"Зварені" у Іловайському котлі

18 серпня з Прикарпаття в АТО виїхали 50 бійців у складі батальйону "Івано-Франківськ". Батальйон, сформований з прикарпатських міліціонерів, відправляли на Схід кількома частинами, це була друга. Пробули чоловіки там недовго. Трохи більше, ніж за два тижні вони повернулися. На превеликий жаль, не всі, а лише 37… Десять загинуло. Троє залишилися в полоні. Багато хлопців з батальйону "Івано-Франківськ" нині загоюють рани в лікарні.

Обіцяне підкріплення не прийшло

Спершу батальйон "Івано-Франківськ" привезли у смт. Старобешеве (Донецька область), де його розділили на дві частини. 17 бійців залишили на місці, а 33-х відправили в Іловайськ, на штурм. Правда, сказали їм, що вони їдуть в Маріуполь на патрулювання…

"Таку команду дав генерал Литвин, – розповідає командир роти Роман Козак. – Він був керівником сектору "Д" в зоні АТО. В Іловайську ми були не одні. Там були ще такі підрозділи, як батальйон "Донбас" – понад 100 осіб, батальйон "Дніпро-1" – приблизно 65 осіб, батальйон "Світязь" – 30 осіб, батальйон "Херсон" – теж 30 осіб і миротворець "Київ-1". Решта підійшли трохи пізніше".

Всіх разом українських вояків було в Іловайську зо 300, а сепаратистів – 1500-2000. Але навіть за такої разючої різниці в кількісному співвідношенні сил хлопці воювали. "Ми ходили на завдання з зачистки, на патрулювання, по секретах і на захоплення блокпоста, – розповідає 21-річний Володимир Карабінович. – Секрети на ворожій території розставляли вночі. Це для того, щоб знати, куди вони рухаються і які їхні дії".

Оселилися в дитячому садочку. Тут жили, їли, спали і виконували задачі, які перед ними ставили. Протрималися наші хлопці там два тижні. Спершу наступали, захоплюючи територію частинами, а потім – відходили. Головна причина – нестача людей.

"Чим більше частин ми захоплювали, тим більше людей розставляли на цих позиціях, нас ставало все менше і менше, – пригадує Роман Козак. – А обіцяне підкріплення так і не прийшло. Тиждень чекали, що прийде танкова рота, що буде 1000 чоловік національної гвардії, які так і не підійшли".

Стримувати позиції стало неможливо. "В садочку нас почали обстрілювати з усіх боків, тому ми змушені були відійти у бік школи, там був батальйон "Донбас", – каже Володимир Карабінович. – Ми відступили і вже разом вирішували, що далі робити. Ще кілька днів обороняли школу, тому що у нас стояла задача витіснити їх подалі від школи. Потім нас відкликали, і ми почали виїжджати з Іловайська".

Далі бійці "Івано-Франківська" зрозуміли, що підкріплення не буде. А якщо так продовжиться ще хоч би два дні, то нікого не залишиться. Командування домовилося про вихід хлопців з Іловайська – так званий "зелений коридор". З Іловайська вивели всіх. При виході до їхньої колони долучалися й інші колони військових. Так їх назбиралося понад тисячу. По дорозі до Старобешево кілька разів машина потрапляла під обстріл. Останній раз  він був найстрашніший, бо тоді, 29 серпня, загинуло багато земляків.

Першим не витримав комбат

Сьогодні хлопці згадують цей фрагмент з життя не так із болем, як зі злістю на свого комбата. Кажуть, не допоміг врятуватися багатьом із них. "Комбат не виправдав нашої довіри, – зітхає Роман Козак. – Він кілька разів просто кидав людей. Не думав ні про кого, переживав тільки за себе: як поїсти і залишитися живим. Одним словом, він показав низькі моральні якості".

"Перед тим, як ми виїжджали з Іловайська, Роман (мова йде про командира роти Романа Козака – авт.) йому сказав, що в разі обстрілу ми не зможемо вистрибнути і що треба, щоб він відкрив нам борти, – додає Тарас Рубаняк. – Він обурився: що ви мені розказуєте, я сам це добре знаю. І в разі чогось я вам відкрию, бо я – бойовий офіцер, афганець! А коли стався цей обстріл, то він перший вистрибнув, бо їхав в кабіні з водієм, і залишив нас! Мотивував свої дії тим, що в нього спрацював інстинкт самозбереження".

