георгіївка, дорогою до Луганського аеропорту, під час мінометного обстрілу. Осколки потрапили в голову і в ногу.
— Яка складність поранень?
— Слава Богу, більш-менш. Я думаю ще місяць буду в лікарні, а потім вже, може, випишуть додому.
— А що після лікарні? Повернетеся на фронт чи все-таки додому?
— Щоб повертатися, треба навчитися ходити (сміється). Як навчуся добре ходити – тоді зможу повертатися. Врешті, я надіюся, що слова начальника Генштабу підтвердяться, і в місячний термін активна фаза АТО буде завершена.
— Ви в це вірите?
— Так.
— Поясніть.
— Ну я ж не якийсь… Я так собі думаю, що десь так воно могло бути. Але, звичайно, можуть виникнути різні обставини. За тих обставин, які зараз є, то думаю, що через місяць активна фаза закінчиться.
— Чим будете займатися після АТО? Підете в політику?
— Я не знаю. Щось буду робити, сім'ю потрібно утримувати.
— Все таки уточню: коли покращиться здоров’я, ви повернетеся туди?
— Думаю, що так. Хоча, повірте, непросто повертатися з доброго.
— Чи правда, що більшість тих, хто повертається з АТО, назад їхати вже не хочуть?
— Не знаю, але можу сказати те, що бачив у "Айдарі" – там велика міграція людей. Просто вони бачать, що це насправді. Багато хто не може воювати, тому їде додому.
— З Донбасу люди масово тікають у інші регіони, зокрема й чоловіки. Що можете про це сказати?
— Те, що люди тікають – це нормально. Зрозумійте, у них вдома йде війна. А стосовно чоловіків – це справа кожного окремого чоловіка – де йому бути, що робити. Якщо він не хоче воювати, то його не змусиш воювати. Єдиний момент, аби вони не сідали на шию. Всіх людей потрібно нормально приймати, але звичайно їм потрібно шукати роботу й самим працювати. Ще раз наголошую: те, що переселенці їдуть – у них йде війна і їм потрібно допомагати.
— На західній Україні є частина людей, які вважають, що заради миру Донбас можна віддати.
— Ми не можемо відмовлятися від нашої держави. Наша держава має певні кордони, територію і так далі. Наші внутрішні проблеми ми повинні вирішувати внутрішньо, а зараз відбувається зовнішня агресія. Тут справа зовсім не в Донбасі.
