Прикарпатська письменниця Ольга Дерчакова: «Ми знаходимо час вирішувати справи по телефону, але не маємо коли потелефонувати до близьких людей…»

Днями вийшов новий роман відомої письменниці з Івано-Франківська Ольги Деркачової «Крамниця щастя». Це книжка, яка заспокоює і робить читача лагідним, а також повертає здатність мріяти і провокує на уважність до людей.

Ольга Деркачова – доцент Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, член Національної Спілки письменників України, автор збірок оповідань і новел «Синдром підсніжника» та «За лондонським часом», наукових книжок «Літературна казка Великобританії» (у співавторстві), «Концепція світу в ліриці Аркадія Казки» та «Світ у тексті», лауреат Івано-Франківської міської премії ім. І. Франка.

 – Пані Ольго, розкажіть про свій роман: який він і для кого?

Це роман любовний, хоча його можна назвати ще й студентським, тому що в основі сюжету – кохання між студенткою і викладачем. Спочатку він не розуміє, потім вона не розуміє – тобто все в жанрі любовного роману. Але є ще й інша лінія – студентське життя, будні і веселощі. Тому цікаво буде читати не лише студентам, а й більш дорослим людям, які зможуть згадати себе в ті роки. Тоді, коли для щастя треба було зовсім мало. Не прийшов викладач – щастя. Не спитали, коли ти не готовий, – теж щастя. Познайомився з новою людиною – знову щастя… Чим молодшими ми є, тим більше звертаємо увагу на деталі, які згодом, через вікове зростання, перестаємо помічати.

– Кохання студентки і викладача – не надто нова тема…

Завжди, коли в дівчачу аудиторію приходить молодий, розумний, харизматичний викладач, половина потоку має бути в нього закохана. Так було і в час мого навчання. Коли мені замовили написати любовний роман і я спитала у своїх студенток, про що б вони хотіли почитати, то у відповідь пролунала ця ж тема. Коли молода дівчина приходить в університет, вона бачить дещо інших чоловіків, ніж бачила до того. А якщо ми ще згадаємо, що в нас у школі брак вчителів-чоловіків, то ситуація таких стосунків, які складаються у «Крамниці щастя», є нормальною.

– Що нового Ви додаєте до цієї теми?

Моя героїня – сирота. Вона повинна не лише вчитися, а самостійно пробиватися у житті, бо розуміє, що їй ніхто не допоможе. І вона влаштовується на роботу в «Крамницю щастя». Це фірма, яка за гроші робить людей щасливими – організовує всілякі сюрпризи, привітання тощо. І моя героїня несподівано дізнається, що в цьому щасті мало щастя. В одному з епізодів вона прилітає, як фея, щоб привітати дівчинку – це для неї замовив тато такий подарунок, а дівчинка плаче, тому що їй фея не потрібна, їй потрібен тато. Після цього в моєї героїні Марини настає така криза. Вона йшла в цю фірму, щоб робити щастя людям, але починає розуміти, що таким чином щасливим нікого не зробить. Таких моментів у любовних романах уникають, зосереджуються на лінії кохання.

– Так розумію, що для поглиблення драматизму героїня ще й сирота. Наскільки зміст роману близький до реальності?

В житті у Марини могло бути й гірше, ніж показала я. Незважаючи на те, що їй нелегко, вона ніколи не скиглить. Хоч є моменти, коли ми розуміємо, що їй важко самій – тобто це вона робила з татом, це вона робила з мамою, а зараз їх вже нема… Але вона намагається жити, як і інші. Лише розуміє, що в деяких моментах самотніша. А щодо реалій, то я сама жила в гуртожитку під час навчання і деякі моменти взяла з власного досвіду. Певна річ, я не називала імен і прізвищ, бо це художній твір зі своєю концепцією, але люди, які були реальними героями тих чи інших ситуацій, можуть себе впізнати на сторінках книжки. З огляду на обов’язки куратора, я й зараз часто відвідую своїх студенток у гуртожитках, тому знаю й теперішній стан речей. З часу мого навчання небагато змінилося. Єдине, що всюди багато комп’ютерів. А ще, як і колись, ніколи ні в кого нема кави. Бо ж кухня загальна, і якщо хтось зробить каву, то на запах збирається весь поверх і доводиться всіх пригощати, що теж гарно.

– З яким настроєм, відчуттям Ви писали цю книжку?

З відчуттям великої легкості. Мені здається, що письменникам треба час від часу писати такі речі. Загалом, мою прозу не можна назвати трагічною, але вона є драматична. А в цьому творі я відпочила, тому що в мене були світлі герої. Коли я поставила крапку, то, з одного боку, було шкода, що все завершилося, а з іншого – було відчуття радості, яке накопичилося за час писання.

– А які відчуття наповнюють головну героїню? Чим переймається сучасна студентка, окрім кохання до викладача?

Її переймає відсутність людської уваги. Дуже часто люди не спілкуються. Вони контактують у справах, але не сідають просто поговорити. Її дивує, що увага дуже дорого коштує, а це мало б бути природним. От як ми дихаємо киснем, так мають бути увага, співчуття, порозуміння. В одному з епізодів, коли моя героїня також виступає в ролі феї на дні народження дитини, її вражає перенасичення дітей усім. Їх вже не розважають ані заготовлені конкурси, ані всілякі фокуси. Єдине, що принесло втіху, – це коли почали закидати фею тортами. Діти вже не здатні вірити в казки і дива.

– А як думаєте, чому в людей нема часу на інших людей?

Повернемося до епізоду, який ілюструє це в романі: тато, не маючи часу, робить дочці подарунок у вигляді феї. В принципі, він заробляє гроші, щоб його дитина мала все, і він вважає, що дитина буде втішена з цього подарунка. Але дитині цей подарунок вже не потрібен, їй потрібна розмова. Вирішення цієї проблеми почнеться тоді, коли ми усвідомимо, що всіх грошей не заробиш. І коли ти гроші заробляєш, то мусиш знати, для чого вони тобі. В цьому захопленні, біганині ми забуваємо про все інше. Можливо, якось треба постановити собі, що хоча би з рідними і близькими ти мусиш знайти час спілкуватися. Не лише на дні народження, а просто взяти, потелефонувати і спитати: як ти? Я взагалі дивуюся – у нас всіх є телефони і ми знаходимо час вирішувати справи по телефону, але не маємо коли потелефонувати до близьких людей. Ми мусимо знайти гармонію, і увага до нас повернеться. Взаємоувага стане нашим киснем, і це буде прекрасно.

Розмовляв Василь КАР’ПЮК, "Галицький кореспондент"