Мінські домовленості або Шість запитань до влади, які залишилися без відповідей

Попри нікчемні результати попереднього засідання т. зв. «тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання кризи на сході України», ця група в останній день липня знову зібралася, цього разу у Мінську. Участь у ній, як і перед цим, брали екс-президент України Леонід Кучма, посол Росії у Києві Михайло Зурабов та офіційна представниця чинного голови ОБСЄ з питань врегулювання в Україні Хайді Тальявіні. Віктор Медведчук, за його словами, цього разу був відсутній. Залишилося невідомим, хто саме

Інформація про предмет переговорів і досягнуті домовленості так само скупа. Як вірити інформагенціям, то обговорювалося гарантування безпечного доступу до місця катастрофи малайзійського лайнера міжнародних експертів, а також запуск процесу звільнення утримуваних сторонами осіб. Уже досягнуті домовленості коротко охарактеризував Леонід Кучма.

За його словами, буде звільнено по 20 полонених від кожної зі сторін конфлікту. Крім того, контактна група отримала від сепаратистів обіцянку про передачу особистих речей загиблих на борту авіалайнера «Малайзійських авіаліній». Найближчим часом буде визначено додаткові маршрути для експертів, які виїжджають на місце катастрофи, зазначив Кучма (і справді, міжнародні експерти знову виїхали на місце трагедії, але бойовики влаштували пожежу, аби завадити руху колони експертів). І, нарешті, домовлено провести наступну зустріч тристоронньої комісії та терористів наступного тижня.

А от з посиланням на ОБСЄ журналісти повідомляють про значно ширший обсяг домовленостей, ніж про це каже Кучма. Начебто невдовзі будуть звільнені всі особи, затримані обома сторонами конфлікту. Крім того, контактна група домовилася про створення ОБСЄ механізму спостереження і контролю одночасно з набранням чинності угоди про припинення вогню. Також, як зазначається, досягнута домовленість про контроль кордону між Україною і Російською Федерацією.

Якщо вся ця інформація правдива (а офіційних спростувань її не було), то виникає ціла низка запитань, не надто приємних для української влади. Але краще їх поставити одразу, щоб влада вже зараз скоригувала свої дії і щоб потім не довелося похапцем розв’язувати «гарячі» проблеми.

Найперше запитання – те саме, яке виникло понад місяць тому: як може і яке право має Леонід Кучма представляти Україну, що начебто зібралася «жити по-новому»? Це не інтелігентська риторика, а думка, яку висловлювали наші військовики, що воюють із терористами і добре розуміють, за чийого правління донбаській мафії та місцевим проросійським силам була надана практично повна автономія владарювання у шахтарському краї в обмін на лояльність та грошові вливання на користь тодішньої «сім’ї». Годі й казати: Кучма як фігурант консультацій, уповноважений на це офіційним Києвом, аж ніяк не сприяє зміцненню довіри учасників АТО до офіційного Києва…

Так само не сприяє цьому і згода української влади на те, щоб від імені ОБСЄ участь у «контактній групі» брала пані Тальявіні, бо ж тільки лінивий не знає вже про вочевидь ганебні висновки очолюваної неї комісії ЄС, що вивчала причини і перебіг російсько-грузинської війни, і про не менш очевидну промосковську позицію зазначеної євробюрократки.

газета День

Наступне запитання: як сталося так, що практично у всіх повідомленнях про консультації міститься формула «сторони конфлікту»? Тобто виходить, що легітимна українська влада де-факто погодилася визнати себе рівноправною з очолюваними офіцерами російських спецслужб терористичними бандами. Як на мене, мали бути вжиті всі можливі засоби (які саме – знають професійні дипломати), щоб така формула не з’явилася у мас-медіа, в тому числі й українських. Але вона з’явилася, і це – очевидне приниження всієї України.

