Поляки та українці: можливості примирення та діалогу

11 квітня 2013 року до нижньої палати польського Сейму польська партія «Polskie Stronnictwo Ludowe» подала проект ухвали «Про встановлення дня пам’яті мучеництва кресов’яків». Окрім того, що він оголошує вшанування загиблих «від рук українських націоналістів», він безпосередньо заявляє про безсумнівну та однозначну оцінку цілої діяльності ОУН-УПА як злочинної, яка вчинила геноцид поляків на території Західної України, яку він називає «Східними землями ІІ Речі Посполитої».

І. Польський законопроект

Це подання – хоча досі не поставлено на порядок денний, але час від часу реанімоване та дратуюче як польське, так і українське суспільства – саме по собі могло би не бути цікавим та значущим.

Лякає інше – конференція римо-католицьких єпископів України опублікувала Пастирський лист римсько-католицьких єпископів України з приводу 70-ї річниці волинської трагедії, яка початок «Волинської різні» 11 липня 1943 року пояснює так, що «збройні сили українських націоналістів напали на десятки польських поселень і сіл Волині, атакуючи як віруючих, що згромадилися в римсько-католицьких святинях та каплицях, так і людей, що перебували у своїх домівках». Натомість польські акти масового винищення українців подаються як «акції самооборони і акції помсти з польської сторони, у котрих і загинули невинні українці... якіне були пропорційними щодо кількості жертв лиходійства, ані варварських методів, якими їх чинили». Напад українських націоналістів на волинські села пафосно вписується у космологічно-есхатологічну драму світового зла, яке «підступно реалізує свій нищівний план по відношенню до людини і досить вдало спокушає все нові й нові покоління, будячи в людях ненависть, жадобу помсти, насильства, відплати злом за зло», тобто мимоволі виникає уявлення, що конфлікт між «українськими націоналістами» та поляками є паралельним до космічного протистояння зла і добра, де зло вочевидь є українські націоналісти, а поляки... ну як за логікою – невинні агнці, які постраждали від сатани, що надихнув українців на криваву різню.

При цьому, закликаючи до примирення, єпископи РКЦ натякають на те, що потрібне покаяння, яке має під собою іспит совісті, зокрема, «усвідомлення провин... та визнання гріха». Все ніби правильно, але у їхньому листі є логічна суперечність. Вони самі кажуть, що «Христос закликає нас робити іспит совісті не для того, щоб роз’ятрювати старі рани і ще раз переживати болісне минуле», але – чим є розпалювання антиукраїнської істерії в польській політиці, яка служить актуалізації та осучасненню історичної трагедії, що безпосередньо кличе людей до реанімації старих болів і провин, та до реваншу. Не здавати собі справи в цьому – це вища міра безвідповідальності.

Так само єпископи кажуть, що немає «групової провини», але є індивідуальна відповідальність за добро і зло конкретної особистості. В той же час вони звинувачують у злочині не просто конкретних осіб, а цілий напрямок українського націоналізму, кажучи про зло «помилкової ідеології, яка тоді оправдовувала ґвалт і масове насильство» і сам же архиєпископ-митрополит Мечислав Мокшицький закликав до засудження українського націоналізму як антилюдяної доктрини: «заклик авторів проекту листа [греко-католиків] про християнську оцінку подій є чистою риторикою, оскільки там немає жодної згадки про причину трагедії - ідеологію націоналізму». В той же час польський законопроект каже про засудження цілих організацій, які несуть відповідальність за Волинь-43. Засудження польського ототожнення відповідальності ми не бачимо... Зрештою, якщо відповідальність є особистісна, то чому до покаяння конференція кличе зараз і теперішніхукраїнців – адже діти не відповідають за гріхи батьків?

Варто нагадати, що владика Мокшицький давно вимагає відмови від української формули «Ми прощаємо і просимо прощення». Архиєпископ Moкшицький не погодився з цим і запропонував формулювання: «Перепрошуємо і просимо вибачення». Результатом такого формулювання було би одностороннє вибачення від українців, незважаючи на те, що поляки також мають деякі провини щодо нас», заявив глава УГКЦ Святослав (Шевчук). Отже, владика Мечислав Мокшицький заперечує рівноважність провин і потреби пробачення з боку поляків та українців, натомість цілком у дусі польських радикальних сил ставить українців у позицію «нерозкаяного грішника», відкидаючи запропоновану греко-католицькою Церквою формулу взаємопрощення.

