Сергій Жадан — про гаряче серце, холодний розум і людяність


Він трохи скептик, інтелектуал, поліглот та один з найуспішніших українських письменників. Харків’янин Сергій Жадан — сьогодні наш співрозмовник. Він каже, що вивів формулу українського читання чи, навіть, відкрив феномен. Суть його в тім, що більшість молодих людей, які ходять на презентації та відвідують мистецькі фестивалі, все одно потім перестають читати.

Це тільки певне модне захоплення. Їм треба піти на презентацію, сфотографуватися з письменником, купити книжку, взяти автограф і, може, навіть ту книжку прочитати, хоча останнє — не обов’язково. А потім читачі дорослішають, ідуть на роботу в офіс, беруть кредит, народжують дітей, їх затягують соцмережі — і вони перестають читати.

Жадан вважає, що це суто український феномен. Бо в Німеччині, скажімо, на презентаціях публіка інша. Та попри все, Жадан є одним з небагатьох українських письменників, котрий успішно працює в літературі, пише багато і заробляє на життя тільки письменницькою працею. 

- Сергію, розкажіть, як ви пишете.

— Це щоденний виснажливий процес. Жартую, звісно. Переважно працюю вранці, доки голова не заповнюється різними дурницями. Тому що існує купа речей, які відволікають. Наприклад, інтернет. Інтернет більш оперативний. Я ним користуюсь як енциклопедією. А ще там більш незалежна інформація. Хоча загалом це те саме «залипання», що й перед телевізором. По телевізору я дивлюся хіба що футбол.

- Ви народилися на Донбасі — в регіоні,  що межує з іншою державою, живете в Харкові, який теж є прикордонним містом. Часом чути такі оцінки, що кордон України та Росії поступово стає цивілізаційною межею між Європою та Євразієюѕ Чи вам близька така думка?

— Знаєте, я далекий від цих пафосних порівнянь, що от Україна — це Європа, а далі на схід починається дике поле, орда і монгольщина... Насправді чим різняться жителі Харківської  й Білгородської областей? Там і там живуть звичайні нормальні люди, які хочуть миру, достатку і спокою. Це страшенна трагедія, що ми зіштовхнулися і змушені йти один на одного зі зброєю, що з нас роблять ворогів... Я далекий від гасел реваншизму, ненависті і ксенофобії, бо в цій ситуації дуже важливо зберігати якийсь холодний розум, гаряче серце і людяність. І також розуміти, що історія не закінчується, а розвивається далі. і життя, що важливо, не завершується. Тому треба всю свою силу й енергію скеровувати в якесь конструктивне річище.

- Трохи давніше ви сказали, що Росія допоможе Україні стати собою.

Очевидно, що цей процес змін у свідомості, усвідомлення себе громадянином — непростий. Але нині це відбувається дуже жорстоко. Краще було б, якби це відбувалося трохи простіше. Та попри все процес самоідентифікації триває.

- Хочу повернутися до цієї сумної сторінки в історії Харкова — 1 березня, коли екрани ТБ облетіли кадри із побитим Жаданом. Закривавленим, але не зломленим.

— Це не так трагічна сторінка, вона скоріше не дуже симпатична, коли одні харків’яни били других. Я в цьому не бачу великої трагедії. Це скоріше була величезна дурниця. 

- А чого сьогодні хочуть харків’яни, можете сказати?

— Харків неоднорідний, звичайно. Та більшість хоче миру і спокою, щоб у місто не прийшла війна. Думаю, це стосується всіх. Хоча є, очевидно, й такі, котрі хочуть зміни влади, заходу російських окупаційних військ. Та я не думаю, що їх аж так багато.

- Сергію, ви довгий період жили в Німеччині. Що можете сказати про європейські цінності.

— Я доволі скептично дивлюся на те все і ставлюся до отих цінностей. Бо кажучи про європейські цінності, частенько говорять про різні речі, мають на увазі абстрактні речі і плюс дуже часто ці слова не підкріплені ділом. Скажімо, оце, що нині відбувається у нас. Попри всі заяви про домінування демократії, свободу, рівність і право, протистояння диктатурі, про наступ на свободу і демократію, ми ж реально бачимо, яку позицію займає Європа з її європейськими цінностями. На ситуацію в Україні Європа реагує нерішуче, і в результаті Україна все більше втягується у збройний конфлікт з Росією.