Зі сказаного випливає ще одне запитання: це які такі «полонені» можуть бути в руках у терористів? І як можуть, у свою чергу, терористи виступати в ролі «полонених»? Адже за всіма чинними міжнародними угодами терористи не є комбатантами, вони апріорі є кримінальними і воєнними злочинцями, на них не поширюються норми гуманного поводження із вояками противника. Всі особи, захоплені терористами, - це заручники; всі захоплені терористи – злочинці. Тим більше, якщо ці терористами є найманцями з Росії, Сербії чи інших держав. Відповідно з Женевськими конвенціями, найманці взагалі в правовому сенсі ніхто – їх мають право розстріляти на місці, повісити чи ліквідувати будь-яким іншим способом без суду і слідства.

А тепер – запитання про обмін за схемою «20 на 20». Це що, терористи відпустять захоплених ними журналістів, бізнесменів, громадських активістів – а у відповідь українські військові нададуть свободу вбивцям? Хтось думав, як на це зреагують бійці й командири в зоні АТО? Вірно, вони перестануть «брати в полон», тобто захоплювати терористів живими, бо «полонені» потім знову – після обміну – візьмуть зброю у руки і вбиватимуть українських вояків. Ну, а терористи, навпаки, захоплюватимуть якомога більше заручників – бо ж їх можна буде з вигодою виміняти на когось чи на щось…

І, нарешті, що це за розмови про «угоду щодо припинення вогню»? Ще й із міжнародними «механізмами спостереження і контролю»? Зараз припинення вогню вигідне тільки терористам та їхнім кремлівським господарям. Адже це може стати першим кроком на шляху перетворення «Новоросії» на новітнє Придністров’я, на вирізаний з тіла України анклав, який перетвориться на осердя підривної діяльності у всьому східноєвропейському регіоні. І знов-таки, чи треба зайвий раз говорити про те, як сприймуть угоду українські вояки, які небезпідставно вважатимуть, що політики вкрали в них перемогу?

Звичайно, з боку певних сил Європи на українську владу чиниться потужний тиск з метою домогтися якомога швидшого припинення бойових дій на сході країни – навіть ціною фактичної легітимації решток «ДНР» і «ЛНР». Перший крок до такої легітимації, до речі, вже зроблений шляхом їхнього запрошення на засідання «тристоронньої контактної групи» та домовленостей із ними як зі «стороною конфлікту». Але треба ж мати і власні розум, честь та гідність, бо інакше така поступливість дуже дорого коштуватиме. Впадає в око, що одночасно з мінським засіданням (випадково чи ні – не знаю) колишній начальник Генерального штабу – головнокомандувач Збройних сил України генерал Володимир Замана розповів, як ще на початку лютого патріотичні сили в командуванні українського війська у відповідь на активізацію росіян у Криму під виглядом навчань відправили до Криму розвідувальну роту 25-ї Дніпропетровської повітрянодесантної бригади і загони Кіровоградського і Очаківського полків спецпризначення – всього близько 300 добре підготовлених вояків. Був підготовлений і план введення до Криму чотирьох надійних батальйонів десантників у кількості 1200 «багнетів». Висновок генерала: на початковій стадії розгортання російських сил їх можна було би зупинити: «Якби Київ виявив ініціативу – наші військові відстояли б Крим». За словами Замани, одразу після зміни влади у Києві він з’їздив до Криму і після повернення зустрівся з тодішніми керівниками держави і доповів про готовність діяти. «Але мені було заявлено: наші європейські партнери підказують не робити різких рухів». Годі й казати, що лише двієчники сліпо керуються підказками, а не власним розумом. Результат – загальновідомий.

Отож і постає ще одне запитання, майже сакраментальне: чи здатна сьогодні українська влада діяти власним розумом, водночас переконуючи західних партнерів у своїй правоті, чи знову будуть зроблені такі політичні порухи, які матимуть наслідком великі тактичні та стратегічні втрати і, головне, помітну втрату довіри до керівництва з боку армії та народу?