Не стало воїна, людини, сина, коханого: Яким був Анатолій Гаркавенко "Морячок"
Скромне сільське подвір`я і скромна хатина, до яких тулиться гірський Площанський ліс у Делятині, третього лютого з участю кількасотенної присутності краян проводжали у Вічність свого жителя, 25-річного делятинця, справжнього Героя-захисника України, бійця 93-ї об`єднаної механізованої бригади, сапера Анатолія Гаркавенка.
Жалібний, тужливий звук трембіти доносився до серця кожного учасника скорботної процесії, намагаючись передати біль і гіркоту непоправної втрати з приводу відходу у Вічність молодого, юного життя. За словами бойового побратима Тараса (позивний «Карай»), представника батальйону ОУН і керівника його резервної сотні, загинув справжній патріот України, який завжди проявляв бойову ініціативу. Віддав своє життя, виконуючи бойове завдання. На жаль, так звана гібридна війна таїть у собі небезпеку битви з ворогом спереду і з тилу. Більше десятка бійців втратив батальйон ОУН, в якому гартувався бойовий дух і досвід Анатолія. Маємо втрати і «200»-их, і «300»-их. «Не давайте себе приспати, – звертається до краян Тарас («Карай»). – На сході триває справжня війна протягом півтора року, а не ніяка антитерористична операція. Треба називати речі своїми іменами. Добровольці є і будуть, і це має усвідомити влада, бо народ підтримує добровольчі загони. З такими людьми, як Анатолій, здобудемо справжню волю і повернемо славу та честь Україні, бо разом ми – сила. Тарас-«Карай» зараз звільнений у запас, тричі поранений під час бойових дій. З покійним героєм його фронтова дорога пересікалася у Пісках та інших бойових точках на Донбасі. «Сивий» – командир батальйону ОУН, бойовий побратим Анатолія Гаркавенка, через Тараса-«Карая» передає рідним Героя і краянам вдячність за виховання мужнього, вправного і дисциплінованого сина, воїна-захисника і повідомляє, що така втрата є надто болючою для його бійців, пише Народна воля
…Чин похорону провів Протосинкел Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ Богдан Іванюк у співслужінні майже трьох десятків священиків з участю п`ятьох деканів. У прощальній проповіді отець-мітрат Богдан Іванюк процитував вірш покійного отця, ректора підпільної греко-католицької семінарії у Карпатах Михаїла Косила. Шлях до свободи, який проходить через століття, устелений кров`ю наших славних героїв. Можливо зруйнувати храм, знищити хрест, державні символи, але неможливо знищити віри до Бога і любові до свободи і своєї Батьківщини. Покійний Анатолій та присутні його бойові побратими захищають на сході від російських найманців і агресорів не своє добро чи власні бізнес-інтереси, а наше загальне державне добро. У цей час, коли ми з вами з мінімальних пенсій і зарплат стараємося підтримати нашу армію, діти деяких політиків і можновладців відпочивають на дорогих курортах, купаються у басейні з вином, а у кафе і ресторанах не стихають музичні веселощі і багатолюдні забави, діти з простих сімей воюють і віддають життя за волю Вітчизни. Варто пам`ятати, нагадав отець-мітрат Богдан Іванюк, що держава – це як дім, який має фундамент, стіни і покрівлю. На жаль, покрівля нашого українського дому, яким є закон і влада, є гнилою і протікає під натиском економічних вітрів і політичних дощів.
На цвинтарі, на місці вічного супокою герою Анатолію Гаркавенку віддали прощальні військові сальви і тричі пролунало: «Герою – слава!», «Ворогам – смерть!», всі заспівали український Славень.
Промовці скорботного віча, зокрема, військовий капелан о. Василь Довганюк, а також отець Іван Качанюк відзначали, що пам`ять про Анатолія Гаркавенка має кликати нас до справжнього усвідомлення нашої ролі як справжніх патріотів, захисників своєї землі, бо він не бокував, не ухилявся від виконання військового бойового обов`язку, а відразу за покликом серця пішов на передову. Не треба думати, що Донбас далеко. Надто близько до наших домівок, душ і сердець стоїть і тяжіє російська, путінська, підступна загроза. Її можемо подолати лише всеосяжною любов`ю до Бога й України, єдністю і щоденними молитвами. У нас зараз триває не лише війна на сході. Йде загрозлива інформаційна війна з негативною інформацією, у людей стараються посіяти зневіру, байдужість. Треба всім усвідомити, якщо не можемо зі зброєю воювати, то треба допомагати бійцям на сході. Отець-військовий капелан повідомив, що лише вчора з бойовими побратимами повернувся з тих місць Мар`їнки, які за сотню-півтора сотні метрів від ненависного агресора. Серед присутніх учасників прощального віча він зустрів бойових побратимів, з котрими пересікався під час фронтових буднів у Попасній та інших бойових точках на Донбасі. На фронті немає атеїстів… Отець-військовий капелан уже звик і з розумінням ставиться до того, що хлопці-воїни вклякають на фронті у болото і моляться, щиро просячи допомоги і захисту у Всевишнього, а також мужності і витривалості у жорстокому протистоянні з російськими найманцями, котрі ніяк не залишають своїх зловорожих намірів загарбати українську землю… Нині ранком також загинули два бойові побратими. Не завжди про них подають об`єктивну і вчасну інформацію… Війна продовжується. Треба скріпитися разом, об`єднатися навколо загиблих героїв. Нехай ваші серця щовечора віддають молитву за них і за тих, котрі продовжують воювати на сході.
