Путін більше не потрібен Росії
Поки центри вивчення громадської думки наввипередки рапортують про історичний максимум підтримки «шановного Володимира Володимировича», перспективи старіючого мачо виглядають не так райдужно
Симптоматично, що 27 червня відомий російський «філософ» шовіністського спрямування Олександр Дугін ніби звільнився з Московського університету після того як ректор скасував наказ про його призначення завідувачем кафедри соціології міжнародних відносин. Сам Дугін вважає своє звільнення «платою» за підтримку ідей «Новоросії». Таким чином, вірогідно, так звана група Суркова, що знов поступово посилюється в оточенні Путіна – продемонструвала свій потенціал групі Сечіна та іншим «хардлайнерам».
Олександр Дугін
Насамперед, слід звернути увагу на те, яка шалена боротьба розгорнулася за контроль над повноваженнями та бюджетами між улюбленцем московського керманича Сергієм Шойгу та колонізатором Місяця та Марсу, героєм пікантних анекдотів Дмитром Рогозіним з одного боку, а також ФСБ і МВС – з іншого. Не кажучи вже про те, що прийняте колись під тиском Болотної площі, хай і половинчасте рішення повернути вибори губернаторів, попри звичний інструментарій фальсифікацій створило нові лінії конфлікту між місцевими петербурзькими угрупованнями (тепер з’явилося навіть два кандидати на посаду керівника цього ключового суб’єкту федерації).
Михайло Ходорковський
Крім того, намагаючись покращити те, що ще залишилося від іміджу Росії марнозвісною олімпіадою в Сочі, Путін необережно відпустив на Захід Михайла Ходорковського, навколо якого, хоче він цього чи ні, створюється нова антипутінська ліга емігрантів. Так само, в останні місяці в різних республіках Північного Кавказу поновилась активність моджахедів – і навіть голова ФСБ Бортніков був змушений визнати, що радикали різної орієнтації створюють точки напруги не де не будь, а в…Сибіру. Звісно, в страху очі великі, та й під звинувачення в екстремізмі в Росії здатен потрапити будь-хто. Але хотілося би звернути увагу на недавно висловлену слушну точку зору Вадима Денисенка. А саме про привід ультраконсервативної революції і про глухий кут, до якого запхав себе володар стерхів.
Адже споживацька еліта в Москві більше за моджахедів боїться повернення червоно-коричневих бойовиків додому, а сам Путін опинився у патовій ситуації, і саме для того, щоби не приймати жодних рішень (будь-які ведуть його до прірви), він і підвісив ситуацію на Донбасі.
Спадає на думку, що все це вже було.
По-перше, не варто обманюватися цим вибухом любові широких народних мас до свого "пахана". Слободан Мілошевич, у чию колію цілком однозначно скотився Путін, затіявши війну близькоспоріднених народів – двічі або тричі сходив на цей облитий кров'ю п'єдестал. Вельми ненадовго. Ганебний кінець Слобо відомий.
Слободан Мілошевич
По-друге, в атомізованому російському суспільстві – як і у нас до листопада 2013 року – діє так званий вертикальний соціальний контракт. Це означає, що росіяни вручили режиму свої права і свободи в обмін на стабільність і економічний успіх. Але попри резерв стійкості, про який каже Борис Нємцов, обидва останні фактори сьогодні опинилися під великим питанням.
Так, на тлі падіння виробництва і рецесії економіки в цілому прискорюються темпи інфляції. В окупованому Криму ця тенденція демонструється особливо виразно – "батон по 15 гривень", вдвічі дорожчі ліки та їжа. Постійне зростання цін у Росії триває з 2009 року, а індексації заробітної платні та пенсії не вимагає ні російське законодавство, ні економічне планування. При цьому ситуація з валовим зовнішнім боргом і обов'язком за державними зобов'язаннями – набагато гірше, ніж в 2008 і 1998 роках. Вступ до СОТ паралізував промислове зростання, а газова угода з Китаєм важким тягарем лягла як на казначейство ($100 млрд. російські установи повинні були повернути в поточному році, ще до "дивного" шанхайського договору), так і на енергетичну галузь. Виріс ризик того, що Росія просто не зможе забезпечити покупців у ЄС газом – і прикрити це Кремль намагається черговими інвективами на адресу Києва.
Розпочато третій за неповний рік секвестр видатків бюджету, згорнуто пенсійну реформу, вкрадено чи витрачено сотні мільярдів рублів, що їх накопичили росіяни в замороженому ринковому сегменті пенсійної системи. Міністр фінансів РФ Сілуанов відверто сказав на недавньому діловому форумі, що грошей на зростання пенсій і зміст солідарної системи – немає.
Таким чином, тілорухи Москви в господарській політиці різко погіршили стан речей у співвідношенні зобов'язань сторін за згаданим соціальним контрактом.
Нахабна поведінка Кремля в Україні зробила перспективу запровадження галузевих санкцій з боку ЄС і США надзвичайно гострою. А це – смерть.
Врешті-решт, тому що доходи бюджету РФ більш ніж на половину складаються з ренти від експорту сировини до країн Європи.
По-третє, "тихий" розкол столичної еліти став реальністю. Десятки чиновників і бізнесменів (втім, в Росії ці категорії перетинаються у двох третинах випадків) які потрапили під санкції, можуть хоч 24 години на добу заливистим гавкотом підтверджувати свою вірність сірому месії з Баскового провулку в Ленінграді, але всі вони почали шукати варіанти, як врятувати хоча би частину награбованого. У неконвертованих юанях робити заощадження нерозумно, так само як і в рублі, на підтримку курсу якого (заради ввезення готової продукції, яку в Росії практично не виробляють) Центробанк став витрачати більше відсотка резервів на тиждень ...