- А Українській державі що нині найбільше потрібно?

— Нам бракує найбільше, як мені здається, прозорих механізмів функціонування держави, суспільства, відсутності корупції і нормального функціонування законів. Я думаю, це власне і є європейські цінності, коли корумпованість — мінімальна, а законність — максимальна. Цього достатньо, щоб Україна вийшла на цілком новий рівень.

- Сергію, окрім того, що ви успішний письменник, ви багато перекладаєте. Переклали Брехта, Целана. Над чим працюєте нині?

— Я перекладаю багато сучасних письменників Німеччини, котрі приїжджають на фестивалі. Тепер готую книжку перекладів. З німецької там будуть переклади Бертольда Брехта, з польської — Чеслава Мілоша. Перекладаю загалом з німецької, польської, англійської, білоруської. Перекладаю і з російської, хоча це виглядає завжди так дуже дивно, бо всі кажуть, мовляв навіщо, всі й так розуміють. Тому ці переклади і їхня присутність є не завжди зрозумілими, я б так сказав. Та мені це принципово, я завжди вважав: ми — різні країни, у нас різні мови і нам потрібно займатися перекладом на рівних. інакший підхід — неконструктивний. Така позиція «молодшого брата» мені не зовсім симпатична. 

- Не вперше вже чую від ваших колег, що саме ви могли б претендувати від України на здобуття Нобелівської премії. А ви кого б запропонували? 

— От нещодавно Оксана Забужко виступила з пропозицією висунути Василя Голобородька. Вважаю, це прекрасна кандидатура. Надзвичайно хороша ідея, як на мене. Мені він видається поетом світового рівня і надзвичайно недооціненим у нас.

- Тут знов-таки проблема в перекладах. У промоції...

— Його перекладають, але перекладають небагато. Частина публіки, яка читає, ставиться до Нобелівської премії як до такого гран-прі за хороші відгуки. Насправді Нобелівська премія більш статусна. Це премія, як на мене, скоріше за правильну позицію, за присутність у світі — медійному, в літературному житті, за таку зриму присутність. І тут, безперечно, важливі переклади. Бо нам, на жаль, здається, що коли у нас є якісь генії в літературі, то про них мають знати всі на світі. А насправді їх знатимуть лише тоді, коли їхні твори перекладатимуть, причому — справді геніально. 

- Джордж Орвелл в есе «Чому я пишу» написав, що письменниками стають, щоб подолати дитячі комплекси і через власне марнославство.

— Марнославство взагалі притаманне людству. Гадаю, марнославство притаманне так само письменнику, як і вантажнику, скажімо. І я не думаю, що письменники в цьому сенсі чимось особливі. Хтось більше, хтось менше. Я теж маю певний рівень марнославства.

- Про що ваша нова книжка «Бийся за неї», котру ви нині презентуєте в турі разом із гуртом «Собаки в Космосі».

— Це не тільки книжка, а й музичний диск, який ми видали у вигляді книжки. Художник з Чернівців Артем Колядинський намалював візуальні історії до кожного з треків — і вийшла така собі, сказати б, дискокнижка. Про що вона? Це історії про те, що ми бачимо і відчуваємо з моїми друзями — музикантами (гурт «Собаки в Космосі». — Л. Т.). Там багато соціальних мотивів. Спочатку в нас з’явився сингл на пісню «Білі люди», потім узимку ми записали «Країну» і так розпочалася робота над цим альбомом. Якщо ми скажемо, що писали його весь рік, то це буде не зовсім правильно. Ми просто робили його з великими перервами, але сам запис тривав десь близько трьох місяців. А потім у президента Міжнародної літературної корпорації «Meridian Czernowitz» Святослава Померанцева виникла ідея зробити до диску ще й комікс, бо, зрештою, що таке продаж самого диску в країні, де процвітає піратство? А так у наших слухачів з’явилася можливість погортати ще й паперове втілення нашого альбому, намальоване художником Артемом Колядинським на тексти наших пісень. Що стосується самого турне, то воно у нас складається з двох частин. Перша частина — українська. Вона охоплює Харків, Чернівці, івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Луцьк та Коломию, а друга — це Польща, Чехія та Німеччина. Ми вже досить давно хотіли зробити таке турне і ось наважилися, хоча нині не найкращі часи для цього. Але наразі дуже важливо, щоб за кордоном якомога більше говорили про Україну, про ситуацію, яка склалася у нас на сході, і ми хочемо, зі свого боку, привернути до цього увагу. Також це була наша спільна ідея — давати в українських містах безплатні концерти задля того, аби збирати кошти для поранених у зоні АТО. У Харкові вже зібрали десять тисяч. Ясна річ, це крапля в морі, але все одно дуже хороша така крапля в морі, яка може хоч комусь допомогти.

