Остання дорога додому

Уродженець села Ракова на Долинщині Олександр Кармільчик, боєць 93-ї гвардійської окремої механізованої бригади з позивним «Медвідь», загинув цього року в Світлий тиждень — із 13 на 14 квітня — під селищем Пісками на Донеччині.

За свідченням одного із побратимів-земляків, Олександр Кармільчик поліг як герой — підбив ворожий танк, але не вберігся від пострілу іншого. Село Раків 18 квітня зустрічало свого героя в його останній дорозі додому велелюдно, з усіма почестями, стоячи на колінах, пише Галичина

Свого часу мій духовний наставник світлої пам’яті о. Василь Поточняк, навіть перебуваючи на смертному одрі у 42 роки, застерігав всіх, хто вважав його своїм вчителем і наставником: не нарікати, аби не стала Україна нацією нарікальників. 
Зустріч з матір’ю полеглого захисника України із села Ракова Олександра Кармільчика — Павліною Кармільчик, навіть попри всю гіркоту розмови, мене дуже втішила. Жінка, яка рік тому поховала чоловіка, а нинішнього — сина, і рани якої від пережитого ще й не заструпилися, жодним словом не нарікнула ні на владу, ні на уряд, ні на керівництво армії. Мати щиро дякувала за все. і Богові, і людям.

— Повістку ми одержали наприкінці січня, тоді якраз тривала перша мобілізація. Саша прийшов додому і каже: «Мамо, я йду до війська. Такі молоді хлопці воюють. А я ж відслужив  свого часу». Саші було 33 роки — дружина Таня, восьмирічний син Даниїл. Я пропонувала якось його «відтерти», мовляв, батька нема, а син — єдиний годувальник. Та Саша таки наполіг на своєму. Обіцяв повернутися живим. Думав, що з часом пов’яже своє майбутнє з професією військового. Перебуваючи у навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині, телефонував мені щодня. Не жалівся, а тішився, що його призначили командиром взводу. і я раділа за сина, бо ми з покійним чоловіком також свого часу були військовими — служили у частині біля села Рахині. 

Як Сашко приїхав у Піски, то розповідав про жахіття війни — жодного вцілілого будинка, ні світла, ні газу, ніѕ людей. Казав, що і кроку назад не відступлять — боротимуться до останнього подиху. На Великдень Сашко зателефонував, привітав зі святом. А я — у сльози. Син заспокоював мене. Казав, що все до святкового столу мають — попривозили волонтери  і паски, і писанки, і ковбасу, і шинки тощо. Я просила, щоб вважав на себе... Що сталося наступного дня — і досі не знаю.

Коли освячували меморіальну дошку на сільській школі у Ракові, то долинський військовий комісар розповів мені, що Сашко в ніч з 13 на 14 квітня підбив ворожий танк, а загинув від пострілу з іншого танка. Мовляв, він справжній герой. Того дня, як надійшла до нас чорна звістка про загибель Сашка, я нічого поганого не передчувала. Чекала дзвінка, але телефон мовчав. Я сіла в кухні — хотіла випити кави. Враз до вікна надлетіла пташка і вдарила по шибі крилом. Думала собі, що то знак про звістку — син зателефонує. Але увесь день жодної звістки не було. В п’ятницю я вирішила поїхати в Долину. Хотіла щось купити, пенсію зняти та й Сашкові поповнити рахунок на телефоні. Найперше мені зателефонував зять Мар’ян з села Креховичів і запитав, де я і що роблю, бо, мовляв, таке по телевізору показуютьѕ Відтак зателефонувала сусідка, що хотіла б поговорити зі мною після повернення з Долини. Потім і голова сільради зателефонував, попросив, щоб я вийшла з автобуса — треба поговорити. Я вийшла з автобуса — навколо мене і військові, і лікарі, і якісь чужі люди...

Повідомили, що загинув мій Сашко. Я не могла собі цього навіть уявити! Ще й дотепер його чекаю — може, в полоні, може, повернеться. Він мав на коліні великий рубець — шрам від порізу бензопилою. Але військовий комісар не пам’ятає, чи бачив той знак, як тіло впорядковували. Бо вдома домовину не відкривали. Смертельне поранення в голову було жахливим, тож заступник  військового комісара Олег Петрів, який від початку і до кінця займався похороном сина, вибачаючись, порадив мені не відкривати домовину. Я не бачила свого Сашка в останній дорозі. Його самотужки доправили в село волонтери — впізнали за військовим жетоном. 

Ховали Сашка всім селом у Провідну неділю — 19 квітня. Коли син ішов до війська, то мріяв повернутися додому так, щоб його все село зустрічало. Так і сталося — здійснилася синова мрія: весь Раків зустрічав його, але з лампадками і на колінах...

— А хто подбав про меморіальну дошку на фасаді сільської школи?

— Той самий майор Олег Петрів, який також понад рік воював у зоні АТО. Під час відкриття й освячення меморіальної дошки він сказав, що про увіковічення пам’яті мого сина подбали його побратими — вояки 93-ї гвардійської окремої моторизованої бригади. Сашкові друзі-побратими  і прапор привезли (показує з гордістю. — Авт.), на якому кожен з них підписався. Сашко спочатку ходив до школи в Ракові, а згодом — у Білорусі, де жили чоловікові батьки. Син відслужив свого часу у війську, одружився і жив у селі. Я щодень тепер ходжу на його могилу.

— Чи піклується держава про вас як матір і про дружину та сина  полеглого Олександра?

— І я, і Сашкова дружина, і син Даниїл щомісяця отримуємо військову пенсію — по 2 750 грн. кожен. А ще нам — родині загиблого — виплатили від держави 600 тис. грн. Я також дуже вдячна Івано-Франківській обласній раді за 50 тис. грн. допомоги. і військкомат постійно піклується нашою родиною. Коли б я не зателефонувала, то завжди готові допомогти. Голова щораз телефонує, питає про здоров’я — чи не потрібне лікування. Я вже двічі безплатно лікувалася і дуже вдячна. і соціальні служби району пропонували внукові оздоровлення у Греції. Ми подякували, але відмовилися, бо Даниїл ще маленький. Може, наступного року. Подбали матеріально про нас і в Будинку юнацької творчості міста Долини, який очолює Василь Королюк. Невістка брала внука з собою на кілька тижнів до Польщі. Казав, що йому сподобалося. і Раківська сільська рада заопікувалася нами — привезли дрова на зиму, а зять Мар’ян порубав і належно поскладав. Взяли шефство наді мною і старшокласники місцевої школи. Я не можу будь-кому дорікнути, що про нашу родину забули, а дякую Богові, всім і кожному. Зокрема, дякую і «Галичині». До речі, військовий комісар Степан Гриник казав мені особисто, що Сашка посмертно буде відзначено державою за бойові заслуги.

На фасаді Раківської ЗШ I-III ст. віднедавна горують вже не дві, а три меморіальні дошки: до увіковічених свого часу в камені загиблих випускників школи воїнів-афганців Степана Гринчишина і Василя Федіва нинішнього року додався й учасник бойових дій у зоні АТО Олександр Кармільчик. А загалом, за інформацією директора школи Миколи Грицила, 13 випускників Раківської ЗШ I-III ст. захищали і захищають Україну (п’ятеро, слава Богу, вже повернулися додому) в зоні АТО.

Зовсім нещодвано стало відомо, що Олександра Кармільчика посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня.