Останній блокпост
Тиждень провів шість днів на базі добровольчого батальону «К2» під Волновахою
Це наш останній блокпост у бік Донецька. Попереду на трасі, здається, рукою подати – блокпост терористів так званої ДНР. Навколо – поля і неозоре небо. Звуки війни тут чути рідко. Тому іноді й здається, що все спокійно. Аж поки повз не проскочить БМП із пораненими у засідці неподалік розвідниками 72-ї бригади. Аж поки з чергової маршрутки на Донецьк, з якої бійці вчергове просять вийти всіх чоловіків «боєздатного» віку, не вистрибне хлопець років вісімнадцяти. Він дістає з кишені паспорт, протягує його добровольцю і намагається привітно усміхнутися. Але весь тремтить. Трусяться руки. Змирившись з неможливістю усміхатися, хлопець закусує пересохлі губи.
«Чого тебе трусить?» – запитує хлопчика черговий. Терористів тут ловлять щодня, і підозру має викликати все: брехня про те, що із собою немає телефона, який згодом опиниться у кишені, ДНРівськи бойовики чи російські солдати серед друзів у соцмережах... чи страх. Бо люди, що їздять цією трасою – їздять відвідувати родичів, забирати речі, закривати справи – до перевірок звикли. «Доця, я на таможні!», - кричить у слухавку бабуся, що з маршрутки виходити не мусить, однак захотіла подихати повітрям. Чоловіки розпитують бійців про новини. Трирічний малий маше з вікна ручкою людям з автоматами – і ті відповідають йому. «Я тещу у Бердянськ везу! Нарешті!», - хвалиться водій машини, що зупинилася неподалік. Його теща воссідає на задньому сидінні. – «Можна її, хлопці, вам іноді здавати?».
- То чого тебе трусить?, - повторює боєць.
- Страшно, - просто відповідає юнак.
- Чому? Чого нас боятися?
- Та не вас, - хлопчику нарешті майже вдається усміхнутися. – Я додому їду. Вдома страшно...
Тут майже кордон між світами. Нібито на підтвердження цього факту на блокпосту стоять не тільки бійці підконтрольного МВС добровольчого батальону «Київ-2», а й прикордонники.
«Ну шо, парні, кагда будєм Маріуполь брать?!», - радісно зустрічає їх один з пасажирів чергової маршрутки. Він з того світу – і раптом вирішив, що вже знаходиться на блокпості ворога. Втім, рибка це дрібна. Тут ловлять інших – справжніх бійців ДНР та ЛНР. Знаходять у машинах прапори самопроголошених республік та патрони. Днями трапився завербований російськими спецслужбами луганчанин. Потім - місцевий, що планував теракт на залізниці.
А от, щойно – київський ветеран МВС, полковник, який виявився командиром групи, що мала працювати під російським ГРУ. Колеги з Києва, кажуть хлопці, хотіли його визволити. Однак добровольцям вдалося вивезти його у штаб АТО...
Хоча й у здачі затриманих є свої нюанси. Багатьох з них СБУ просто відпускає. Стаття «державна зрада», пояснюють хлопці, нині є недостатньою навіть для утримання в СІЗО.
«Зате бійців добровольчих батальонів та уцілілих з-під Іловайська, що буянили під ВР, одразу закрили в ізолятор», - констатує, згадуючи 14 жовтня у далекому Києві Євген, один із бійців «К2». Колись – сотник Майдану.
Один на трьох
Зранку знов чути постріли. Кажуть, це САУ. І, здається, боїться тих звуків тут тільки Сепа – добрий кульгавий пес, якого хлопці прозвали Сепаратистом. Він тут не єдиний домашній улюбленець – має товарищувати і з Рокі, сетером одного з бійців «К2», що разом із власником чергує на блокпосту, і з крихітним пухнастим цуценям на ім’я Носок, і з вагітною флегматичною Чорнухою. І навіть з котом. Останнього звуть Сіам. Ще тут водяться миші. А ще, незважаючи на середину жовтня – безліч мух.
