Кипить на Донбасі не тільки каша, але й прихований гнів

Боюся когось образити, та все-таки скажу: якщо людина думає і говорить лише про їжу, то вона вже не homo sapiens, а просто жива істота. І той, хто доводить її до такого стану, – відвертий ворог чи злочинець, що заслуговує на жорстке покарання.

Така думка спіткала мене недавно в окупованому Донбасі: я інкогніто побувала в Донецьку та ще кількох наближених до нього містах. Повернулася звідти до Івано-Франківська, заливаючись слізьми, пише Галицький кореспондент. 

І річ не лише в сумних донбаських краєвидах – розгромлений аеропорт, розбиті житлові будинки, на околицях міст масові свіжі поховання, на об’єктах малого та середнього бізнесу іржаві замки, на великих підприємствах безперервного циклу (металургія, коксохімія) ледь помітні ознаки технологічного дихання.

Ренесанс тільки в одному сегменті

Та найстрашніше на поневолених територіях – викривлене до примітиву людське світосприйняття. Зараз, коли вже в минулому масштабні бої, чомусь не чути розмов про неминучість мирного життя та майбутню відбудову Донбасу, про нагальну необхідність примирення і порозуміння. Всюди бесіда, дебати, суперечки про одне – про їжу. Навіть не про те, як її приготувати, а тільки де і за що купити. Таке враження, що кожна родина набиває собі провіантом цілу комору чи продовольчий склад. Тож і в роздрібній торгівлі ренесанс лише в одному сегменті – продуктовому. Побутова техніка, меблі, одяг – відпочивають.

З одного боку, збуджує гастрономічні рефлекси російська пропаганда, яка і зараз верзе своє: прийде «Правий сектор» і всіх тут якщо не бомбами, то голодною смертю повбиває. З іншого, люди відчули наслідки економічної блокади з боку України. Тому навіть меншість, яка розуміє причини такого кроку і сприймає його як спокутування гріха сепаратизму, на випадок посилення блокади запасається провіантом. Що стосується більшості, а там не лише відверті прибічники відокремлення від України, але й звичайні старі люди, загартовані в радянських чергах під магазинами, то вони зараз тим паче готові брати все, що дають.

«Коли вже наїдяться ці старпери? Таке враження, що каша з маслом аж з вух їм лізе», – обурювалася в рейсовому автобусі одна жіночка, яка у свій вихідний їхала з ДНР на український бік за продуктами. І такі настрої в «молодій республіці» помітно наростають, бо є на те кілька причин.

Пенсіонери дратують молодь тим, що мають змогу одночасно отримувати аж дві пенсії: українську в гривнях (треба лише виїздити за нею на вільну територію) і так звану ДНРівську пенсію в рублях на місці (ці гроші привозять «гумконвоями» з Московії). Окрім того, пенсіонери, особливо ті, кому за 60, безоплатно отримують продуктові пакунки від благодійного фонду Рената Ахметова, від Червоного Хреста, від ООН та Росії. Тож у коморах окремих дідусів та бабусь вже накопичилося стільки різних круп та макаронів, що вони годують ними пташок. Звичайно ж, у кого є діти – віддають їм. Так от, саме дорослі, працездатні діти пенсіонерів опинилися в найбільшій скруті. Вони якщо не зовсім втратили роботу, то в зарплатні обов’язково дуже програли. Бо нема зараз в окупованому Донбасі підприємств, які б працювали у довоєнному ритмі і на повну потужність.

Ось, наприклад, у місті Макіївка є модернізований коксохімічний завод. Висока якість його продукції у мирні часи дозволяла успішно постачати її найбільш вимогливим вітчизняним та закордонним споживачам. На трудівників заводу було приємно глянути. Гарно одягнені, завжди в доброму настрої, традиційно ходили на Службу Божу до заводського храму, завжди були першими серед регіональних лідерів за обсягами виробництва. Що маємо зараз? Відповісти для преси відкритим текстом – нема нині такого сміливця у цілому місті. Але й із завуальованого пояснення звичайного інженера можна все зрозуміти: «Зараз приступаємо до холодної консервації на зимовий період трьох коксових батарей – це агрегати з виробництва коксу для металургії. В подальшому будемо ставити їх на розігрів і повторно вводити в експлуатацію». Ось так, коли ще лунають постріли і є постійна загроза потрапити на розмову під дахом «держбезпеки», ліпше в усьому звинуватити зиму.

Минулого року були черги на виборчих дільницях – за ДНР. Тепер натовпи у пунктах роздачі гуманітарних харчів. Такі вони, екзамени на зрілість для дорослих.