Варто зазначити, що у словах архиєпископа є логічна помилка. Він сам вимагає, щоб все було названо власним іменем, «убивство – вбивством, тортури – тортурами, жорстокість – жорстокістю, геноцид (ludobojstwo) – геноцидом». Він радикально вимагає «ретельності моральної та історичної».

В той же час він відкидає будь-які спроби проявити саме оцю повагу до історичної дійсності  та ретельність історичного пізнання – він абсолютно відкидає будь-яку спробу контекстуалізувати та зрозуміти той самий факт. Він вимагає розглядати його у відриві від усього іншого потоку історичної дійсності. Хіба це ретельність історика? Хіба це назва речей власним іменем? Зрештою, згідно із посланням єпископів РКЦ, хіба це не є перекладанням відповідальності з осіб на цілу ідею українського націоналізму, а також – відмовою від визнання власних провин та власних огріхів тільки  з боку поляків? Архиєпископ Мечислав Мокшицький сам потрапляє під дію послання єпископів РКЦ і сам є винним з огляду на католицьке послання! Бо сам в його діях і словах виходить, що зло вочевидь є сам націоналізм (причому не будь-який – владика не засуджує польських націоналістів ніде (!), а саме український!), а поляки – невинні агнці, які постраждали від сатани, що надихнув українців на криваву різню.

Тобто владика Мечислав Мокшицький суперечить сам собі і конференції римо-католицьких єпископів– собі, коли відмовляється від ретельності історичного пізнання, а конференції, коли перекладає відповідальність з особи на цілу політично-філософську течію, до того ж, асиметрично тільки українську, абсолютно недобачаючи польського аналогу (фактично чинячи злочин проти історичної ретельності!), і сам же відмовляючись від вимоги конференції до іспиту совісті!

Варто нагадати, що модель «Ми прощаємо і просимо прощення» не є видумкою УГКЦ 2013 року. Це цитата з листа польських єпископів до німецького єпископату від 1965 року. І таке ж формулювання було підтверджено у спільному листі від Української Греко-Католицької Церкви і польської Римо-Католицької 2005 року кардиналами Любомиром Гузаром та Йозефом Ґлемпом в Акті Українсько-польського примирення, зрештою, саме цей вислів став нормативним для взаємин українців і поляків, у 2003 році під час україно-польського акту примирення між Президентами Кучмою та Кваснєвським. Увага! – навіть якби провина була дійсно асиметрична, як наприклад, вона є дійсно асиметрична у взаєминах німців та поляків, то все одно, поляки не сміють переглядати свої стосунки із німцями, казати про асиметрію та вимоги «визнати ludobojstwo». І щось не закидають в якості посилюючого аргументу «винищування євреїв», як є звинувачення, з боку архиєпископа Мокшицького у тому, що начебто українці у масовому порядку, співпрацюючи з гітлерівцями, винищували євреїв. Тож німцям вони цього не закидають – натомість українців хочуть зробити відповідальними іще й за німецьке командування?

Проте – є підстави для позитиву: Міністр закордонних справ Республіки Польща Радослав Сікорський, представляючи в польському Сеймі пріоритети польської зовнішньої політики, позитивно оцінив нещодавнєЗвернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви щодо Волинської трагедії, яка відбулася у XX столітті внаслідок конфлікту між поляками й українцями. Значить, проблема лежить передусім у дискусії між різними фракціями громадянського суспільства, натомість польська держава поки що абстрагується від неї.

 

ІІ. Відповідь українців

Синод УГКЦ дав оцінку Волинській катастрофі ще 11 березня 2013 року, у посланні «до вірних та всіх людей доброї волі з приводу 70-х роковин Волинської трагедії». Всупереч очікуванню, яке випливає із висловлювань архієпископа Мечислава Мокшицького, там немає жодного виправдання якимись потребами національного чи державного визволення.  Там чітко проголошено: «політичні й ідеологічні рації стану, які видавались їхнім послідовникам такими переконливими, урешті-решт обернулися вбивством невинних людей і взаємною помстою. Те, що виглядало для когось справедливим і начебто освяченим Богом, виявилося жахливим потоптанням Його заповідей і великим затемненням людського духу». «Одне є безсумнівним: перед Господом не має жодного виправдання навіть одне невинно знищене життя і навіть найменша заподіяна кривда.» Тобто ми бачимо – навіть одна кривда є невиправдуваним злом.

