Петровська доба. Про Порошенка без ілюзій
Епоха правління Леонідів закінчилася в Україні мирною Помаранчевою революцією, епоха правління Вікторів – революцією кривавою, на черзі епоха Петровська, і яким буде її фінал, не знає ніхто. Усе тільки починається.
Чи думав ще рік тому Петро Олексійович Порошенко, що доля викине його на саму вершину українського суспільства, хтозна. Мріяти, може, і мріяв, бо таким, як він, годі інакше, але, напевно, і в снах пророчих такого дива не бачив. Сісти на трон непохитного Віктора Федоровича, зрушити якого, здавалося, не змогло б і Друге пришестя, – це неймовірно. Але життя сповнене несподіванок. Всемогутній Федорович тепер сидить у кролячій норі десь на благословенній Ростовщині, боячись висунути носа, а його місце за лічені дні посяде інший помазаник, вибраний, хоч як це дивно, доброю половиною українського народу під гучні сальви гранатометів, ПЗРК та іншого мілітарного дива.
Святе місце порожнім не буває…
Усі задатки стати правителем у Порошенка є. Голубої крові в ньому, звісно, не знайдеш, але в часи постмодернізму цього пережитку й не потрібно. Значима постава, поважна хода, манера говорити і, основне, погляд людини, яка знає собі ціну. Так, він дещо все ж таки схожий на голову колгоспу чи директора заводу, але ж це зовсім не проблема. Людина, так би мовити, від плуга, кому, як не їй, знати всі труднощі та проблеми простих людей. А втім, уже не один був від плуга. Останній узагалі і від шапок, і від баланди…
Варто вдаватися в таких випадках до історичних аналогій чи ні – питання неоднозначне, але хоч-не-хоч спадає на думку ще один Пьотр І, який пройшовся кривавим плугом по українській землі. Звичайно, наш Петро Олексійович зовсім не їхній Пьотр Алєксєєвіч, якого й по батюшці величати гидко. Їхній нашому і в служки не годиться. Істеричний типок, садист, маразматик... Наш Петро Олексійович – людина поважна, глибокоморальна, мудра і до того ж дуже любить цукерки. Взагалі цукерки – показник. Люди, які мають до них сентименти, зазвичай добрі. Утім, схожості в цих двох, принаймні на перспективу, також чимало. Кому, як не Петрові Олексійовичу Порошенку, нині судилося прочинити для українців вікно в Європу. Коли він його прочинить – то лишень питання часу. В який спосіб – приблизно зрозуміло. Хоче він це робити чи ні – від нього мало залежить. Мусить. Бо інакше трон під ним має шанс затрястися сильніше, ніж за «папєрєдніка». Не оминути нашому Петрові й долі будівничого українського флоту. Вихід до моря, дякувати Богу, є, а те, що на тому виході плаває, гріх і кораблями назвати. Тому закачати рукави – і на верфі. А ще треба створювати військо, поліцію, розвідку, спецслужби і так аж до ясел. Без будівництва ніяк. А тому, вочевидь, йому долею написано стати великим будівничим, якщо, звісно, він того, сердега, захоче.
Взагалі Петрові Олексійовичу нині не позаздриш. Очолити весь цей хаос, на який перетворилася країна, – майже подвиг. Важко сказати, чи він усвідомлює, за що береться і яку ціну треба буде заплатити за присутність у підручнику історії, але відступати вже немає куди. Хвиля народної любові, підхопивши два десятки таких, як він, охочих стати рятівниками нації, викинула на берег влади саме його, а тому саме він мусить нині все це розгрібати. Чому його – на те є багато причин, логічних і алогічних. Але будьмо щирі: ніхто нічого особливого від нього не сподівається. Просто так трапилося. Втома від бардаку і невизначеності, бажання стабільності, страх за життя, надії хоч на якість позитивні зміни і, звичайно, віра в неможливе, яка, попри всю свою абсурдність, таки рухає світом. І те, як віддано країна прийшла на дільниці, вистоювала черги і зробила все, щоб вибрати президента в першому турі, незважаючи на всілякі численні «але», є тільки зайвим підтвердженням цього. Хтось казав, що ми нині спостерігаємо народження нової української нації, і то правда. Люди вибрали Порошенка, знаючи всі його мінуси, лише задля того, щоб рухатися далі, не вгрузаючи по горло в хаос безвладдя, де ніхто ні за що не хоче брати відповідальності. Якби на його місці був ще хтось більш-менш гідний, його також обрали б. І гідні в тій зграйці охочих, мабуть, були, тільки от із рейтингами на той час у них не склалося.
