Медаль від Путіна Іванові Ардану з Прикарпаття не потрібна
89-річний ветеран Другої світової війни з Калуша, інвалід першої групи Іван Ардан, дізнавшись, що йому збираються вручити ювілейну російську медаль з нагоди 70-річчя перемоги над нацистською Німеччиною, написав офіційну заяву про відмову від цієї сумнівної нагороди.
Втечі від німців
Попри поважний вік Іван Михайлович має надзвичайну ясність розуму та чудову пам’ять, а його каліграфічному почерку можна лише позаздрити.
Народився він 1 травня 1926 року в селі, назва якого українською звучить як Святкова Мала, тоді Краківського воєводства. По закінченні семи класів вже за німецької окупації вступив до української вчительської семінарії в курортному містечку Криниці. Спершу навчався стаціонарно, а потім довелося перевестися на заочне відділення — треба було допомагати батькам. Батько, інвалід Першої світової війни, мав коня, тож німці наклали на нього обов’язок із заготівлі дров та різної деревини. Самотужки батько норми не міг виконати, а після смерті старшого брата іван Михайлович залишився єдиним сином у сім’ї.
У грудні 1944 р. Червона армія наблизилася до їхнього села, німці стали відступати. Одного дня забігло їх кілька до хати Адранів і наказали батькові, щоби запрягав коня та їхав з ними. Щось там мав везти. Проте син пішов замість нього.
— Тато під час лісозаготівлі зламав ногу. Тож я йому сказав, що він не зможе втекти від німців у разі якоїсь біди, а я втечу, — згадує іван Михайлович.
Поклали йому на фіру кулемет, ще на неї сіли шестеро чи семеро німецьких вояків і поїхали. Їхали ніч, день... Раз у раз налітали радянські літаки, бомбили колону, але якось так Бог дав, що їх не зачепило. іван Михайлович все шукав нагоди втекти. Він, до речі, добре знав німецьку. Отож попросився до туалету. Але німці теж були не дурні. Пустили, проте один із солдатів пішов разом з ним, причому озброєний. І так кілька разів. Та все ж другої ночі, коли проїжджали через якесь село, удача усміхнулася юнакові.
Традиційно попросився до туалету, німець, звісно, пішов з ним, став, закурив. А Іван Михайлович помітив, що в задній стінці дошки прогнили. Обережно розсунув їх, зняв шинель, яку дали йому німці, бо ж забрали з дому в самій легенькій куртці, а надворі вже була зима, і потихеньку подався геть. Проте не став бігти поміж хати. Усвідомлював, що німці шукатимуть його в селі. Отож зробив невеличкий гак і знову вийшов на дорогу, щоправда, попрямував тепер у зворотній бік. Будучи порівняно невисокого зросту та худорлявим, скидався радше на підлітка, тож деякий час на нього не звертали уваги.
Але ось трапився міст, який охороняли німецькі солдати. «І що я маю брехати?», — в розпачі думав юнак. Але знайшов вихід із ситуації. Підійшов до німців і сказав, що він, мовляв, ось із того села, що солдати наказали йому запрягти фіру двома кіньми, бо мали везти щось важке. Одного коня він має вдома, а другого хоче взяти у свого знайомого, котрий живе за річкою, тож просить пропустити його.
До речі, цього разу Іван Михайлович з якихось міркувань приховав, що знає німецьку мову, і розмовляв польською. На щастя, один із вартових її розумів і парубка пропустили.
Знову йшов дорогою, нікуди не звертаючи. Повз нього проїжджали німецькі танки, машини, фіри з солдатами, але хлопця ніхто не чіпав. Та коли до рідного села залишилося кілометрів 15, натрапив на фельджандармів, які зажадали від нього документи.
Іван Михайлович про всяк випадок прихопив було з дому своє посвідчення студента учительської семінарії, написане німецькою та українською мовами, яке й показав жандармові. Тут вже він знову «згадав», що знає німецьку, якою, до речі, володів бездоганно, і на ходу придумав нову байку. Мовляв, він — німець, разом із батьками тікає від росіян, але в дорозі вони загубили одне одного, тож він тепер намагається розшукати тата і маму. Жандарм наказав йому йти до комендатури, але студентське посвідчення чомусь не віддав.