Натомість у посланні проводяться принципово необхідні для прояснення проблеми розмежування між моральною теологією та історичною наукою, і наголошується, що морально-духовний аспект оцінки та реакції на події повинен строго розмежовуватися від історичної науки та актуальної політико-суспільної діяльності. Одне є – мораль та духовність, які строго засуджують убивство та кривду. Інше є історична наука, яка досліджує холодним поглядом факти минулого. Третє є сучасна суспільно-політична реальність, яка не повинна kontynuować się (вживаючи слово Мечислава Мокшицького) у сучасну реальність, поновлюючи старі травми і погрози...

Осмислення катастрофи потрібне – «цього вимагає від нас не лише прагнення вшанувати невинні жертви та солідаризуватися в скорботі з їхніми родинами, а й тривога за те, що політично зумовлене маніпулювання обставинами цієї трагедії і затята непримиренність людських сердець поодиноких осіб або груп можуть лишероздмухати пригаслий вогонь міжнаціональної ворожнечі».

Логіка послання УГКЦ є послідовнішою – говорити про осмислення треба. Але чи доречно говорити про покаяння, коли покаяння є акт особистості, яке є суб’єктом гріха і покаяння? Чи повинні сучасні українці – ба навіть сучасні українські націоналісти – відчувати провину свою (!) у тому, чого вони не робили? Зробити висновки – необхідно. І ці висновки пропонували українці з самого початку – що жодна ідеологія чи філософія, жодні «рації стану» не можуть слугувати до виправдання вбивства чи скривдження невинних та беззбройних людей, що будь-яка полеміка, навіть доведена до стану війни, повинна здійснюватися із шляхетністю духу та гідним ставлення до іншої особистості. Ці висновки є (а) загальними моральними та поведінковими максимами, (б) стосуються кожної людини та спільноти незалежно від конкретної специфіки, (в) застосовними до будь-якого часу та будь-якої події, (г) отже, можуть служити в якості загальної максими дії політичної та моральної, в якості елементу категоричного морального імперативу.

Український історик Володимир В’ятрович зауважив: Мечислав  Мокшицький пропонує «одностороннє вибачення тільки з українського боку, що теж, мені здається, є далеким від християнських засад, які мала би проповідувати Церква. Крім того мова йде все таки про заяву єпископа Римо-Католицької Церкви в Україні, який мав би представляти позицію не тільки однієї національної громади, в даному випадку поляків, а всіх римо-католиків України. Натомість для мене в тій заяві прозвучав значно більше поляк, ніж представник Римо-Католицької Церкви».

26 квітня було ухвалено рішення Львівської облради «Про українсько-польські відносини в 30-40-х роках ХХ століття та 70-у річницю Волинських подій», де критикується те, що «із загального контексту польсько-українського конфлікту вириваються лише події на Волині в 1943 році, аби таким чином формувати тенденційні уявлення про винуватців та жертви. Дійсно, конфлікт між українцями та поляками в той час у цьому регіоні сягнув свого апогею. Але справжнє розуміння подій на Волині 1943 року неможливе без урахування повного хронологічного та географічного контексту». Зокрема, зазначається, що «Львівська обласна рада також засуджує намір спорудження у Варшаві меморіалу загиблим під час Волинських подій, де, за наявною інформацією, заплановано увічнити назви чотирьох тисяч населених пунктів, в яких, ніби то, загинули поляки. Слід наголосити, що про це не існує жодного історичного підтвердження». При цьому наголошується, що не існує виправдання моральному злочину вбивства: «Без сумніву, українці та поляки мають віддати належну шану всім загиблим у роки кривавого протистояння. Але жодна із сторін не має права вимагати, аби це відбулося коштом засудження властивого кожному народові прагнення до волі».

30 квітня подібне рішення ухвалює Івано-Франківська обласна рада, де підтримується формула «прощаємо і просимо прощення». Хоча виникають зауваження до фрази, що «Україна не має просити вибачення за дії УПА», хоча в той же час зазначається, що УПА «стала на захист українського населення та перекреслила загарбницькі наміри стосовно українських земель в роки Другої світової війни», тобто Україна є частковою спадкоємицею УПА, але фраза «просимо прощення» компенсує можливі вади проблеми.

Подібне рішення ухвалила і Луцька облрада, яка додала проблеми міжнародного акценту «подібні проекти ухвал грають виключно на руку Кремлю. Маємо розуміти: загострення україно-польських стосунків вигідне тільки геополітичним інтересам Російської Федерації».