"Ми мали усі повернутися! – додає Іван "Смерека". – І якби він нам відкрив задній борт і люди змогли б вистрибнути, то так би й було. Йому було байдуже за колектив, за підрозділ. Попри те, що наш комбат не був ні ранений, ні контужений…"

Як розповідають хлопці, потім було ще гірше. Їхній комбат вирвався вперед і, намотавши на автомат білий прапор, почав ним махати. "Я підповз, вдарив і питаю: що ви робите?! – розповідає Тарас Рубаняк. – Невже не розумієте, що нас зараз мінометами накриють? А він, ледь не плачучи, відповідає: нам нічого не буде, нас врятують. Я в нього забрав прапорець і кажу: поможіть пораненим, які йдуть позаду. А він: ні-ні, треба самим рятуватися".

Такого комбата хлопцям призначив міністр Арсен Аваков. Сам він десь із Хмельниччини, як потрапив на таку посаду – невідомо. Але недавно з ініціативи військовослужбовців його зняли, призначили іншого, надійнішого.

А попередній, кажуть хлопці, від початку виглядав ненадійно. "Ще в перший день, коли ми приїхали, Роман Козак пішов на збори, з яких приніс нам карту, щоб показати, що ми маємо робити, – пригадує Іван "Смерека". – Біля нас впала міна. Згоден, що перший раз почути міну трошки незвично було. Тому ми всі полягали на землю, а комбат – в руки свій рюкзак і втік в громадське бомбосховище. Залишив своїх людей і сидів там десь годину…"

Три хлібини на 60 людей

Після того, як бійці якимось чином повистрибували з машини, вони десь з півтора кілометра повзли. Бачили зелені дерева попереду, тому сподівалися сховатися поміж них. Доповзли, перемотали бинтами поранених і залягли. Згодом побачили, що йдуть російські десантники. Два БТРи пройшли повз них, не помітивши їх, а з третього – побачили. Той, хто помітив їх,  пригрозив: "Будєтє шевєліться – взорву і сєбя, і вас".

Це був солдат російської армії. Хлопці переконані, що він готовий був зробити те, що сказав. Адже чеку з гранати він уже висмикнув. Так їх 12 франківців і ще двоє хлопців з Дніпропетровська потрапили в полон. Згодом до них приєднали й інших полонених, разом було із 60 осіб.

У полоні їм одразу сказали, що відвезуть в Росію: спершу на допит у ФСБ, а потім – на суд. І таки дійсно везли, проте, доїхавши до кордону, машину розвернули. Ночували серед поля. Вранці хлопців розділили: поранених відвезли до ДНРівців, а решту – до чеченців.

"В полоні нас били, знущалися, возили по своїх позиціях і показували, – розповідає Володимир Карабінович. – Потім відвезли під Донецьк. Тут їхні медики зробили нам перев’язки, було море крові. Мене поранили в ногу. Багато наших друзів, які були з нами, були поранені, – всі ми сиділи і терпіли. Потім нас віддали чеченцям. Ті хотіли нас порізати і розстріляти. Проте передумали і вирішили обміняти. Так ми й опинилися між своїми. І вже аж тоді нас відвезли в Дніпропетровський госпіталь, де витягли кулі".

Весь цей час хлопці нічого не їли, та й пили нечасто. "Коли до нас прибігли російські репортери, то всі стали дуже добрі до нас, дали нам навіть хліба: три буханки на 60 чоловік, – пригадує Тарас Рубаняк. – Але і цього вистачило, бо ми до того не їли майже тиждень. Потім нас обміняли, на кого – не знаємо".

Як каже боєць із Снятинщини Михайло Васильєв, навіть тоді, коли чеченці казали, що дадуть "зелений коридор", вони боялися, що їх вб’ють. Мовляв, таке вже ставалося. "Взагалі, я мало що пам’ятаю, бо то все було, як в тумані, – каже він. – Не дуже роздивлявся, бо підривалися міни, і думав тільки про те, як врятувати життя. Потім настав момент, коли чеченці вирішили нас розстріляти, лишили нам 10 хвилин до смерті".

Каже, в той момент думав тільки про те, щоб вижити. Мріяв не бути розстріляним і потрапити додому живим. У такий момент згадав про молитву: "Я собі говорив "Отче наш", і мене заспокоювали слова з молитви: "як на небі, так і на землі". Думав про те, що однаково мені буде жити й тут, і там. Пообіцяв собі тоді: якщо виживу, то кожної неділі буду ходити до церкви. І цієї неділі дійсно ходив. Там мені найспокійніше, думаю про те, що сталося, обмірковую, молюся і згадую. Тепер став більше цінувати це все".

***

Сьогодні усі хлопці лікуються у стаціонарних закладах. Чи повернуться назад на Схід, поки що не говорять. Мовляв, рано про таке думати. Чи прирівняють їх до учасників АТО, поки що теж невідомо. А, напевно, варто було б ще й дати нагороди. Хоча б за те, що хлопці, виконуючи свій обов'язок, впритул дивилися в очі смерті…

Галицький кореспондент