Хлопці з «К2» отримують зарплату. Це за щастя – можна переслати щось додому. А можна поїхати у Волноваху й спробувати купити там – наприклад, у магазині «Рибалка» - нові рукавиці замість роздертих вщент. Нові окуляри. Те, що потрібно для війни – адже сподіватися у таких моментах можна тільки на себе чи допомогу волонтерів.
Неподалік від блокпосту базується частина всюдисутної тут 72-ї бригади. Це військові – і їм ще важче. Один з них, киянин Олег, прийшов в армію добровольцем. Розгортає прапор України. На жовтому маркером виведені назви населених пунктів, які він пройшов під час цієї війни. Біля деяких намальована куля. Тут потрапляли під ГРАДи чи САУ... Дістає з кишені дитячий малюнок – свій улюблений. Красуня у вишиванці із довгим волоссям цілує в лоб бійця у балаклаві. І розповідає: коли армії привезли обіцяні державою зимові речі, вдалося посміятися як ніколи. «Якесь бабусине шмаття, чесно, - зітхає він. – Я дістав звідти бабусине пальто якесь, хусточку яскраву. Вдягнув це все. І пішов в тому на блокпост щоб хоч настрій хлопцям підняти...»
А ще в нього є Celox. В нього і в друзів – один на трьох.
Тепло
У «К2» є зовсім молоді хлопці, які ще вчора валили паркани незаконних забудов у Києві. Є чоловіки, які пройшли по чотири війни – і таких чимало. «На цій війні настрілявся, як ніколи», - згадує один з них. Згадує, як під обстрілом виводив з Чернухіно – села, у дезертирстві з якого звинуватив батальон Генадій Москаль, хоча на передислокацію був наказ Авакова – техніку.
Тут часто кажуть, що якби не війна – ніколи не познайомилися б між собою. А так – вийшло.
Блокпост – далеко не єдине заняття батальону під Волновахою. Щоночі хлопці з «К2» чергують у відділенні міліції в місті, виїзджаючи на всі виклики разом із місцевими міліціонерами. Щодня є і виїзди. Хтось встановлює розтяжки, хтось їде в розвідку, хтось – на завдання.
Вирушаємо з бази колоною – на черговий виїзд. Попереду – Ольгівка, Новотроїцьке, блокпости, бази наших, 28 і 72 бригади, скупчення техніки у вчорашніх зеленках, з дерев яких вже опадає рятівне листя... «На Москву!», - написано на одному з танків 72-ї. Це передова. Фактично через поле – вороги. Там – військовий показує рукою – бачили, як підіймалися «Гради». Але команди їх знищити не було. Знову не було команди.
У 28-й розповідають, що в Докучаєвську на вокзалі – російська техніка. Що в місті стоять кадирівці. Вони, кажуть хлопці, навіть не знешкоджують наші розтяжки – але часто промовисто залишають біля них купи лайна. Мовляв, бачили...
На Донеччині осінь. Різнокольорові терикони, вітер, що пахне надією і собачий холод. Але про нього тут не думається. Командир на мить зупиняє колону: «Буде небезпека справа. Не гаряче... але тепло».
... Вранці одному з хлопців, що заступив у чергування на блокпості, дзвонить мама. «Чуєш, синку, а далеко від вас Донецький аеропорт? Близько? Та ні, ні, нічого, - сміючись, переповідає хлопець розмову з матусею. – А ти там що? Все машинки перевіряєш? Ага, зрозуміла... Та ні, нічого, кажу ж! Нічого! Ну, ти там хоч одного сепаратиста переміг? Що «ну, мам»?! У всіх діти як діти – кіборги. А в мене синок даїшник...»
Звісно, трохи перебільшує. Бійцям тим часом анонсують виїзд на ворожий блокпост. Треба знищити. Їхатиме не весь батальон – але поїхати хочуть всі. І чи то через це бажання, чи то тому, що тут ніколи не знаєш, яким стане за мить ще вчора доволі спокійний куточок зони, чи то тому, що над блокпостом розвивається чорний холодноярський прапор із написом «Воля або смерть», стає ясно – «кіборг» тут кожен. Просто у кожного свій час. Своє місце. І своя передова на своїй – адже тут всі добровольці – війні.
Хоча... загиблі у батальоні «К2» вже є.