 

Додатково резонно вказано: а чому це в польських законопроектах вживається термінологія доби польського домінування «східні креси», «східні землі Речі Посполитої»? Чи не є це реанімація великодержавних польських амбіцій?

Варто зазначити, що рішення Луцької ради справді не містить посилань на формулу прощення, натомість заперечується будь-яка відповідальність за трагедію – що, на мій погляд, є дуже нераціональним та несправедливим. Дійсно, українські військові збройні формування вчинили злочин, який слід визнати, щоб таке більше не повторилося.

Андрій Мохник, заступник голови ВО «Свобода», додає до цього коментаря кілька принципових рис. Він справедливо не розуміє, «для чого розпалюється пожежа минулої війни», для чого «згадується про те, що це – "польські землі", ... учасників національно-визвольної боротьби називають "тими, хто здійснював геноцид". Тобто ініціатори законопроекту повністю заперечують право українців на свою державу, боротьбу за своє визволення і за своє існування». Він зауважує: «до теперішнього моменту, по суті, існував консенсус у тому плані, що у них були свої герої – "Армія Крайова", у нас свої – УПА». Словами В. В’ятровича, це нормально, коли різні країни мають різні корпуси та канони історичної памяті та різні історичні наративи – і навіть їхня зовнішня суперечність є природньо історично обумовлена, тому потребує простого розуміння відмінності «європейських іншостей».

Проте загальна реакція українців залишилася у парадигмі «прощаємо і просимо прощення», що спонукає до стриманого оптимізму.

 

ІІІ. Розмірковуючи над історією

Ця дискусія зачіпає купу різних аспектів, які далеко не зводяться до чистого факту катастрофи Волинь-1943, але саме вони творять той надзвичайно вражаючий і дратуючий фон проблеми. Мова йде не про ту історію, яку пишуть історики, а про філософську проблему цієї трагедії. Не виправдовуючи – бо виправдовувати вбивство, особливо невинних людей, аморально і безглуздо. Не реабілітуючи ані УПА, ані Армію Крайову. А просто розмірковуючи над тим, з чим ми маємо справу у даному протистоянні польської та української версій.

 

3.1. Юридична відповідальність України

 Проблема «вибачення» завжди полягала у питанні про спадкоємність політичного тіла. Держава, яка оголошує походження своєї легітимності та спадковості від певного політичного утворення, автоматично бере на себе моральну відповідальність за це утворення. Наприклад, РФ оголосила себе правонаступницею СРСР, тим самим підтримавши дієвість угод СРСР та оголосивши себе зобов’язаною за цими угодами та іншими діями. Натомість країни Прибалтики не апелювали до аналогічних радянських республік, не успадковували їхні інституції та ритуали, а постали у контрпозиції до радянських утворень на їхній території.

Україна, за загальною тенденцією, проголосила свою спадкоємність від УРСР, пов’язавши свої праводавчі дії із спадщиною УРСР. Це не є таким дріб’язком, як може здаватися на перший погляд. Твердження про «правонаступність» водночас є твердженням про «нашу державу» і «наше походження». Тобто таким актом Україна як держава проголосила УРСР українською протодержавною формацією, політичним тілом українського народу.

З цього у питанні «Волинь – 1943» випливає два висновки:

1) Україна не може і не повинна відповідати чи вибачатися за дії УПА проти поляків, оскільки УПА діяло в т.ч. проти УРСР сталінської доби, а отже, проти тієї квазі-держави, яка була проголошена попередником сучасної держави Україна.

2) Сучасна Україна є посутньо УРСР – 2.0, оскільки вона сама себе виводить із УРСР, підтримала і продовжила тривання українсько-радянських інституцій, зокрема силових та політичних, що виявляється навіть у персоналіях можновладців, серед яких майже всі мають радянський інституційний бекграунд за плечима. Тільки сучасне покоління молодих політиків не має цього. Інституціонально Україна як держава є продовженням історичної тяглості УРСР – ті ж інституції (від НАН України до СБУ  та МВС), ті ж персони (секретар ЦК КП (б)У Кравчук, комуніст Кучма, Ющенко, депутат від КПРС Янукович. Навіть нинішній депутат від «Свободи» Ірина Фаріон має інституційний радянський бекграунд.