Зрештою, Іван Михайлович і так радів, що його не затримали. Та поки дістався додому, ще не одну пригоду пережив.
Виграли б війну без України?
Повернувшись до рідного села, застав там росіян. Учительська семінарія, звісно, вже не працювала. Зрештою, й удома роботи вистачало. Та недовго прожив іван з родиною. У березні 1945 р. почали українців забирати до Червоної армії.
— І що той Путін каже, що виграли б війну і без України? Навіщо тоді мобілізовували навіть нас, польських українців, які ніколи не були громадянами Радянського Союзу, — радше риторично запитує пан Ардан.
Особливого бажання воювати за росіян він не мав, тож спробував переховуватися. Та хтось доніс, що син Арданів освічений, закінчив не тільки сім класів польської школи, а й учительську семінарію, знає добре мови, тож його почали розшукувати. А відтак пригрозили батькам: якщо син не з’явиться до війська, родину виселять.
— Ну і що мав робити? Зранку пішов з татом і мамою до церкви, висповідався, священик мені дав хрестик як оберіг, і я зголосився до армії.
Його військовий вишкіл перед відправленням на фронт тривав аж цілий тиждень. Потрапив він у 202-й гвардійській полк 38-ї армії, яка входила до четвертого Українського фронту. Щоправда, від передової івана Михайловича врятувало знання німецької мови — був перекладачем. Служив у різних містах Німеччини, Чехословаччини. Два тижні провів на території концтабору Освенцім у Польщі. Там саме працювала комісія, яка збирала матеріали для Нюрнберзького процесу. Найбільше його вразили гори одягу, взуття та волосся людей, котрих знищили, які німці не встигли вивезти. Особливо тяжко було бачити дитячі речі.
— Сльози самі наверталися на очі, — каже чоловік.
За крок від смерті
Хоча безпосередньо в бойових діях він участі не брав, але з армії повернувся з контузією. Одного разу потрапив під бомбовий удар. Щоправда, довелося пережити й більш небезпечні моменти.
— Я не раз міг бути вбитим, хоч тоді війна вже закінчилася, — згадує наш співрозмовник. В одному з випадків можемо стверджувати, що врятувало його Боже провидіння. Служив тоді Іван Михайлович в одному німецькому містечку. За домовленістю Радянського Союзу з тимчасовим німецьким урядом останній мав відправити в СРСР певну кількість великої рогатої худоби. Її забирали у тамтешніх бауерів, самі ж німці й випасали худобу в очікуванні, коли приїдуть машини і заберуть корів, бичків тощо. Радянські солдати, серед яких був і мій співрозмовник, ту худобу охороняли. Квартирував іван Михайлович в однієї жінки, років під 60. У неї в хаті була ікона, перед якою він щоранку, впавши на коліна, молився. Виявляється, господиня це помітила.
І от якось жінки загнали стадо на поле одного бауера, на якому він посіяв конюшину на насіння. Господаря це страшенно розізлило. Причому він подумав, що потраву зробили радянські солдати, аби завдати йому збитків. Гнів бауера пересилив навіть інстинкт самозбереження. Витягнув чоловік зі сховку карабін, загорнув його у верету, щоби завчасно не побачили зброю, забіг з другого кінця галявини, де паслося стадо, та націлився саме в Івана Михайловича.
На щастя, це помітила жінка, в якої він жив. Тож саме коли мав гримнути постріл, вона схопила карабін і підняла його догори. Стала кричати на бауера, що ти, мовляв, дурню, робиш? Сьогодні вб’єш одного російського солдата, а завтра совіти приїдуть і помстяться, як ми це робили, — розстріляють кожного десятого. Та чоловіка нелегко було вгамувати. Це безбожник, кричав про пана Івана. «Ні, він християнин, — переконувала жінка. — Сама бачила, як він молився перед іконою в моїй хаті». Це справило таке враження на бауера, що він підійшов до івана Михайловича й попрохав вибачення, пояснив причини свого наміру...
