Ритуал з вогнем

Новий блог відомого письменника Юрія Андруховича.

Сьогодні ми знову рушаємо в мандри з «Альбертом». Сьогодні Франківськ, 15-го Київ, а 17-го Дніпропетровськ. Три міста – три вистави. Троє виконавців на сцені плюс наша історія, мальована понад нами на великому екрані, плюс контрабас Баррі, плюс – місцями, як бонус несподіванки, – «оркестра валторністів». Сподіваюся, що тих із вас, хто читає тепер ці рядки, ще зовсім не пізно запросити. Приходьте. Приходьте й дивіться, не дивлячись ні на що.  

Війна сидить у наших нутрощах і головах. Вона заповідається на безнадійну і довгу, а якщо дивитися правді в очі, то на вічну. Це буде прецедент в історії людства – вічна війна. Раніше бував тільки «вічний мир». До речі, тоді так само йшлося про Україну. З нами завжди трапляється щось вічне.

Тим часом укотре доводиться відповідати на запитання, свої власні та інших: культура? Мистецькі події? Чи вони тепер узагалі потрібні? Тепер, коли всі «в єдиному пориві» та «все для фронту, все для перемоги»? А Марк, найкращий друг контрабаса Баррі, розповідає, як зустрів у Львові давнього знайомого, бородатого і в камуфляжі. І той суворо спитав з нього: «Я – там. А ти чому не там?». І Марк не знав, що відповісти. Бо це така ситуація, коли справді не знаєш, як і що відповідати. Та й не треба в такій ситуації нічого відповідати.

У лютому 2014-го (от і за рік перевалило) ми, творча група «Альберта», всі разом і кожен зокрема, також увесь час відповідали на запитання – свої власні й інших – навіщо. Ми так само розпочинали тур у Франківську, й це було 18 лютого. Ви розумієте, про що я, коли називаю цю дату. Коли ми наприкінці спектаклю, кружляючи по сцені, декламували Антоничеві «Сурми останнього дня», в Києві саме почався штурм Майдану й там горіло все, що тільки могло горіти. А потім, після вистави, ми побігли з усіма туди, де горіло франківське СБУ. Починалася західноукраїнська революційна ніч гніву.

Наступного дня в Тернополі ми перервали репетицію, бо центральним бульваром саме гнали колону полонених беркутів – і всі хотіли це бачити. У Києві під час нашої вистави зала Молодого театру пахла так, наче в ній усередині спалилася не одна шина, а Хрещатиком носили труни для Небесних. У Запоріжжі наша вистава закінчилася скандуванням «Слава Україні!». До Одеси ми приїхали в день першого за всю історію цього міста побиття євромайданівців. Десь у ті дні й ночі з України втік Янукович. Багато чого відбулося, поки ми їздили Україною з «Альбертом» у лютому 2014-го. Це й була, як мені тепер здається, відповідь на запитання навіщо.       

Історія львівського шахрая і штукаря, що жив у середині ХVІІ сторіччя і був страчений на площі Ринок привселюдним спаленням, безліч разів повторивши у вогняній муці розпачливе звернення до невідомого визволителя «Ну де ти, де ти, де?!», виявилася для кожного з нас уже фактично ритуальним дійством. Вона стала відкритим текстом з необмеженою перспективою можливостей, її можна перефразовувати, перелаштовувати і трансформовувати, щоразу проживаючи на сцені інкаше. Враження таке, ніби кожним виконанням «Альберта» ми відводимо якусь чергову загрозу – однак лише для того, щоби постати перед наступною. Це та сама вічна війна.

У неї багато різних фронтів, ми лиш іноді здатні намацати лінії деяких із них. Якщо наші концертні й театральні зали, наші ґалереї та клуби спорожніють і закриються з огляду на «в єдиному пориві», то війну можна вважати програною. Старий Черчілль мав, як завжди, рацію, коли, почувши, що задля підвищення боєздатності у війні пропонується скоротити видатки на Британський музей, здивовано запитав: «Тоді за що ми, чорт забирай, воюємо?».     

Ми воюємо за нашу свободу. Її прояви незліченні. Одним із них є цей спектакль про душу. Я думав завжди, що він про вогонь та його очисну силу. Що він саме про душу, сказав не я, а один із наших глядачів. Він воював за нашу свободу в Самообороні Майдану і був на тій виставі в Києві 21 лютого. Напередодні таких, як він, розстрілювали снайпери. Він підійшов і сказав: «Ваша вистава про те, що хоч як дорого продаватимеш душу, все одно продешевиш».

І ото ходзі, як сказав би поляк.

Приходьте до нас – сьогодні у Франківську, в неділю в Києві, у вівторок у Дніпрі. Ми всіма силами підвищимо нашу з вами обороноздатність.