Чому саме Порошенко, а не, скажімо, Тимошенко, якій, здавалося б, сам Бог велів стати українським Гавелом чи Валенсою, також зрозуміло. Поки Юлія Володимирівна стійко сиділа у своїй VIP-камері, Петро Олексійович маячив перед камерами телевізійними. Щоправда, будьмо чесні, не надто й піарився. Так, час від часу. Поводився доволі гідно, був єдиним олігархом, який відкрито став на бік опозиції, засвітився на Банковій, за що дістав моральну травму, а його син у тому самому місці й фізичну, познайомившись впритул із незаперечними аргументами собак режиму Віктора Федоровича. На Майдані Петро Олексійович теж був своїм, і на відміну від лідерів-переговірників його можна було часто зустріти в доволі небезпечних ситуаціях лише з двома охоронцями і, схоже, без бронежилета. У Крим, до речі, коли почалося, також поїхав один із небагатьох. Розрулити ситуацію не зумів, але злості набрався. Сприймати весь цей фактаж як хвалебну оду Порошенкові зовсім не варто, але на тлі Юлії Володимирівни, яка, вийшовши на волю, так і не зрозуміла, що відбулося в країні та як змінився народ, його раптова популярність таки видається зрозумілішою. В суспільстві побутує підозра, що ті, хто пережив Майдан, все ж таки, мабуть, стали іншими порівняно з тими, кому з цим трохи не пощастило. Що також можна брати до уваги.
Насправді Петро Олексійович аж ніяк не та фігура, на яку українцям варто покладати всі свої найсокровенніші надії, і більшість із них, здається, це усвідомлюють. Усвідомлює це й сам Порошенко, якщо не кривить душею. Принаймні у своєму нещодавньому інтерв’ю журналістові одного з російських видань, чи не першому в новому статусі, він так і зізнався: переконаний, що це його хрест, яким Господь сподобив його обдарувати, аби ті питання, які стоять перед Україною, вирішити. Чи зможе вирішити – вилами по воді писано, але хрест нести треба. Дивись, і не впаде під його тягарем. Бо, як доводять песимісти, задачки, які Господь поставив перед Петром Олексійовичем, розв’язати начебто в принципі неможливо. Насамперед треба стабілізувати ситуацію в країні й запустити якось механізм реформування, як того вимагають ситуація і суспільство, але в такому разі доведеться забути про відвоювання Криму. Грошей на все не вистачить. Якщо ж зайнятися Кримом і продовжити протистояння з Кремлем, доведеться забути про реформи і дозволити втягнути себе в ще більший хаос, ніж є нині. Ті загрози, які стоять за обома варіантами руху, неспівмірні з нормальним життям, і на горизонті або замаячить новий Майдан, але вже з пролетарським душком, або доведеться лягати знову в чиїсь міцні обійми і, як сказав би в цій ситуації Віктор ІІ Кривавий, «вєк свободи нє відать».
Проте не все так однозначно. Є багато моментів, які все ж таки варто враховувати, перш ніж будувати прогнози безнадійності. Хочеш розсмішити Бога – розкажи йому свої плани, кажуть у народі, й це свята правда. Невідомо, чи ділився з Господом своїми планами, наприклад, Владімір Путін, але, вочевидь, Всевишньому вони стали відомі і явно не сподобалися. Результат можемо спостерігати вживу. Якщо стерти рукавом усе діамантове напилення, бачиться, що ВВП у повному лайні, причому по горло, і разом із ним у цій субстанції нині плаває весь його «Русскій мір» разом з усіма насельниками. Скільки це триватиме і чим закінчиться, наразі важко спрогнозувати, але якщо знову ж таки вдатися до порівняльного аналізу, приправивши його трохи конспірологією, то чому б не розглянути версію про перетворення нашого Петра І на Петра Великого, який, набравшись азарту і злості, що він, схоже, вже зробив, переломить хід історії і зупинить свій броньований мерседес головнокомандувача української армії, лише дійшовши до уральських гір. Біля прохідної Тульського патронного заводу, скажімо. Футурологи кажуть, що ця хвороблива фантазія цілком може стати реальністю, бо передумови для того нібито є. Росія має всі шанси розсипатися. А чом би й ні.
Судячи з того як прихід нашого Петра І ознаменував блискучий перелом АТО можно про що завгодно помріяти. Шукати прямий зв’язок перемоги Порошенка із завзятістю українських вояків, мабуть, не варто. Навряд чи він у стані ейфорії встиг віддати наказ мочити всіх терористів у сортирі, не маючи на це ще офіційних повноважень, але факт є фактом: українські вояки вперше так розперезалися і відвели душу.
Якщо все піде добре і Петро Олексійович принаймні на третину зуміє, відчувши важливість моменту, спрямувати ситуацію в позитивне русло, все буде ой як не зле. А те, що на це мало хто сподівається, якраз додатковий йому бонус. Ілюзії шкодять…