Додатковим аспектом є питання: чи може держава, яка є політичним тілом цілої нації, що репрезентує політичну волю та солідарність цілої нації як окремого тіла, відповідати за дії партикулярної організації, яка до того ж існувала до постання цієї держави, за умови, що тогочасні протодержавні інституції, від котрих виводиться політична генеалогія держави, не санкціювали цю організацію? Чисто юридично – ні. Українська Нація як політико-ідентичнісна цілість не може бути відповідальною за дії партикулярних організацій, якщо вона від них не виводить себе, та відхрещується від них. Так само, як вона не може відповідати за дії якоїсь людини, якій щось стрельне в голову, і вона з криком «Слава Україні» підірве себе у брюссельському парку. Особливо, коли ця людина не є громадянином України, а громадянами України (у тогочасності УРСР) не був жодний із бандерівців, натомість для них Радянська Україна УРСР була прикриттям окупаційного сталінського режиму.

Виходить, що  суто юридично вибачатися за Волинь-1943 повинні тільки націоналістичні організації, які виводять себе за генеалогією українського національно-визвольного руху, в т.ч. і від УПА.

Звичайно, це я довів ситуацію до абсурду – але він реально існує. Українська незалежна держава, яка виводить себе від УРСР, що в свою чергу історично трактується як окупаційна або ворожа до українства – це нісенітниця. І це є виклик всім українцям – і вимога до переідентифікації правної лінії української політико-інституційної традиції.

 

3.2. Когнітивний парадокс польських дій.

Справді, від кого – від кого, а від поляків дуже неочікувано чути розповіді про клятих бандерівців, які служили фашистам і вбивали мирних людей. Чому дивно, адже ж поляки саме першими мали справу із бандерівцями і перші з ними воювали? Дивно, тому що доба Незалежної України, яка Богу споспешествующу триває вже понад 20 років, дала нам зовсім інший досвід співжиття та співпраці із Польщею, зовсім інше тло стосунків і відчуттів. Польща першою підтримала незалежність України. Польща стала на захисті Помаранчевої революції і її президент Кваснєвський всіма силами посприяв мирному розв’язанню громадянського протистояння. Польща вже 20 років стоїть грудьми прикриваючи Україну перед Європою, протегуючи європейські поривання і перспективи України, буквально «уламує» «україноскептиків» в ЄС, Польща є «адвокатом України в Європі». Під час Євро-2012 саме Польща доклала найбільших зусиль, щоб не зривати чемпіонат в Україні, хоча могла б підтримати ідею провести його повністю на своїй території. І досі саме вона сприяла найбільше недопущенню політики ізоляції України. Коли Росія запропонувала провести новий газогін в обхід України через Польщу, реакція влади була моментальна і радикальна: «Польща не дозволить себе використовувати в російських політичних ігрищах».

Така от ідилія! І тут – такий удар – українські націоналісти-бандерівці-кати-фашисти-бандити-геноцид... Вислови із проекту ухвали та висловів польських прибічників цього проекту нагадують просто копії із радянських агітпропів про «фашистствующий бандеровский национализм». Якби вони були російською і без авторства, легко міг би сприйняти за цитату якогось російського шовініста на кшталт Затуліна, Проханова чи наших Табачника та Колісниченка. Виникає питання, біль, розчарування – tu quoque, Brute!?

Але – коротка наша пам’ять! Для людини, котра пам’ятає історію, все було і є навпаки – навпаки, саме цей період ідилії, коли Польща є найкращим і найвірнішим союзником України, мав би епатувати розум, вражати своїм дисонансом, абсурдом, недоречністю, просто нон-сенсом самого свого буття. Знавець історії повинен був би себе щипати, читаючи мій абзац про дружню Польщу. «Мабуть, ми пишемо про іншу країну, з такою назвою» - він би сказав. – «Це не може бути та Польща!».

Справді – з виміру історичного «Польща – кращий друг України» звучить як знущання, каламбур, або вигадка російських шовіністів про «польскую интригу в виде «украинцев»». Польща – друг українцям?! Та ж є польська приказка: «Skąd świat był światem, nie był Ukrainiec Poliakowi bratem!». Відносини  Польщі та України – це окрема і складна тема...

І саме у контексті її треба розглядати цей проект. Не в контексті постмодерної дружби Польщі та України, цієї неймовірно дивовижної рожевої казки, у яку не віриться, навіть коли вона перед очима у вигляді десятків дій з боку польського уряду на захист України. А в контексті давньої історії, на фоні якої цей двадцятилітній роман виглядає як інопланетянин або ельф серед орків.