- А чи будуть ще концерти в інших містах?

— Так, після закінчення основного турне ми також плануємо ще в жовтні дати кілька концертів у тих містах України, котрі не ввійшли до туру. 15 жовтня плануємо в Харкові одну цікаву акцію спільно з берлінським гуртом «RotFront». Також надалі у нас є домовленості із Запоріжжям та Кременчуком, але найголовніше — щоби в країні все було добре. Доки буде можливість грати — ми будемо грати.

- Я читала, що ви один із небагатьох письменників, котрий живе із письменницької праці. Чи це так?

— Я заробляю книжками, виступами, написанням статей до різних видань.

- Викладацьку роботу ви покинули?

— Так. Я безробітний. Я письменник.  

- Сергію, зате ви частенько подорожуєте. Які міста в Україні ви найбільше любите?

— Я люблю Одесу, страшенно люблю Донецьк і Львів, до Івано-Франківська маю симпатії. 

- Розкажіть про свою родину. 

— Мої батьки звичайні, так, вони не говорять українською, вони розмовляють суржиком, і вони мене дуже люблять. Я не знаю, як реагувати на такі запитання, звідки в Харкові такий-от українець. Бо ми всі там українці, а ще я знаю купу українських патріотів, котрі не говорять українською мовою, а ще знаю українських патріотів, котрі не є етнічними українцями. Україна різна, строката і в цьому її краса. Там у нас звичаї інші, і проблеми інші, і історія наша трохи інша.

- Я пригадую ваш вірш початку 90-х. Цей верлібр починається з того, що Юрій Андрухович.. українець, Салман Рушді — індієць. Якщо ти не схибив, поезія твого народу зрозуміла іншим без перекладу... Там також багато передбачень: 30 років без війни, 30 років без майбутнього, 30 років старої музики, країна з аграрним драйвом.

 А нині ви що передбачаєте?

— Я пам’ятаю. Та конфлікту цього я не передбачав. Я був упевнений, до останнього переконаний, що українцям стане розуму, сили, інстинкту, зрештою, не допустити цієї війни. Не пустити війну в свій дім. Я до останнього не вірив, навіть у березні не вірив. Це ж було так очевидно, що нас втягують у неї, нав’язують ці правила гри, а ми, на превеликий жаль, їх приймаємо. Я маю претензії до людей з того боку, котрі дозволили собою маніпулювати. Харків мій, на щастя, заспокоївся. Але на скільки? Я переконаний, що все це закінчиться і ми переможемо, що Україна залишиться єдиною країною, але я не хотів би вдаватися до показного нещирого оптимізму. У цій ситуації не треба впадати в ейфорію і не вдаватися до безпідставних ілюзій, а реально оцінювати міру складності всіх тих проблем, які перед нами постають, і бути до них готовими. Всі ж думали, що введенням танків удасться щось вирішити. А виявилося, що на ті танки є інші. А в Росії їх набагато більше, ніж у нас. І що? Все не так просто. Тому що недооцінювання серйозності й трагічності нашої ситуації може зіграти з нами злий жарт. 

- А що повинен тепер робити письменник?

— Письменник має лишатися собою, має лишатися на своєму місці й при своїх поглядах. Для того, аби їх озвучувати, аби озвучувати трішки іншу точку зору. Письменник може не відсторонюватись від тих процесів, що відбуваються в його країні, письменник може підтримати своїх співвітчизників, не западати в істерику та зневіру. Якщо сьогодні інтелектуали втратять почуття адекватності, то вони розчистять останні шляхи до хаосу.

                                                                                                                  Газета Галичина