Хоч Іван Ардан і служив у радянській армії — причому прослужив п’ять років, — але його родину все ж виселили і загнали аж на Донбас. Клімат там був шкідливий для батька Івана Михайловича, і вони з дружиною втекли звідти й зупинилися в селі Підгірках під Калушем. Син не знав, що сталося з батьками. Кілька років розшукував їх, розсилаючи різні запити. Знайшов тата й маму аж у 1948 році. Тоді служив неподалік, в Ужгороді, що дало можливість приїхати у відпустку і нарешті побачитися з батьками. Але і тут встряв у халепу.
Річ у тім, що він перед тим вислав родині свою фотографію, причому кольорову, що було в ті часи великою рідкістю. Якість, міркуємо, була не дуже високою, що й призвело до подальших неприємностей. А безпосередньою причиною стали погони. Піхотинці тоді мали погони малинового кольору, а ненависні на Західній Україні «енкаведисти» — червоного. Та на фотографії не дуже були помітні ці нюанси, тому в селі вирішили, що Іван Ардан — «червонопогонник». Тож першого ж вечора, як приїхав у відпустку, у двері постукали «хлопці з лісу». «Хочемо поговорити з вашим сином», — сказали батькові. Той, розуміючи, що нічим добрим ця бесіда закінчитися не може, збрехав, мовляв, син десь у селі з іншими хлопцями гуляє. Сам Іван тоді сидів у хаті й придумував план втечі на випадок, якби гості увірвалися до помешкання. Але вони ще трохи постояли перед хатою й пішли.
Наступну ніч Іван Михайлович провів у Калуші в приміщенні військової комендатури, зранку навідався ще раз до батьків, попрощався з ними і подався на службу. Зауважимо, що бійці УПА більше цю родину не чіпали.
За грошима
У 1950 році іван Ардан нарешті демобілізувався. Треба було вирішувати свою подальшу долю. Хотів бути вчителем, хоча б німецьку мову викладати. Але, як пам’ятаємо, документи, що має відповідну освіту, свого часу забрав німецький жандарм. Тож вирішив іван Михайлович влаштуватися учнем токаря чи слюсаря на старий калійний завод у Калуші. Проте директор не взяв його на роботу, мовляв, потрібне скерування з райвиконкому. Та голова виконавчого комітету, поговоривши з юнаком, побачив, що той освічений, вміє обходитися з людьми, і запропонував посаду голови сільради у Підгірках.
Хтось на місці Івана Михайловича, можливо й зрадів би такій честі. Та парубок мав з цього приводу іншу думку. Його тягнуло на завод, навіть дістав скерування з військкомату. Проте у відділі кадрів його не прийняли і відправили на чергову бесіду — вже у райком партії. Тут на пана івана чекала ще одна несподіванка. В розмові з першим секретарем він кілька разів вжив агрономічні терміни, бо свого часу на прохання батька ходив на агрокурси, й одразу отримав пропозицію очолити один із місцевих колгоспів. і це притому, що іван Михайлович був безпартійним.
Але й ця посада не привабила його. Пропозиції роботи тим часом сипалися одна за одною. Скажімо, ледь не став судовиконавцем. Суддя, котрий зваблював юнака на це, всієї правди про роботу не розповів. Сказав, що потрібно буде протоколи писати, акти складати тощо. Та коли пан іван пішов оформлятися, дівчата з канцелярії розповіли, що реально доведеться йому робити. Зокрема, забирати в людей майно, яке підлягало конфіскації за рішенням суду. «Слава тобі, Господи, що це довідався», — подумки проказав він та, знайшовши привід, забрав свої папери, більше його в суді не бачили.
Врешті-решт сталося так, що Іван Михайлович став працювати у фінансовій сфері. Спершу старшим інспектором фінінспекції в Калуші, потім у Коломиї, далі перейшов в обласний апарат. Працював і водночас учився. Заочно закінчив технікум, потім Київський інститут народного господарства. В цей час почалася розбудова калуської «хімії» і мій співрозмовник перейшов туди, очоливши планово-кошторисний відділ.