 

3.3. Еквівалентність відповідальності та небезпека збурення проблеми

По-перше, вражає нерівноправність оцінок. З одного боку, польські джерела кричать про масові вбивства та безсумнівну злочинність українських націоналістів, вимагають устами Мечислава Мокшицького засудити український націоналізм як людиноненависницьку злочинну ідеологію, а українських націоналістів як прибічників цієї ідеології. З іншого боку, самий же парламент Польщі проголосував ухвалу у зв’язку із 70-ю річницею утворення польської підпільної військової організації часів Другої світової війни "Національні збройні сили" (NSZ). Найбільш відомим злочином, вчиненим NSZ проти українців, було масове вбивство 6 червня 1945 року близько 200 мешканців села Верховини (17 км від міста Холм, зараз Польща), відоме як "Різанина у Верховинах". Так само поляки цілком ігнорують акти насилля проти мирного населення українського походження. Тому виникають логічні питання: чому?

 Чому польських націоналістів ми глорифікуємо, а українських засуджуємо?

Чому ми не засуджуємо акти геноциду з польського боку?

Виправдовуємо тим, що це було відповіддю на насилля? Дуже небезпечна позиція. Адже українці тоді можуть сказати, що з їх боку теж була відповідь на насилля.

Виправдовуємо тим, що це був захист польської народності? Тоді і українці скажуть, що УПА боролося за український суверенітет на історично та етнічно українських землях? І вибачте, але українці матимуть набагато більше аргументів на користь того, що це, вибачте, споконвіку українські землі, і вже точно не польські.

Але логіка виправдань своїх та таврувань чужих – тупикова. Звідси не має виходу.

По-друге, як було вже сказано, розглядати події 1943 року окремо від історичного контексту польсько-українських відносин – це все одно, що розглядати сходинку окремо від драбини. Це можна тільки історикові-археологу, який просто досліджує шерег фактів, які є предметом наукової розвідки. Але як тільки ми починаємо вносити в історію морально-правові резони та оцінки, як тільки починаємо розповідати про причини, наслідки та відповідальність дій в історії – ми повинні розглядати контекст. Особливо, коли ми говоримо про моральну відповідальність за ті чи інші дії.

І тут питання стоїть руба і дуже сумно. Деякі поляки – підкреслюю, деякі! – намагаються принизити українське національне відродження, дискредитувавши його моральним закидом про злочини проти людства і поляків. Вони кажуть про те, що, ой, які погані українці, вони поляків били і вирізали. Тобто – поляки актуалізують карту моральної відповідальності.

І так і хочеться сказати – ой, панове, даремно ви це!

Тому що хто-хто, але не полякам закидати українцям про моральність  і висоту дій щодо Іншого. Боукраїнці, якщо захочуть, можуть без жодної фальсифікації видобути із кишені десятки і сотні злочинів поляків проти українського народу...

Загарбання русько-української державності Галицько-Волинської держави, пригноблення українців за релігійною ознакою, регулярні масові розправи-ludobojstwa, які чинила польська шляхта над українцями селянами і козаками, зрештою – уперта боротьба проти всіх спроб національного визволення українців. Саме польська шляхта підтримувала в Росії російську владу проти українофілів.  Саме поляки в Галичині як могли обмежували національне піднесення русинів-українців у ХІХ ст. Люта ворожнеча, задокументована у «Моїй сповіді» В. Антоновича, у репресіях проти І.Франка – є тільки окремі акти загальній ворожнечі польської еліти проти будь-яких спроб українського відродження.

І ця боротьба за питомо українські землі, за «історичні права» Речі Посполитої над українцями сягнула своєї відкритості саме у ХХ ст., коли модерне будівництво націй проявилося у сфері Realpolitik. Замість того, щоб подати руку українцям та договірним шляхом відстояти польські національні права, поляки вирішили знищити Західноукраїнську народну республіку, що проголосила свою незалежність у листопаді 1918 року, і мала не менше офіційних правових підстав на претензії на землі Галичини. Поляки обіцяли перед Антантою забезпечити права українців в Галичині – але ні референдумів чи національної автономії українці не отримали. ІІ Річ Посполита проводила жорстку асиміляційну політику у класичному націоналістичному дусі, результатом якого став розвиток ОУН і формування українського націоналістичного підпілля.