Висловлювалась також думка про увічнення пам`яті Героя Анатолія Гаркавенка – і в назві вулиці, і в створенні пам`ятного кутка у школі, а також про те, що потрібно не забувати маму і сестру полеглого бійця, бо він своїм життям і подвигом заслужив на таку подяку.
…Лютневий день хилився до заходу. Легкий прохолодний вітерець куйовдив неподалік лісову поросль. А біля свіжої могили Героя його бойові побратими, рідні, знайомі, однокласники та краяни щирою молитвою і грудочками карпатської землі прощалися з ним.
Не стало… Воїна, людини, сина, коханого…
Незламний і сміливий воїн народився 29 грудня 1990-го у селищі Устинівка Кіровоградської області, у 1998-му пішов у перший клас місцевої школи. У 2000-му Анатолій Олександрович із мамою та сестрою переїхали у селище Делятин. Перейшов навчатися у Делятинську ЗОШ І-ІІІ ст. №1, де й залишив приємні та добрі спогади у вчителів, класного керівника Оксани Країло та директора Олега Петріщака. У характеристиці Анатолія Гаркавенка, яку склали після закінчення ним школи у 2009-му, зокрема, мовиться: «Володіє високим рівнем інтелекту. Змушений був часто пропускати уроки, бо допомагав мамі поратися по господарству. Активний у позакласній роботі та незмінний учасник усіх шкільних свят». Сухі канцеляризми, та за ними приховується доля непересічної особистості.
Опісля – служба у морському флоті у Севастополі, заробітки, прагнення і надія, що колись і в нашій Україні настане заможне життя. З цими прагненнями «Морячок» (саме таке псевдо-позивний отримав від побратимів у зоні АТО), щоб захистити Україну від російського агресора пішов на східний фронт. Спочатку хотів стати снайпером, та щось там в Анатолія не склалося. Опанував саперну справу, бо, як відомо, сепаратисти і кадрові російські військові полюбляють залишати після себе міни та розтяжки, які коштували життя не одному нашому воїну.
Того злощасного 30 січня Анатолій Гаркавенко був разом із «Котом», якого дуже важко поранило. Про ці події «Кот» написав таке: «Судячи з ушкоджень, скорше за все, там був закладений фугас. Ми пройшли по дорозі і не тільки фугаси. «Морячок» свою справу знав, не виключаю дистанційний підрив. Сказав, що там, де ми знаходилися, він бачив сліди та показав їх, заходили у відстійник і підіймались у нашому напрямку. Ми очікували «сюрпризу». Вийшло так, що «Морячок» переступив «розтяжку», присів трішки на корти та сперся на колоду і показав мені розтяжку. Я її переступив. У цей час «Морячок» піднявся з колоди, а я поставив ногу на доріжку. Пролунав вибух. Я не знаю до чого був підв’язаний другий детонатор, але він точно був». Так загинув Анатолій Гаркавенко, вірний син своє землі… Вічна пам’ять Герою України!
«Морячок» на східному фронті знайшов своє кохання. Його дівчина Лера Бурлакова про цей день написала так:
«10:30. Ти прокидаєшся, обіймаєш його ще міцніше, тицяєш пальцем:
– Кохаю тебе, зайченя. Ось тебе.
– За що-о-о?
– За те. Що ти. Найкращий. Хлопець. У Світі.
– Не перебільшуй, Лєріка, – сміється.
Ми разом п’ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна – добре, що почалася. Бо… інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?…»
Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.
…15:10. Ти сидиш на колінах біля нього. 200-й. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний «Морячок». Так. Так, Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.
… Люблю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу… . У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою».
Тут зайві слова… Не стало Воїна, не стало щирої і порядної Людини… Не стало…
Просто пом`янімо світлу пам’ять Анатолія Олександровича Гаркавенка – земляка і Героя.