Одного разу директор підприємства відрядив свого заступника до Москви «вибити» додаткові кошти для будівництва. Той повернувся ні з чим. і тут згадали про івана Михайловича. Керівництво давно зауважило, що Бог не обділив його кмітливістю й наполегливістю в досягненні мети. Коротко кажучи, викликав директор пана Івана до себе і наказав їхати вже йому до Москви, забезпечивши його для додаткової аргументації доволі популярним у всьому СРСР і дефіцитним у той час алкогольним напоєм «Українська з перцем» та косівськими сувенірами.
— Як на нинішній час, то це була справжня корупція, — сміється він. Та менше з тим. Головне, що в Москві іван Михайлович «вибив» два мільйони карбованців, на які тоді можна було спорудити два дев’ятиповерхові будинки на 216 квартир.
Відтоді він почав чи не щороку їздити «за грошима». То для додаткового фінансування школи, то для лікарні. іван Ардан, традиційно «озброївшись» українською горілкою та іншими «вагомими аргументами», відправлявся до столиці. Калушани навряд чи здогадуються, скільки доброго зробив для їхнього міста цей тепер уже літній чоловік. і, мабуть, якби не ця історія з путінською медаллю, не дізналися б.
Я — українець
Першу свою медаль «За перемогу над фашистською Німеччиною» Іван Михайлович отримав ще в армії. Потім були інші нагороди — як трудові, так і військові. Наприклад, орден Великої Вітчизняної війни другого ступеня, орден Богдана Хмельницького, який отримав вже за незалежної України. Серед нагород є й ювілейна медаль з нагоди 60-річчя перемоги в Другій світовій війні. Тоді була інша політична ситуація, тож не відмовився. Але цього разу, як тільки довідався, що російський консул зі Львова має намір приїхати до Калуша і вручити ветеранам, так би мовити, російські медалі до
70-річчя Перемоги, наступного ж дня написав заяву про відмову від цієї сумнівної нагороди.
— Я українець, навіщо мені медаль Російської Федерації, яка провадить агресію проти України, — каже Іван Михайлович. — У мене діти — вчителі, онук служить в АТО... Це треба бути придурком, щоби погодитися її прийняти...
Про 26-річного онука Володимира мало що довідалися. Він тепер — військовий хірург, півроку як служить у першій танковій бригаді. Останнім часом з ним нема зв’язку, тож ні дідусь, ні батьки не знають, де він перебуває. Приїжджав на Великдень на кілька днів додому, але про війну фактично нічого не розповідав. Рідні лише зрозуміли, що доводиться йому бувати й у так званій червоній зоні, тобто безпосередньо на полі бою, бо з медичним персоналом в АТО й далі сутужно.
Як Іван Михайлович, котрий гордиться своїм онуком, міг погодитися на нагороду від країни-агресора?.. Власне, з цією так званою відзнакою якась дивна історія. Чомусь її вирішили вручати аж у кінці червня, чи не до Дня Конституції України. А крім медалі, ветерани мали отримати ще й по тисячі гривень.
— Міркую, це була провокація, — переконаний зять Івана Михайловича, директор однієї з калуських шкіл, котрий нагодився на нашу розмову. — Консул навряд чи приїхав би сам. Стовідсотково були б там їхні «раша тудей» та «лайф ньюси» тощо. Для «заманухи» ще й гроші пообіцяли, сподіваючись, що хтось із цих уже стареньких людей «поведеться» на них. А потім уже б по всьому світу крутили «кіно», як українські ветерани отримують російські нагороди.
Провокації не вийшло. Як розповів іван Ардан, в калуській газеті буде опубліковано заяву від імені усіх ветеранів Другої світової війни, яких у районі є понад півтора десятка, про відмову від тієї медалі. До речі, коли готував цей матеріал, випадково побачив в інтернеті інформацію, що в Росії ще залишаються невитребуваними кілька десятків тисяч цих бляшанок. Вочевидь, не тільки Україні не потрібні путінські нагороди...