Для промисловості гречка – не валюта

Насправді ж, причина глобальних проблем у промисловості окупованого краю стратегічна: коли новоявлені вожді закликали людей голосувати за «незалежну Донецьку народну республіку», вони навіть не заїкалися, що цивілізований світ її не визнає, а тому не буде з нею торгувати, не буде постачати для її заводів сировину і купувати готову продукцію. Як наслідок, люди та бюджет залишаться на голодному пайку. Саме так зараз і є. Освічені працівники заводів, фабрик та шахт, навіть якщо частина з них марила «русской весной», вже на власному гіркому досвіді зрозуміли, що таке порушити міжнародні правила гри та норми кооперації. Тому у разі нових виборів вони навряд чи так само, як минулого року, будуть розкидатися голосами, навіть якщо зараз їх, образно кажучи, щодня годуватимуть дармовою гречкою з тушонкою. А ось для багатьох пенсіонерів похилого віку, нехай вони мене пробачать, гречка – тверда валюта навіть на мирних територіях. Мабуть, і з таким розрахунком ведеться відбір пріоритетних їдців в окупованому Донбасі. Вони там дуже цінний електорат на перспективу. Більше того, як не дивно, хліб у містах ДНР значно дешевший, ніж в Івано-Франківську. Звичайно, цей крок заслуговує на похвалу. Якби не одна річ: попри турботу про людей, така цінова поблажка зроблена, перш за все, з розрахунком на наївних, збіднілих мешканців, яких легко задобрити, підкупити, ввести в оману. А страшну дорожнечу на все інше сепаратистська влада списує на Україну.

І знову клин

На жаль, неоднаковий доступ до гуманітарних круп та олії – не єдине, що сьогодні вбиває клин між людьми в окупованому Донбасі. Часто іскри летять, коли заходить мова про те, хто куди виїжджав на початку війни та чому повернувся. Як там дехто каже, «приїхали на все готове». Варто зауважити, що з різних причин багато людей дійсно повертаються. Щоправда, показати їм пальцем, що саме «готове» для нормального життя, дуже важко. Але це теж добре підґрунтя для того, щоб люди сперечалися, гризлися, сварилися, наближалися до розколу. В той час, як нечисті на руку тамтешні правителі набивають свої кишені на випадок, якщо їм доведеться покинути цей клондайк.

Гірко визнавати, але й наші українські можновладці мають такий хист, про що полюбляють розказувати донбасівцям в окупації пропагандисти ДНР. Для чого вони це роблять – зрозуміло. Але навіщо в Києві постійно підкидають щодо цього відповідні факти – оце питання. Не лише від мене. На тимчасово окупованих територіях воно цікавить всіх, хто чекає у своїх містах та селах не лише на українські прапори, але й на порядних людей під ними. Бо якби раніше саме таких було більше в усіх ешелонах влади, то й такої біди в країні не сталося б.

Хто й чого чекає в окупації?

Армія всіляких шулерів, які заробляють на війні, звичайно, жадає її продовження. Ідейні сепаратисти та їх приспішники прагнуть вторгнення Росії, бо інакше їм трибунал. Переважна більшість просить у Бога миру та роботи, бо треба по-людськи жити, виховувати дітей, думати про майбутнє. Віри у блага, які народу обіцяють проросійськи налаштовані правителі, давно нема, бо навіть те, що дійсно дають, огорнуте неправдою.

Ось нещодавно сповістили, що створили в республіці 26 тисяч нових робочих місць. Та виявилося, ніхто нічого не створював. Насправді є вимушена зайнятість на підмітанні територій, завантажуванні-розвантажуванні товарів, роздачі гуманітарки, догляді за хворими. А також на ремонтах та інших роботах з відновлення економіки підприємств. Але ж такими ремонтами займаються власне робітники цих підприємств, які втратили зарплату через скорочений графік виробництва. То про які нові робочі місця йде мова? І все-таки, відверто кажучи, люди перед примарою голоду радіють і тому, бо хоча б отримують мінімалку з Фонду державного страхування на випадок безробіття. А воно неминуче. І поширена інформація про те, що за рік у ДНР відновили роботу понад 300 промислових підприємств, нікого не втішає. Бо насправді більшість із них вимушена працювати за скороченим графіком, здебільшого лише кілька днів на тиждень. І то переважно завдяки тому, що ці суб’єкти зберегли свою українську реєстрацію, а з нею і доступ до традиційних ринків збуту продукції. Але робочі з того мало що мають, бо їх підприємства змушені сплачувати подвійні податки – Україні та ДНР, інакше директорові чи власникові світять кайданки з того чи з іншого боку.

Висновок з цього всього невтішний: мешканці окупованого Донбасу найближчим часом нічого доброго не побачать. І, на превеликий жаль, своєю присутністю поряд з озброєним ворогом Україні не зарадять. Тож якщо у трьох тисяч переселенців з того краю, які перебувають зараз на Прикарпатті, є хоч найменша змога залишатися тут, це краще зробити. Тим паче, що тамтешня влада, вбачаючи в активних біженцях, які повертаються і мовчати не будуть, загрозу для себе, вже розпочала відносно них «профілактичні» розмови в підконтрольній пресі. Мовляв, розстрілювати «возвращенцев» не будемо, але доводити свою корисність та спокутувати вину їм доведеться. Когось, чиї дії вели до ненависті та розпалу ворожнечі, можливо, будемо судити.

Не важко здогадатися, як то буде виглядати, якщо на окуповані землі не повернеться Україна. Але гадаю, що повернення неминуче.