"Синдром депутата", або Люстрація по-франківськи
Вже давно потрібно внести в перелік різноманітних синдромів (на зразок «синдрому вахтера» чи «синдрому швейцара») ще й синдром депутата, тому що симптоми хвороби достатньо подібні. Тут і вже згадане чванство, і гіпертрофоване відчуття власної значимості та незамінимості, і зверхнє ставлення до оточуючих, і самовпевненість та самозакоханість, які межують з манією величі.
От відкіля в наших чиновників стільки чванства й самозакоханості? Питання, звичайно ж, звучить як чисто риторичне, та все ж.
Вже давно потрібно внести в перелік різноманітних синдромів (на зразок «синдрому вахтера» чи «синдрому швейцара») ще й синдром депутата, тому що симптоми хвороби достатньо подібні. Тут і вже згадане чванство, і гіпертрофоване відчуття власної значимості та незамінимості, і зверхнє ставлення до оточуючих, і самовпевненість та самозакоханість, які межуютьз манією величі.
Депутат обраний до івано-франківської обласної ради від Об'єднаної Опозиції "ВО Батьківщина" Олександр Левицький може слугувати для студентів медиків, які вивчатимуть в майбутньому цей синдром депутата, яскравим наглядним прикладом. Хто зна, може якийсь зі студентів в майбутньому навіть напише дисертацію з психіатрії й назве згаданий синдром - Синдромом Левицького.
Якщо раптом ще хтось не знає, про що йдеться, то може переглянути відео нижче.
Почнемо з того, що говорив художник Андрій Єфіменко. Він говорив правильні речі. Говорив виважено і по справі. Про люстрацію, про відповідальність…
Чесно признаюся, до цього інциденту, я не поділяв такий підхід до формування Народної ради, бо вважав, що спочатку треба повалити режим, а потім займатися внутрішніми питаннями (і люстрацією також). Для чого, думав я, розпорошуватися.
Але після цього інциденту я зрозумів, що якщо таких як Левицький пропустити далі, то вони зубами вгризуться в корито і їх вже не відтягнеш навіть трактором.
Може тому слушною видається пропозиція голови обласної ради Василя Скрипничука, щоб депутатів обласної ради взагалі не вибирати до Народної ради.
Але повернімося до Левицького. Як він сказав «там встав якийсь художник, я його перший раз в житті бачу, дякувати Богу…». Знаєте що головне в цій фразі? «Якийсь художник»! Цим самим заступник голови обласної ради продемонстрував своє ставлення до професії художника взагалі. З його точки зору художники люди не потрібні, а може навіть шкідливі для суспільства. Гадаю, якби на місці його опонента був, скажімо, Іван Марчук, то Левицький сказав би те саме, бо насправді він і про Марчука почує оце вперше, коли прочитає цю статтю. А якщо не прочитає, то й не буде знати, що є такий художник.
Чванлива заява «за мене проголосувала купа людей» теж достатньо характеризує хворого на синдром депутата пацієнта. По-перше – людей він міряє купами, що вже підозріло, а по-друге – в нього проблеми з самоідентифікацією, бо насправді проголосували не за нього, а за ВО «Батьківщина». Весь його вклад в передвиборчу програму – це широка вишиванка і патріотичні гасла.
Тому гадаю, що громада в Івано-Франківській області повинна вимагати не лише зняття Олександра Левицького з посади заступника голови обласної ради, але й позбавлення його мандату народного депутата. Також керівництво ВО «Батьківщина» повинно розглянути питання, про виключення Левицького зі своїх лав.
Це і буде початком тієї самої люстрації, про яку так багато говорять.
Ну, і насамкінець, щоб Олександр Левицький не надто чванився. Я оце теж вперше про нього почув (і побачив його) саме після цього інциденту. А про Андрія Єфіменка чув і навіть був на його персональній виставці.
