Пароль – українка

Уродженка села Росохача Городенківського району Алла Матковська майже 15 років працює в Іспанії, в місті Галага. Тамтешніх уже не здивуєш тисячами українських заробітчан і синьо-жовтими стягами.

Найбільше наших прапорів там бачили під час нинішніх виборів Президента України, коли люди годинами стояли в черзі, аби проголосувати. Тепер вони дуже сподіваються на зміни.

У сеньйори – зачіска

«Останні події хоч на трішки дали відлигу серцю, – каже Алла Матковська. – Бо тривожимося за Україну. Якби не донечки, то, мабуть, і досі вчителювала б у селі. А так – сама поставила їх на ноги, старша вже закінчила університет, молодша – четвертокурсниця. Якщо комусь здається, що за кордоном медом намазано, то най би спробував того хліба. Іспанія у глибокій кризі, понад 5 млн. безробітних. Тут за все треба платити – житло, транспорт, податки, страховка. Направду, мені до вподоби європейські закони, хоч і суворі. Маєш страхівку – в лікарні на тебе дивляться як на людину, і ніхто до кишені не заглядає. Обслуговування на найвищому рівні. Якби ж у нашій країні народ хоч трохи повчився організованості».

До моря від будинку, де пані Алла винаймає квартиру, десять хвилин ходу. Як почувається самотньо, то рятується прогулянками. Додому телефонує часто, раз на рік їздить у відпустку. З одного боку, каже, неймовірно жаль, що доньки виросли без неї, а з іншого – не шкодує, що приїхала, бо тут хоч і не вчитель, але вдвічі більше відчуває себе людиною, жінкою.

Спершу було дуже незвично. «Після роботи стомлена, але ще трішки сил є, то ще хоч щось зроблю, – розповідає Алла Матковська. – А вдосвіта знову підйом. І бачу, як доглядають себе іспанки, як абсолютно нормально ставляться до цього їхні чоловіки. От, у сеньйори замовлена година в перукарні, а в хаті – безлад, обіду нема – і нічого. Вона йому каже, мовляв, поїж там щось, прибери одяг, можеш пралку поставити, бо в мене зачіска. І все. Сеньйор сам по хаті порається, бо жінка приводить себе в порядок. Це норма. А завтра вона йде до спортзалу, післязавтра – з под­ругою в кафе. І ніхто ні з ким не свариться, не ревнує, навпаки – ще більше люблять та оберігають одне одного. В Україні так якщо й буває, то дуже рідко».

Найбільше наших прапорів іспанці бачили під час виборів Президента України

Далі треба самим

Рівності між українцями та іспанцями тут, звісно, нема. Хоча іспанці – цивілізовані люди, ніхто поганого про заробітчан не скаже. Але нині, під час кризи, відкрито говорять про нестачу робочих місць, бо їх зайняли мігранти.

Коли приїжджі влаштовуються на роботу в сім’ю, то їх обов’язково питають – звідки. Паролем для отримання місця якраз і є відповідь: я – українка. На таких невисокооплачуваних роботах як прибирання й догляд за дітьми та перестарілими наші жінки мають велику популярність. І не лише через працелюбство та відповідальність. Швидше за все – бо нічого «зайвого» не вимагають, а просто сумлінно працюють.

Доводилося чути від багатьох заробітчанок, що їхні родичі в Україні вже звиклися з постійним припливом грошей, хоч це щоразу важче дається. Так, діти – то наше майбутнє. Але мають будувати своє життя самі. Дали їм батьки виховання, якийсь стартовий капітал, вивчили – а далі треба власноруч. Натомість діти звикають до постійних дотацій. Можуть навіть дорікати, що мало передала мама: бо їм і того треба, й іншого. А мама й так собі нічого зайвого не дозволяє, економить на всьому…

В Іспанії інакше: закінчив нав­чання – самостійний. Шукай собі житло, за що поїсти, в що одягтися. І ніхто ні на кого не сердиться, злоби немає. То є норма життя.

При розповідях про українське буття іспанці тільки очима блимають. Як то батьки мають утримувати в університетах дітей? Та нехай удень вчаться, а потім ідуть працювати. Хай думають, за що придбати харчі. Нехай купують у кредит житло та сплачують усе життя. Весілля там фінансують тільки самі молоді – і будуть чекати на нього доти, поки не назбирають потрібної суми.

Вдома мусить бути краще

«Я здебільшого погоджуюся з їхнім стилем життя, – каже Алла Матковська. – Але живу українськими неписаними законами: заробила старшій на нав­чання, весілля, квартиру, тепер треба молодшій все те ж. А коли собі буду відкладати на якийсь куточок, то ніхто не знає. Мені кажуть: та ти одиначка, тобі все батьки лишать. Так, але хочу жити в місті. Насамперед – через розрив між сільським і міським рівнем життя, особливо щодо медичного забезпечення. До іспанської медицини нам так далеко! Лише уявіть: мені якось у страховій компанії пояснили, що якщо під час моєї подорожі додому потрібна медична допомога, то, зв’язавшись за спеціальним номером з агентом компанії, можна отримати інформацію, де та які лікарні України зможуть обслужити мене безплатно. Бо в них із ними контракт. Якби мені довелося звернутися до стоматолога чи іншого лікаря, який підтвердить терміновість і необхідність лікування, то при поверненні до Іспанії компанія поверне гроші».

Тобто в сервісі ставлення до заробітчан – як і до іспанців. У державній медицині офіційно не видно різниці між одними й другими, хоча недавно Іспанія прийняла нові закони про заборону надання деяких медпослуг іноземцям. Багато жителів Франції, Англії, скандинавських країн останніми роками заполонили іспанські державні клініки, щоби скористатися безплатною можливістю зробити ту чи іншу операцію. Тепер цього нема.

«Знаю конкретний факт, коли через кілька днів після видання цього закону українська жінка, яка з туристичною візою приїхала відвідати сина, зламала ногу, – розказує пані Алла. – Її прийняли в госпіталь, надали допомогу, але потім синові прийшов чек на значну суму. У мене, як офіційного резидента Іспанії, є можливість користуватися державною медициною, бо щомісяця плачу податок. Але коли потрібно було термінове втручання медиків, і я зверталася на швидку, то довелось у важкому стані чекати кілька годин у загальній черзі, в переповненій залі. Певно, і вмерла б, але мусиш вистояти, щоб тебе прийняли. Тому й зробила страховку. А тут уже на швидкій приватного госпіталю мені найдовше довелося чекати лікаря – 15 хвилин. Одразу ж і аналізи зробили, і тиск поміряли, і все, що треба. Було б добре, аби в Україні таке зробили».

Це лише дещиця з того, що можна запозичити в Європі. Є сподівання, що невдовзі й у нас життя піде на ліпше. Адже вдома мусить бути краще.

Репортер