Також в гру вступили внутрішні політичні та довгострокові соціальні фактори.
Помітили, як Путін раптово поміняв групу повпредів і створив нові міністерства? Бізнес і навіть колеги по ФСБ віддалені від прийняття рішень, Путін став довіряти виключно ФСО, чеченським «ветеранам» і "ментам". У Кремлі стали боятися палацового перевороту, тому що багатьох "елітаріїв", хто не встиг втекти, перспектива життя як в Ірані або Північній Кореї спокушає мало. А відвідування акцій протесту вперше з 2011 року почало зростати – нехай опозиція і маргіналізована. Паралельно посилюються все більш абсурдні поліцейські закони.
Знайомо, чи не так?
Путін послідовно повторює всі помилки Януковича, які той робив, будучи впевненим у своїй логіці, що чинить правильно. Цю тенденцію легко побачити по аналітичних матеріалах, знайдених в офісі Пшонки. Адже їм радять одні й ті ж люди – девальвований поразками Сурков, Глазьєв, який живе у світі витягнутих казна-звідки цифр, і підступний Віктор Медведчук, на якому тепер лежить частина відповідальності за відключення Керчі від газу.
Довгострокові стратегічні чинники – це зростаюча концентрація і кількість студентської молоді в обох столицях (алгоритм "арабської весни"), яку заганяли до вузів, щоб забрати з вулиці, але це спрацювало навпаки. Так само, як у Єгипті. Так само, як в Україні. Роботи для цієї молоді в Росії немає і не буде – адже для обслуговування кремлівської заправки та її філій-ширм необхідно не більше 30 мільйонів трудових одиниць. Ці настрої вже кружляють у тамтешньому замороженому, на перший погляд, суспільстві, і що буде вже у листопаді, сказати напевно не можна. Але до цього часу всі течії подій почнуть сплітатися в пучок, у кластер. За традицією, в серпні дещо цікаве станеться з групою російських банків – про це вже говорять цілком відкрито. Їх заллють рефінансуванням з дна міжнародних резервів. А цинкові труни інсургентів з Донбасу і військових з Дагестану все йдуть і йдуть до Росії.
А тепер розберемося детальніше – хто хитає режим Путіна сьогодні, і хто доламає його завтра.
По-перше, це групи «банкірів» та «військових промисловців» біля бюджетного корита. Бюджет скорочується, Путін старішає, «військові промисловці» та союзна їм «Роснефть» тепер частково ізольовані від Заходу. Друга група логічно прагне поглиблювати ізоляцію та посилювати орієнтацію на Китай, хай навіть ціною здачі національних інтересів Росії. Але це не надто співпадає із особистими планами російського диктатора через отой самий «комплекс Горбачова». Крім того, накрадені Путіним мільярди лежать не в китайських банках, а знаходяться під наглядом американців, швейцарців, бриттів і німців.
Банкіри, в свою чергу, виставляючи вперед Владислава Суркова (якого насправді звуть Асланбеком Дудаєвим), вже почали залякувати Кремль середньотерміновими прогнозами вичерпування резервів весною 2016 року (причому це зробив «Сбербанк» Германа Грефа), а відтік капіталу між тим продовжує набирати обертів. Не виключено також, що ті, хто за останні роки випав із путінського фавору (адже Кремль тепер кадрується поліціянтами та людьми з ДСО) вже хижим оком позирають на накопичені президентом капітали.
Владислав Сурков
По-друге, та частина суспільства, яка вже звинувачує Путіна в зраді російського «народу» – вже не заспокоїться, оскільки такою є логіка розвитку політичного психозу. Розкрутивши це колесо, зупинити його вже неможливо. Першими, звісно, постраждають ліберальні недобитки, але це, з певних причин – непогано. Чим жорстокішими будуть репресії проти чільних і звичайних представників аудиторії «Еха Москви» чи «Дощу», чим рішучіше режим заганятиме їх до глухого кута, тим швидше вони долатимуть своє боягузтво і групуватимуться.
Врешті решт, як це відбувалося в геть усіх режимах, що впали останніми роками, складеться досить строката коаліція – від моджахедів-ісламістів і «опричників», до фінансистів і хіпстерів, що із часом діятиме організованіше.
Це зараз ми дивимося на депутата Ярославської легіслатури Нємцова як на дивака, що волає в пустелі – але спитаємо себе, а як він узагалі туди потрапив, якщо режим є монолітним? Чому Кремль так боїться Навального, що шиє йому одну справу за іншою? Чому Дума приймає все абсурдніші закони? Все це відбувається тому, що геть різні групи в суспільстві почали шукати спільні інтереси, і цей процес спровоковано українськими подіями.
Олексій Навальний
Зеніт Путіна вже позаду – це Олімпіада і вторгнення до Криму. Путін втратив гнучкість, а на цій його властивості раніше створювалися, як висловлюється чомусь знов потрібний Кремлю Гліб Павловський, «путінські більшості». Відтак неформальні групи впливу в Москві та Петербурзі шукатимуть нову формулу збереження своїх капіталів та активів. А методи впровадження цієї комбінації можуть бути дуже цинічними – раджу свіже дослідження тіньової історії Росії, видане Олександром Пижиковим.
Таким чином, формула без Путіна вже обчислюється – адже недарма з Росії походить так багато видатних математиків.
