Наталка Коцкович: «Мені важко приїжджати «на гражданку», тому що тут смішні проблеми»

Івано-франківська журналістка Наталка Коцкович вже рік є бійцем полку спеціального призначення «Азов». За цей час вона навчилася володіти зброєю, засвоїла багато різних військових термінів і стала редактором газети «Чорне сонце».

В інтерв’ю Наталка розповіла про те, як вона прожила цей рік, пише «Галицький кореспондент».

– Наталю, багато всього змінилося за цей рік?

Недавно якраз святкувала свій малесенький ювілей. 3 грудня минулого року я приїхала в Запоріжжя, звідти – в Бердянськ, а далі – на базу. Для мене це все було нове. Спершу було дуже важко. Не важко в полях сидіти, а важко адаптуватися в чоловічому колективі. Хоча тепер я сміливо можу сказати, що є частинкою чогось великого.

– Не кричать у спину, що баба на війні?

Баби немає, є Наталочка, Наталка. Чомусь навіть не прижився позивний.

– А звідки беруться позивні?

Приходиш у полк і кажеш свій позивний. В мене його не було. Тому кілька разів мені їх вигадували, але вони не приживалися. Це «Фреймут», «Кіндер», «Коцик». Але кличуть мене Наталочка. Взагалі позивні можуть з’являтися з розмови. Каже хтось: дивися, який кіндер малий іде. В тебе є позивний? Нема. То будеш «Кіндером».

– Ти одягла камуфляж, поїхала на війну, проте не воювала. Так?

Людей я, однозначно, не вбивала. Але була на «передку». Мене мій командир Харків засилав туди. Попри те що дівчині важко без душу, світла та доброт цивілізації прожити п’ять днів в окопі, я це робила.

– Яка роль журналіста на передовій?

Якщо з’являється інформація, що «Азов» розстрілює маленьких діток і їсть їх тушонками, то я мала показати, що «азовці» просто стоять на передовій і захищають лінію оборони, яку вони вибороли під час широкинської наступальної операції.

Я відчувала себе повноцінною «азовкою», попри те що не стріляла і бачила тільки в бінокль чи тепловізор сепаратиста. Хотіла спробувати постріляти, то мені давали. Але так, щоб я бачила живого сепаратиста і стріляла по ньому, то такого не було. Звісно, я вмію розбирати та збирати автомат, надавати першу медичну допомогу. Нерідко наша прес-служба вивозила важкопоранених, адже ми не могли чекати на медиків, які були далеко. Це все відбувається на рівні інстинктів.

Зрештою, те, що я з фотоапаратом, не заважало мені на передовій їсти зварити. І картоплю смажила, і каші варила. Я не кухарка, і мене ніхто не просив про це. Але вони виглядали сепаратистів і тримали оборону, тож я хотіла зробити їм приємне. Там дуже тепла атмосфера. Так, війна – це страшно. Але під час війни в мене змінилися цінності.

– У чому відмінність?

Мені важко приїжджати «на гражданку», тому що тут смішні проблеми починаються. Жіночка може плакати, тому що купила чоботи на розмір менші або стінка облупилася, сваритися з чоловіком, бо він прийшов п’яний. Я просто запихаю навушники у вуха.

Пройшовши труднощі там, тут розумієш, що це все взагалі не проблема. Можна посміхатися і йти далі. Як не страшно це звучить, але тут все сіре, а там пізнаються всі цінності. І розумієш, що історію твориш – це раз. Що знайшов побратимів, з якими будеш зустрічатися і після війни, – це два.

– То що ти зараз там робиш?

Я редактор газети «Чорне сонце». Пишемо про бійців. Спершу я знімала відео. Потім у мене забрали улюблену роботу, сказали, що я маю підтягнути газету. Починали з чотирьох сторінок, зараз – вісім. У мене тепер є свої журналісти, яких я відправляю на завдання. Пишемо про бійців, експериментальну техніку, яку розробляють у Києві. «Азов» – це велика армія, яка відбулася, яка має за спиною бойові дії, а у своєму складі професійних інструкторів. Є рубрика про форми армій світу, це всім цікаво почитати.

Ми починали з трьох людей, а зараз маємо взвод військових кореспондентів, чотирьох фотографів. Можна сказати, що «Азов» веде пропаганду. А взагалі моя мрія – це зробити спецкореспондентів на кожній базі. Щоб вони жили із взводами, підрозділами. Доводжу, що з Києва в Залупківку не їде журналіст, а там є свій кореспондент, який знає, що повідомити на Київ.