І в часи війни поляки не розкаялися у своїх надуживаннях владою над українцями, і продовжували домагатися українських земель... чи ж винні українські патріоти, що цілком у дусі того часу вони радикалізувалися? Чи не навчила українців та ж польська приказка, що поки світу світа, не буде поляк братом українцю, а поки поляк тут живе, то він умре, але українця за рівного не визнає? Хіба після цього виникають питання про психологічні підстави такої української агресії?

Навіщо ж тоді поляки роблять невинні оченята і кажуть про «несподівану» звірячу жорстокість?

Це ні в якому разі не означає виправдання убивств невинних людей. Це – заперечення невинності польської сторони при умові абсолютної винності української. В історії і стосунках немає невинних, усі винні – ця психологічна максима застосовувана і до народних відносин! І коли поляки обурюються злочинами проти них – вони мають на це право та історичні підстави – вони повинні, хоча б з поваги до справедливості та історичної правдивості, враховувати власні дії, які призвели до такого напруження.

Отже, підсумую. Історія відносин українців та поляків є надзвичайно драматична і трагічна. Ця історія показує, що ці землі є Blood Lands задовго до ІІ світової війни, про яку пише Т.Снайдер. кривавий статус цих земель походить ще з часів Київської Русі, але зоряний час крові зійшов тут у XVI ст. Скільки було козацько-селянських повстань, скільки було лютих розправ! Як спалили Наливайка у Варшаві у мідному бику?! Як із гармат поляки розстрілювали жінок і дітей на Солониці? Як козаки і селяни вирізали «і жида, і ляха»?! А повстання? революція? війна?.. Хмельницького проти польської шляхти, коли гинули поляки і євреї в Україні?

А кривава Руїна України 1648 – 1686 років, коли за владу над Україною змагалися Росія, Польща та Туреччина? А закріпачення селян в Російській імперії, чому всіляко сприяла польська шляхта?

Кров тут лилася рікою, і статус Blood Lands Україні можна давати уже із 1591 року. Катастрофа 1943 року була просто останнім актом цієї грандіозної війни, кровопролитної боротьби польської аристократії та вищих верств проти українських нижчих верств населення та української молодої державності – останньою катастрофою, яка завершила 600-річний період присутності поляків в Україні – від 1340 року, коли Казимир Великий загарбав владу в Галицько-Волинську державу.

Тому поляки, коли вони кажуть про «Волинську різанину», щонайменше обмежують і штучно звужують історичну перспективу проблеми, намагаючись свідомо підмінити поняття і махати прапором «ludobojstwa». Це все одно, що німці виокремлять бомбування Гамбурга та Берліна як «акти ludobojstwa з боку «союзників»», а про холокост не згадуватимуть.

Отже, поляки, якщо їм, не дай Боже, стрельне закидати українцям «геноциди», і робити з українців «цапів-відбувайлів», наражаються на таку історичну пам’ять із таким бекграундом та анамнезом... що навіть Шевченко жахався дивитись у ту пам’ять! Тому тільки абсолютно невігласи і сліпці з боку польської сторони зважуються «бередить» цю історичну пам’ять, яка настільки насичена кров’ю та болем, що на її фоні та романтична елегія стосунків Польщі та України 1991 – 2013 років виглядає як реально фантасмагорична ілюзія, утопія, нонсенс!

По-третє, є дуже дивний зв’язок – чисто мовленнєвий, але і дискурсивний – між російськими шовіністами та польськими антиукраїнськими діячами. Недарма глава харківської облдержадміністрації Михайло Добкін має намір звернутися до Сейму Польщі з пропозицією скласти список прихильників ідей ОУН-УПА і заборонити їм в'їзд до ЄС. Здавалося б, ну просто збіг обставин – нацистів ніхто не любить – але...

P.S. Але – слава Всевишньому, що польський сейм таки не легітимував цю постанову, яка імплікувала стільки міркувань і думок. Звернення 148 депутатів від Партії регіонів та Комуністичної партії України з проханням визнати геноцидом Волинську трагедію все ж таки, мабуть,  якось підказало польським політичним діячам, що є дуже помилково з огляду на актуальну політику реанімувати старі травми, які загубили І і ІІ Річі Посполиті...

Відповідь, яку запропонували українці – «Прощаємо і просимо прощення» - залишається єдиною, що може зцілити рани 600-літніх розбратів ...

Володимир Волковський, "Релігія в Україні"