Синдром миролюбної жертви

Гіркіна та Безлера наша прокуратура, нарешті, спромоглася звинуватити у вбивстві депутата Горлівської міськради Володимира Рибака. Не пройшло, як кажуть, і півроку. Щоправда, обох обвинувачених на Донбасі вже і слід пропав... Звичайно, «ми - правова держава», і слід було дотриматися усієї процедури слідства. Ми - добрі.

А якби у квітні депутат Рибак не прапор виривав з рук бандитів, а шпурнув би у Безлера парою ручних гранат?  Звинуватили б - його. Але залишився б живим, а Бєс - мертвим. І, швидше за все, Горлівка була б українською. А можливо, і весь Донбас. Але гранат у нього, законослухняного громадянина, не було. А держава ними його не забезпечила. Ми - мирні.

Якби через кілька днів після цього досвідчений перемовник капітан «Альфи» Геннадій Беліченко не намагався домовлятися з сепаратистами, а вдарив би по машині, що під'їхала до блок-поста, з гранатомета, він лишився би живим, а Гіркін вже не коптив би білий світ.

Якби полковник Юлій Мамчур (дай Бог йому здоров'я), не послухавшись вказівок згори, віддав наказ відкрити вогонь по російських терористах на військовому аеродромі у Бельбеку, можливо, і Крим був би українським?

Але...

Якби свого часу у Харкові Аваков силою не  розігнав сепаратистський шабаш, де був би Харків сьогодні? І з ким?

Якби 2 травня в Одесі, у будинку профспілок не згоріли сепаратисти, то в Росії Одесу б, звичайно, не називали «фашистським» містом... Але й міста вже не було б, а лише руїни «донецького аэропорта-2», з тисячами убитих мирних одеситів.

Якби 23 жовтня боєць «Альфи» у Харкові повторив помилку свого колеги і не застрелив би без зайвих розмов російського диверсанта, хто знає, може, світ отримав би нового "бєса"?

Ми занадто довго пишалися (і чи не пишаємося й зараз?) тим, що наші герої помирали, не відповідаючи пострілом на постріл. Отримавши по щоці, підставляли другу.

Нам потрібні були тисячі смертей, зрад, сотні кілометрів відторгнутої території, гігабайти кремлівської брехні, щоб ми зрозуміли: спроба полюбовно вирішити стратегічно важливе питання з принциповим ворогом рівносильна поразці. Чи все ще не зрозуміли?

Не відповідати на стрілянину російських танків по Маріуполю тільки тому, що танки стоять у житлових кварталах? А те, що вороги вбивають з цих танків мирних жителів на нашій стороні, нас не повинно зачіпати?

Ми нібито комусь щось хочемо довести. Представити картинку гламурної миролюбної армії. Але ж будинки все одно зруйнують  - самі сепаратисти. Щоб дати власну, не в приклад нам, технічно якіснішу картинку  - для російського (і міжнародного) зомбоящика. Вони знають, що «поганих хлопців» люблять і поважають, і не бояться грати роль «жорстоких, але справедливих».

Хто винен у смерті підлітків на шкільному стадіоні Донецька? Невже наші «кіборги», які не бажають «мирно» йти із займаних позицій і тому їх по кілька раз на день вбивають з «градів» і гаубиць? А те, що деенерівське керівництво міста «забуло» евакуювати дітей зі школи за два кілометри від цілі, яку вони ж і обстрілюють, - це як? І головне, навіщо?

Іноді складається враження, що ми буквально угрузаємо в якихось «мирних ініціативах» і дискусіях навколо них. Що наша жалісливість до людей, які тільки і мріють, щоб прибрати нас як перешкоду з життя, зв'язує нас по руках і ногах, сковує як ланцюг.

Вчителька з Горлівки у ФБ скаржиться, що ЗСУ, начебто, обстрілюють бойовиків у місті, і від цього страждають мирні жителі. Одночасно вона ображена, що ми її не звільняємо(!)  І погрожує, що, оскільки надії немає, то вона (у минулому патріотка і вчителька українськоі мови), повинна буде пристосовуватися до ситуації. Іншими словами: учити діточок історії Лугандону або примушувати знати напам'ять імена усіх російських самодержців...

Пожаліємо її? Але, виходить, в усьому тому, що сталося на Донбасі, винні ми? А отже, маємо пригальмувати, зменшити запал? А вони, ті, хто «мирно» здав місто бойовикам і «мирно» спостерігають, як українських патріотів катують біля стовпів ганьби, - вони почуватимутся «мирними людьми»?

Миролюбність не завжди веде до миру. Як демократичні процедури не завжди приводять до демократії. І та й інша цілі іноді вимагають жорстокості.

Теоретик «четвертої світової війни» Сергій Переслегін пише, що у тієї сторони конфлікту, яка відчутно слабша у ресурсах, немає жодних шансів виграти війну, якщо вона ведеться за класичною аналітичною стратегією. «Заспокоєння» підкорюваного народу, обіцянка швидкого і вигідного миру, а отже, моральне роззброєння - це саме та класика, яку застосовує проти нас Путін. Стратегія вигідна великій, але неповороткій державі.

Нас роззброюють розповідями про те, що Путін «любить» Україну, що Захарченко «це майже майданівець», обіцянками «зелених коридорів» та мінськими угодами.

Днями українська телеведуча майже  з надією вимолювала у Бориса Нємцова: а може бути, Путін, все-таки, не нападе? Може, у нього немає рессурсов? Може, російське суспільство його зупинить? Нємцову дуже було незручно, що він такий «немиролюбний», обіцяючи війну ...

Ми чекаємо, аби нас заспокоїли? Люди, які у своїй країні не можуть розібратися з власним тираном? Обкладені заборонами як прапорцями, вони «протестують» у суворо відведеному місці й у призначений час. І з гаслами, що вписуються у цензурні рамки. І ми радіємо, вірячи, що їхні плакатики «Міру-мир» доведуть Путіна до інфаркту?

Ми стогнемо від щастя, коли якийсь російський громадський діяч або публіцист міцно висловлюється про політику кремлівського ботексного старця. Ми самі багато разів на день повторюємо кричалку, придуману харківськими футбольними фанами. Поголосніше і хором почисленніше. Наче б Путін почує і розсіється туманом. Як від заклинання.

Ми багато вимовляємо войовничих погроз, але рідко коли виконуємо їх. А потрібно - навпаки: говорити скупо, а бити боляче. І не озиратися на те, хто що скаже. Слова «захист Батьківщини» - це евфемізм. Насправді йдеться про винищування живої сили і техніки ворога, інфраструктури міст, що стали його базами. Ну, так і потрібно винищувати!

Ми дискутуємо про десятки тисяч партизанів, готових захищати нашу землю. Але про партизанів говорять не слова, а підірвані бази і склади, військові заводи і потяги з технікою. Покажіть їх народу!

Якщо цитувати того ж таки Переслегіна, то такій країні, як наша, у війні з Росією шанси на перемогу дає тільки стратегія «ризику», або, якщо жорсткіше, стратегія «дива». Це коли на перший план виходить перевага у темпі, у неординарності тактичних прийомів, в інтуїції воєначальників і моральному ресурсі (коли відчуваєш справедливість своєї війни). А що подумає світ - це друге питання. Світ подумає правильно, якщо ми переможемо.

"Бути великим, незважаючи ні на що - набагато більше досягнення, ніж бути бездоганним",- говорив  герой роману письменниці  Лоїс Буджолд.

Ми ж прагнемо бути великою країною? Тож, будьмо. А потім - нехай собі «клевещуть».

Євген Якунов. Київ. Укрінформ