Місяць під обстрілами. Історія евакуації з Харкова до Івано-Франківська

Свідчення про воєнні злочини рашистів, занотовані співробітниками Центру документування та дослідження воєнних злочинів

Його заснували Навчально-науковий юридичний інститут Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та громадська організація «Поступовий гурт франківців», з розповідей переселенців у рамках проєкту «Документування свідчень внутрішньо переміщених осіб в Івано-Франківській області щодо військових злочинів», який здійснюється за підтримки Європейського Союзу в рамках Стипендіальної програми для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства, пише газета "Галичина".

Катерина Трунова народилася в Харкові 1985 року, де й проживала на вулиці Астрономічній, і після початку великої війни в Україні ще впродовж місяця залишалася вдома з сім’єю попри обстріли сусідніх районів міста.

24 лютого, повернувшись із нічної зміни, пані Катерина о п’ятій ранку лише збиралася лягти спати, коли розпочалися бомбардування. Відтоді обстріли тривали щодня: «У сусідніх будинках повилітали вікна. Поряд розташовані П’ятихатки, а з іншого боку Північна Салтівка, парк Фельдмана – їх сильно обстрілювали. А ми були між ними, до нас не долітало».

Жінка щодня чула і звуки запуску ракет та гарматні постріли, і самі вибухи снарядів. Навчилася розрізняти, наскільки близький до її оселі приліт». Одного разу бачила навіть російський БТР, який знищили при спробі прориву рашистів з боку Данилівки. Тоді мікрорайон пані Катерини обгородили протитанковими їжаками.

На вулиці Молодіжній, на виїзді з мікрорайону, зруйнували обстрілами гуртожиток Харківського авіаційного інституту, сусідні будинки. Ще одного разу «прилетіло» на тутешній ринок – тоді загинув чоловік: «У групі нашого району в соцмережах виставляли фотографію загиблого. Це дуже страшно».

Але все ж у житлові багатоповерхівки не влучали. Та лише до певного дня. 24 березня сім’я прокинулася від сильної вібрації: «Ми швидко перемістили дітей в коридор, не могли зрозуміти куди «прилетіло». Дивимось – наші вікна всі на місці. Вийшли на балкон, а там – дві рами розбито. Поки прибирали, побачили у дворі сусідку з дев’ятого поверху. Оскільки ми проживали на першому, вибігла поговорити з нею: може, які новини знає. Але знову почули звуки вибухів, тож забігли до під’їзду. У цій метушні було не зрозуміло, звідки і що почало падати й сипатися згори».

Поки жінки переодягали дітей, почули крики з під'їзду про те, що комусь стало погано: «Я вибігла в під’їзд, а там на сходах лежить сусідка, з котрою ми щойно розмовляли, і стікає кров’ю. Здавалося, що вона задихається. Поки набирала номер «швидкої», вибіг сусід з першого поверху, молодий хлопчина, і запропонував повернути жінку на бік, бо кров витікала в неї навіть з рота, щоб вона не задихнулась».

У «швидкій» жінці розповіли, що їх викликали ще й до сусіднього будинку, де снаряд влучив у під’їзд під час першої хвилі обстрілів, коли в пані Катерини повилітали балконні рами. «Швидка» довго їхала до потерпілих: «Та лікарі «швидкої» були зі мною на зв’язку. Вони рекомендували перев’язувати рушниками поранення, аби жінка вижила. Я зателефонувала сусідові Ігорю, з яким традиційно замикали двері разом на комендантську годину, щоб він допоміг нам врятувати поранену, поки «швидка» приїде. Ми знаємо візуально, хто на якому поверсі живе. Та все ж я не знала, що та жінка була його дружиною. Вона померла у нас на очах. Обстріли тривали довго, тож ніхто не міг приїхати. Лікарі «швидкої» змогли лише зафіксувати час смерті».

Коли все стихло і сусіди почали потроху прибирати скло та розчищати простір від уламків, К. Трунова вирішила зняти на відео наслідки влучання по житлових будинках. На вулиці тоді, крім неї, перебувало ще семеро людей, коли почувся свист ракети: «Я встигла побачити лише кінець ракети, яка влучила в сусідній будинок. Оглушена вибухом, машинально встигла забігти до під'їзду й аж потім почала приходити до тями, усвідомлювати, що сталося. Пів дня ще дзвеніло у вухах».

У Харкові люди самоорганізувалися задля допомоги одне одному: хто мав таку можливість, приходив допомогти іншим закрити чимось розбиті вікна чи двері помешкання, щоб їхні господарі могли залишатись у своїй домівці: «Ми не могли одразу того дня виїхати. Незабаром мала розпочатися комендантська година і ніхто не хотів за нами їхати. Волонтери, котрі допомагали виїжджати, казали, що наразі надто сильно обстрілюють, і треба трохи перечекати, принаймні до ранку. А нас було четверо в квартирі: двоє дітей, шести і 12 років, та ми обоє з невісткою. Треба якось ночувати, попри холод. Опалення не було вже більше двох тижнів, після останнього ж обстрілу припинили постачання води, було лише світло та газ».

Оскільки у сім’ї були малі діти, то двоє чоловіків таки зголосились одразу допомогти з вікнами, попередивши, що допомогти зможуть, але у них закінчилися матеріали. Тож для забивання вікон використовували фанеру із задніх стінок шаф: «Я кулаками вибивала стінки і складала, щоб хоч трохи підготувати матеріалу, поки майстри були в дорозі. А після того, як поставили фанеру замість скла, ще зверху оббили її клейонкою, аби зберігати тепло».

Сім’я ночувала в коридорі, попередньо зібравши найнеобхідніші речі, адже обстріли не припинялися до ранку: «Ми місяць тримали оборону. Ми не хотіли нікуди виїжджати, поки нас ось так сильно не обстріляли. Але прийняли рішення, що пора, адже ми двічі ледь не позбулися життя. Того дня два снаряди влучили в садочок у нашому районі, куди ходить мій племінник; у ту саму 16-ту школу, де я навчалася; було розбомблено багато житлових будинків. Мій молодший брат знайшов людей, які змогли нас вивезти 25 березня. Нас супроводжували люди у формі та з автоматами. Нам зателефонували, що через п’ять хвилин будуть біля під’їзду, щоб ми були готові швидко виїжджати. Зазвичай їхати на вокзал хвилин 25, ми ж примчали за 10. Поки їхали, бачили, що міста мовби немає: лісопарк знищено, машинобудівний завод ФЕД розбомблено. На вокзалі ми ще почекали поки мама привезе сина, вони залишалися за містом. Вони змогли вчасно дістатися електричкою до Харкова, і ми разом сіли на евакуаційний потяг до Івано-Франківська».

Після прибуття до міста родина не мала коштів для оренди житла, тож допомогли доброзичливці: «Нам ще на вокзалі сказали підійти до столу у кутку зали, де працювали волонтери від міської ради. Вони допомогли: нагодували борщем і відвезли до ліцею».

Сім’я певний час перебувала в Івано-Франківську, оговтуючись від обстрілів. Нині проживає за кордоном.

Записала Олеся ДИБОВСЬКА. Кандидатка філологічних наук, волонтерка громадської організації «Поступовий гурт франківців»

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!