– У кожного бійця є своя історія, чому він поїхав на війну?

Так. За цей час я переслухала стільки різних історій, що стала і психологом, і скринькою для таємниць. Кожен хотів поспілкуватися і дізнатися жіночу думку про негаразди з жінкою чи дівчиною. Дуже багато розбилося сімей (навіть з дітьми) через війну. От жінка каже: ти на війні і я тебе не дочекаюся. Або каже: давай ми розійдемося, бо якщо ти повернешся без ноги, то що я з тобою буду робити?

– І ти все це пишеш?

Писала, зараз уже ні. Хоча багато хлопців і досі говорять, що інтерв’ю дадуть тільки Наталці. Відповідаю, що я тепер таким не займаюся, бо стала директором (сміється).

Зрештою, я й не була таким вже добрим професіоналом, на початках було багато проїздів. Наприклад, не знала, як техніка називається. Цивільний журналіст. Звідки я маю знати, що АКС, АКСУ і АКА-47 мають різні калібри патронів? І що РПГ і СПГ – це різне. Але все приходить з досвідом. І тепер я навіть на слух можу розрізнити, що де стріляє і який калібр.

Спілкування з побратимами було в першу чергу на дружньому рівні. Хтось розповідає про себе, і я пропоную написати.

– І розказують це на загал?

Так, бо накипіло. Вони хочуть почути відповіді…

– Багато у вас жінок?

Зараз уже більше. Десь три десятки.

– Це після тебе почали брати?

Так, це тільки я була проблемною. І навіть не проблемна, а переломна, бо перша. Не знали, чого чекати. Керівництво боялося, тому що жінки можуть деморалізувати. Крутити роман з одним, другим і третім, а потім вони будуть битися між собою. Казали, що війни через жінок починаються. Та багато речей може наробити жінка, якщо вона дурна. Але потім мені сказали, що Коцкович – мудра жінка і проблем не наробила.

– На які посади беруть жінок?

Кухарі, прачки, бухгалтери, кадровики, медики і я маю три журналістки з Маріуполя. За своїх дівчат дуже стою. Наприклад, питають, чому ваш боєць без головного убору. Я маю відзвітувати, бо я керівник. Щоб ти розуміла, там справжня солдафонія. Ми о 8.15 шикуємося і звітуємо, скільки людей є і скільки відсутніх, живемо за розкладом, бігаємо, снідаємо і ходимо на тактичні завдання.

– «Азов» зараз не воює. Це вас не гнітить?

Всі добровольчі батальйони ще на початку вересня забрали з передової. Можливо, інших добровольців це гнітить, але наше командування знайшло спосіб втримати бійців. У нас три місяці було навчання. І це не просто вистріляти 12 патронів на день, як в ЗСУ. Це злагодження і обкатка. Навіть прес-служба на полігоні тренувалася, як все зняти і не потрапити під шквальний вогонь. У нас є своє оснащення, танки, і тепер при першій потребі ми зможемо поїхати і будемо дуже добре підготовлені.

– Ти казала, що не шукаєш серед побратимів долю, але все ж когось собі там знайшла?

Ні, не знайшла… Ну, було, але зовсім трошки. З побратимами любові не буває. Чоловіка буду шукати «на гражданці». Не можу на них дивитися як на об’єкт любові. От другий рік дивлюся на одні і ті ж лиця. Уяви собі: півтори тисячі молодих гарних хлопців у камуфляжах, з бородами. Вони всі виховали в собі ставлення до жінки-берегині, дуже добре ставляться до нас. Але не можу перейти рубіж, щоб у когось закохатися.

– У тебе навіть зовні є зміни. Зробила собі татуювання?

Це тату мені зробив боєць, розвідник Вадим Балак. Він був відомим татуювальником в Криму. Коли Крим окупували російські війська, забрав звідти свої причандали і переїхав у Київ, а потім – на війну. У нього багато хлопців наших «забилося».

Я давно хотіла цей візерунок. Це руна Одал і гуцульський візерунок. Колись, до війни, я хотіла і тризуб, і калину, але бажання зникали. Я розуміла, що потім може набриднути. Але це не набридне. Бо воно не заплановане, а спонтанне. І головне, що якби я зробила його п’ять років тому в Івано-Франківську, то воно б такого значення не мало, як там. Бо це було після обстрілів у Широкиному, я прибігла зі словами: «Нас всіх можуть забаранити, і я загину без татуювання. Я не хочу. Бий!»

