Наталя Сумська: Безмежно вдячна за любов іванофранківців


Улюблена акторка українців, харизматична і витончена, мудра і дуже відкрита Наталія Сумська напередодні івано-франківської прем’єри «Синьйор з вищого світу» розповіла «Галицькому кореспонденту» про життя в театрі та театр у житті, про вплив війни і важливість пам’яті, а також поділилася секретами сімейної кухні Хостікоєвих, які не вміють сваритися, і побажала іванофранківцям...

– Ви колись зізнавалися в «особливому ставленні» до обласних газет. І, попри зайнятість, все-таки знаходите час на інтерв’ю. Це особливий пієтет до «некиївського» глядача?

Я ніколи не розрізняю глядачів за територіальними ознаками. Для мене глядачі завжди бажані, адже все, що відбувається на сцені, – заради них. А преса, зокрема івано-франківська, завжди була до нас доброзичлива і водночас вимоглива. Тому зустріч із вами корисна як для нас, акторів, так і, маю надію, для вас, не кажучи вже про глядача.

 – За багато років роботи в театрі Вам випало зіграти чимало різноманітних ролей – від слабких, вразливих жінок до вольових і сильних, як Жанна д’Арк... Яка роль найбільше відповідає Вашому внутрішньому світу?

Сьогодні в моєму репертуарі є, як ви сказали, «слабка і вразлива» Гортензія з вистави «Грек Зорба». Є й сильна, вольова Маруся Кайдашиха. Тепер приїхала до вас у ролі чутливої, кумедної Матильди у виставі «Синьйор з вищого світу». Для кожної ролі знаходжу фарби зі своєї акторської палітри.

 – А поза театральною сценою Ви слабка чи сильна?

Звичайно, сильна! Життя вимагає зусиль.

 – У Вас є мрія зіграти в картині Мела Гібсона і навіть зняти власну кінострічку. Про що була би ця стрічка? І чи вдалося наблизитися до мрії?

Фільми пана Гібсона і досі дивлюся залюбки! А моє омріяне кіно було б, звичайно, про Україну, козаччину, про нашу прадавню історичну основу.

 – За чим сьогодні люди приходять до театру? Чи щось змінилося у ставленні до театру сучасного глядача, порівняно з тим, який приходив на вистави Ваших батьків, теж театралів?

Театр – це насамперед емоції, принаймні я так вважаю. І глядачі йдуть у театр, щоб їх отримати. Комусь не вистачає сліз, комусь сміху – все це можна знайти в театрі. Театр – фантастична ілюзія, омана, і глядачі з великою радістю прагнуть бути в цій ілюзії, адже вона їм нічим не загрожує. Потім вони витирають сльози і повертаються до реального життя, де сльози так само реальні й болючі. Тому запрошуємо вас, дорогі глядачі, до нашого театру – будемо сміятися і плакати разом!

 – Вистава «Синьйор з вищого світу» на сцені вже понад 12 років. У ній кілька разів змінювався склад акторів, тут грали чи не всі з театральної родини Хостікоєвих-Сумських...

Правду кажучи,  вистава на сцені понад 30 років. Це прекрасна італійська  п’єса, унікальна комедія на всі часи. Свого часу, на початку 80-х років, коли у театрі Франка відбулася перша прем’єра «Синьйора...», я грала дочку Леоніда Папагатто, Фйореллу, яка, як він каже, – все, що є у нього на світі». Пізніше грала дружину – Валерію Папагатто. Тепер залюбки виходжу в ролі тітоньки Матільди. Життя вистави продовжується. Ця комедія настільки сильно вплелася в моє життя, що стала для мене дорогою. Ніхто не сподівався, що вона буде такою бажаною, адже головне – її гарно грати, це я точно знаю! І це знає, напевно, і виконавець ролі Антоніо й Леоніда – Анатолій Хостікоєв. Він взявся зараз до постановки ще в одній версії, вже з новими акторами в театрі Франка. Він, як ніхто, знає ключик до цієї вистави, яка відкривається просто: треба дуже тонко і серйозно грати цю комедію!

 – Не можу не запитати про Вашу з Анатолієм Хостікоєвим сім’ю, яку називають найміцнішою і найкрасивішою в Україні. А чи трапляються у такій гармонійній парі сварки?

З Анатолієм сваритися немає сенсу: він не вміє ображатися. Знайде вихід із будь-якої ситуації, адже не останню роль у нашому житті відіграє почуття гумору. Взагалі, життя і побут сприймаємо крізь призму гумору, тому що ми актори і в нас так виходить. У нашому житті це не постановки – ми жартуємо природно. Тим більше, комедію «Синьйор...» ми навіть у повсякденні цитуємо, розібравши на афоризми. Понад 30 років – а вони все живі!

 – А хто у сім’ї готує, коли випадає вільний день? І, якщо не секрет, яка «фірмова» страва у Сумських-Хостікоєвих?

Нам щастить знайти можливість готувати не лише у вільний день. Головне, щоб у холодильнику було щось зварене. Після вистави доречно підігріти мисочку раніше звареної страви, і вона так об’єднує нас за сімейним столом. А зараз літо – час зелених салатів, і чоловік залюбки накришує наперед. Тож набираєш собі, скільки потрібно – залишається тільки заправити сметаною!

– Як на Вашу театральну діяльність вплинула війна?

Звичайно, не могла не вплинути, як і на кожного щирого співвітчизника. Це велика рана для нас усіх – саме втрата наших українців. Театр реагує на війну по-своєму, перераховує кошти на АТО. Хоча АТО для мене – назва неправильна. Адже це війна, і її слід так називати. Звичайно, це парадоксально: вирує війна і дивним чином триває паралельно наше цивільне, творче життя. Із цим треба вживатися, і це треба пояснювати для наших найменших. Я стежу за подіями. Я, чесно кажучи, тільки за ними й слідкую, наскільки це можливо. Адже знати голу правду нам не випадає, хіба що в фейсбуках хтось перепостить щось із чиїхось розповідей, в кого є люди на війні. Це цікавить, це бентежить і хвилює. І ми намагаємось підтримувати... Ми були у військовому шпиталі, знаходили можливість бути корисними. І не хочеться це афішувати... Є актори з багатьох театрів, які поїхали на війну. З нашого також. Віримо, що вони повернуться, місце роботи за ними зберігається в театрі...

 – Чи маєте «місця сили», куди їдете, коли хочеться відпочити?

Це може бути зовсім несподівано. Заплановано про відпочинок ми не думаємо. Я знаю багатьох людей, які зараз насамперед думають про війну, про те, коли вона закінчиться, як закінчиться. І я ловлю кожне слово наших солдатів, з їхніх очей зчитую інформацію. Мабуть, так і триватиме, доки війна не закінчиться. Дай Боже, швидше...

 – Ви в Івано-Франківську, мабуть, не вперше...

Нерозривна праця з театром Франка триває понад 30 років. І ми тісно пов’язані з іменем нашого патрона, мислителя й поета Івана Яковича Франка. А в Франківську ми не вперше, і місто для мене вже стало рідним. І я безмежно вдячна за любов іванофранківців, я її відчуваю. І щиро бажаю франківцям дочекатися омріяних змін і в житті міста, і в державі. І, звичайно ж, миру нам всім...

Галицький Кореспондент