Прикарпатський воїн-контрактник: Ми передавали терористам тіла їхніх вбитих, забирали — своїх
Ігор Андрушко з Новошина Долинського району — воїн-контрактник. Перша повістка до нього прийшла 6 березня. З нею наступного дня пройшов медичну комісію. І жіночий день 8 березня для його матері запам’ятався як найчорніший день — Ігоря забрали на фронт.
Хлопцю у вересні виповниться 23 роки. Закінчивши місцеву школу, Ігор поступив в Брошнівський професійний лісопромисловий ліцей. Надалі було навчання у військовій частині «Десна», що на Чернігівщині. Закінчивши навчальний підрозділ, отримав спеціальність «Механік-водій танку Т-72» (практичний навод на техніці 57 км).
Спершу була Біла Церква, де хлопців розподіляли в бригади. Командир танку, капітан Берейко поставив Ігоря перевіряти військові машини. Адже резервістам бракувало військових навичок, пишуть Вікна.
— З Київської області нас відправили на Житомирський полігон, де тиждень проходили навчання, а звідти — завантажили на платформу і поїхали на Комиш-Зорю, неподалік Розівки (Донецька область). Приїхали ввечері і кілька раз міняли дислокацію. От тоді я глянув в вічі справжній війні, — згадує при розмові військовий. — Ми приїхали до державного кордону на пункт пропуску «Маринівка» (Донецька область). З російського боку розташований пункт пропуску «Куйбишево» (Ростовська область). Наші хлопці займали оборонні позиції на блокпостах, щоб контролювали ситуацію. Чим далі, тим було страшніше. А далі було Дякове (Луганська обл.). Першого дня перебування розбили колону сепаратистів, які пробували до нас прорватися. Потім чекали на підкріплення. Раніше в Дякове при штабі була своя польова кухня, госпіталь, де працювали досвідчені лікарі. Кожному видавали при пораненні обезболюючі уколи, бо переважно гинули наші хлопці від больового шоку та втрати крові. Шпитальні машини в колонах доставляли все необхідне в бригади. Але після обстрілу «Градами» все було знищено та спалено вщент.
Наша зброя стара, стріляти важко. Сепаратисти здійснювали обстріл через добу. Одну стріляють, іншу — наче дають поспати. Та це «поспати» не назвеш — «подрімати».
— Я супроводжував колони з боєприпасами та харчами, а як був час — займав позицію на блокпості, щоб підміняти колегу, — ділиться спогадами Ігор.
На рахунок їжі, розповідає, що спершу були забезпечені. Та коли розпочалися сильні обстріли з боку Росії, їхню бригаду взяли в кільце, колони з харчами та іншими необхідними речами до них не могли поступити. Було важко. Наші військові ставили переправу, яку кілька разів сепаратисти підривали. Обстріли вели з «Градів», тож, наші бійці місяць пробули без їжі та підтримки:
— Нас виручали місцеві мешканці, які приносили їжу. Люди розповідали, що прихильники «ЛНР» та «ДНР» приходили в їхні оселі й забирали все, що хотіли.
Далі було Зеленопілля, де в липні терористи здійснили ракетний обстріл угрупування Збройних Сил України. 72-га механізована, 24-та механізована (Львівщина) й 79-та аеромобільні бригади вийшли в опорний пункт в районі Зеленопілля. О 4:30 ранку в їхній бік терористи відкрили вогонь з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град», потім додався обстріл з мінометів. Бойовики здійснювали постріли з відстані понад 15 км. з боку державного кордону з РФ.
— 72-га та 24-та бригада під час сильного обстрілу з «Градів» змушені були перейти в бік Росії, — згадує Ігор. — Наша 79-та бригада власними силами змогла вирвалась з оточеного кільця під командуванням майора Драпатого. Техніка підбита, підкріплення не було, картину можна тільки уявити… На рахунок екіпіровки, то спершу власними силами шукали спонсорів, воювали в старих бронежилетах, а тепер привозять потроху нові, і харчі, і медичну допомогу. Але раніше ми цього не могли отримати, бо були в кільці. Пробивались до нас три БТРи з продовольчими запасами та боєприпасами. Але наші хлопці потрапили в засідку й були знищені причепи з допомогою. Після кількагодинного обстрілу ми їхали на підмогу до них, щоб забрати хоч щось, що залишилося. Тільки один БТР дійшов до нас.
Далі командир групи ополченців просив здійснити обмін тілами. Нам передавали наших, а сепаратистам — їхніх.
ПОВЕРТАТИСЯ НЕ СТРАШНО, БО НА ВІЙНІ ЗАЛИШИЛИСЯ ДРУЗІ
— Військові машини з 60-х років, місцями несправна, стріляє через раз, все потрощено, нічники та приціли не працюють, — зізнається танкіст Ігор.
Назад, зізнається, їхати не страшно, бо там залишились друзі по службі. Багато знайомих загинуло й потрібно іти до кінця, бо це — війна:
— Відчувається велика відповідальність, коли ти супроводжуєш колону з 300-от машин.
Згадує Ігор, як цілий тиждень ремонтували танк, і тільки закінчили — відразу почались обстріли. Наша техніка потребує оновлення, солдати стоять «голіруч» проти російських найманців. Був випадок, як я з ще одним танкістом вночі здійснювали робив переправу і потрапили під обстріл. Сепаратисти перекопали міст, понаставляли блоків. Доводилось йти через посадку прочищати дорогу, щоб вирватись з-під обстрілу. Інший танк до переправили підірвали. Танкіст залишився живим. Хлопці встигли забрати речі й зброю, бо в танку прорвало трансмісію, тягнути немає чим, а залишати велику кількість зброї ворогам — не можна:
— Тому ми наші танк підірвали.
Днями Ігор Андрушко повернувся до Білої Церкви, а потім, якщо дадуть техніку, — знову в АТО: з 22-х танків залишилось тільки 4 танки, що доїхали до тилового пункту управління.
— Те, чому вчили в армії, — зовсім інше, ніж на полі бою. Там правила диктує життя. І важко, коли знайомі потрапляють під обстріл. Сам свідомо повертаюсь туди, бо знаю ситуацію. Хочеться своїх навичок навчити нових хлопців, бо штатні офіцери не в змозі обізнати таку велику кількість солдат. І на війні немає правил, там не приходиться вибирати: не вб’єш ти — вб’ють тебе! — каже Ігор.