– Ти до війни була перебірлива в їді чи ні?

Я пластунка, їла все підряд. Харчування смачне, але одне і те саме, тому дуже приїлося. Це каші, курятина і рибні котлети. Ще є салати. В магазин ми можемо йти, але там дуже дорого. Щоб піти з’їсти піцу, треба 150 гривень. В Івано-Франківську я була приємно здивована, коли з’їла комплексний обід за 40 гривень.

– Ти зараз не в камуфляжі. Приїхала і зняла його?

Я його навіть не брала. Здається, алергія на нього почнеться. Я розумію, що дівчата у формі класно виглядають, але я скучила за нормальним одягом. Розумію, що в мене гарні форми, які можна показати у джинсах чи платтячках. Зрештою, не треба тут дратувати людей формою. Для чого в місті, де нема війни, стільки людей у формі?

– Як ви ставитеся до людей, які послужили півроку чи рік і потім повернулися додому?

У нас дуже добре до них ставлення. Гірше – до тих, які почали приходити в полк ЗСУ чи в Нацгвардію, коли відчули що є соціальний захист, видають посвідчення УБД (учасника бойових дій) і платять зарплату. До них у нас ставляться з пересторогою.

– А ти написала заяву на клаптик землі?

Ні.

– Не хочеш?

Хочу, але з цим треба побігати.

– Зможеш повернутися до нормального життя? І на свою роботу?

Чому до військовиків, які були там, всі ставляться як до контужених?

– Бо серед тих, що приїжджають, трапляються неврівноважені.

Я стала суворішою. В мене дах не поїхав, але я не знаю, коли останній раз плакала. З мужністю все переношу, бо знаю, що може бути гірше. До проблем, які тут зустрічаються, суворо ставлюся. Можу крикнути на когось: «Ти живий, в тебе все добре, а харишся, бо тобі не вистачає 10 гривень на цигарки!»

У мене батьків немає, є старша сестра і племінники, я не бачу, як вони ростуть. За рік я пропустила багато важливих подій в моєму житті. Найкраща подруга вийшла заміж, друга – народила, племінник став чемпіоном з вільної боротьби. Це важливі речі в їхньому та моєму житті, і мене не було поряд. Я розумію, що я творила історію, але я пропустила дати, які більше не повторюються. Проте і тут я суворо до цього ставлюся – пропустила, але всі живі та здорові.

– Що ти встигла за тиждень мирного життя?

Дуже багато всього. Це експрес-ротація. Перше, що зробила,  – це полежала у ванній. Найголовніше – це обійти лікарів: стоматолог, гінеколог, дерматолог. Сходила в перукарню, зробила манікюр. Тобто те, що я там не роблю, і те, про що мрію. Зустрілася з багатьма друзями і набралася від них позитивної енергії, зрозуміла, що мені є до кого повертатися. За три дні побувала в трьох містах: Чернівцях, Львові та Івано-Франківську. Тут не є зле. Просто скучно. Втім, я швидко адаптовуюся. Напевне, якби я повернулася сюди, то вже за місяць би співала по-іншому.

– Ти ходила по Івано-Франківську зі списком справ, які треба зробити?

Так. Щовечора пишу список на наступний день. І головні пункти – це зустрічі, мені з усіма треба було побачитися. Тому що я до рідної сестри не дзвонила два місяці…

То що в мене в списку? Купити тональний крем, лижний костюм. Солярій, епіляція. Купити туш і пілінг. Домовитися за друк газети. Зайти на роботу.

– Там теж живеш по списку?

Так, бо по-іншому не виходить. Багато відповідальності на мені. Я відповідаю за газету. Щоб її видати, то треба підписати рапорти, отримати дозвіл на друк та виділення коштів і т. д. Списки потрібно вести, бо якщо щось пропустиш, то буде дуже погано.

– Рік пройшов. Чи не думаєш повернутися додому?

Десь місяць тому я на 80 відсотків була переконана, що хочу повернутися на стару роботу і робити те, що робила до війни. Вже ніби відвоювала, я – дівчина, і мені потрібна сім’я. Але зараз все змінилося. І я розумію, що нескоро повернуся в Івано-Франківськ. Тут скудота, Івано-Франківськ просто стоїть, а там робиться історія, і я хочу ще побути творцем тієї історії.