Тарас Прохасько: Наївно. І все ж…
Новий блог відомого письменника Тараса Прохаська на Збручі.
Можливо, все це мене переймає передовсім тому, що я є людиною, яка живе у мові, для якої мова є не тільки місцем дії, але й найреальнішою і найважливішою формою світу. Але, навіть якщо так, то чим такі люди як я гірші від аутистів, вільних підприємців, гомосексуалістів, євреїв і переселенців. Цілком природно, що у модерному суспільстві, яке так наполегливо декларує права людини, ці люди також хочуть почувати себе більш-менш комфортно.
Прийнято вважати, що в Україні тяжко жити, тому ми з розумінням ставимося до тих своїх співгромадян, які з України виїжджають заради кращих умов, заради людської самореалізації, заради уникнення небезпек і труднощів. Мені також досить важко співіснувати зі всім тим, що робиться у цій країні. Скажімо, яскраво відчуваю наступ на ті ландшафти, які є для мене одним із синонімів батьківщини, відчуваю, як звужується природний ареал в якому я – як це називають – можу почуватися на своїй землі. Дійшло до того, що, мандруючи світами, я став придивлятися до різних місць, ландшафти яких подібні на мою батьківщину, але не є загроженими так, як мої рідні. Тобто, придивляюся до місць, де міг би себе добре почувати, куди – як якийсь лісовий кіт або сіра чапля – міг би втекти, якщо мої місця будуть безповоротно знищені.
Але добре чаплі – усі чаплі світу говорять однією мовою. Куди б яка чапля не перебралася, вона може почуватися як вдома. Мені ж не так. Може, тому, що є людиною, яка живе у мові.
Я міг би знайти подібні ландшафти, знайти способи самовираження, знайти розуміння і любов у різних місцях. Я би там далі міг би жити у своїй мові – думати, читати, писати українською. Не важко також знайти ще кількох носіїв нашої мови, щоби наговоритися. Зрештою, дуже файно когось своєї мови навчити. Але мені, як людині, яка повірила у можливість забезпечення прав людини, цього мало.
Мені потрібно, щоби крім цього всього українська мова постійно звучала як тло. Щоби, навіть не розмовляючи і не особливо контактуючи, постійно чути звуки, слова, фрази, інтонації української мови. Навіть якщо це буде каркання, щебетання, тьохкання, кукурікання, цвірінькання, квиління і пугикання. І це – єдина річ, якої я не зможу отримати більше ніде у світі. Отже, найнеобхідніша для відчуття батьківщини.
Тому я не можу погодитися з тим, що в Україні є безліч проблем набагато суттєвіших і важливіших, ніж мовне питання. Люди всюди однакові, проблеми також. Але ніщо крім мови не робить України чимось унікальним. Ніщо, крім цього мовного фону не є спеціальною національною цінністю.
Коли я був у радянській армії, мене щоденно налаштовували до захисту своєї батьківщини. Але я не міг цього серйозно сприймати. Адже мовою, з якою я мав захищати цю батьківщину була російська. Тож про яку батьківщину йшлося, якщо моєю рідною була українська? В чиїй армії я служив? Це було для мене питанням, відповідь на яке було легко знайти, але важко прийняти.
Тепер часи змінилися. Днями я розмовляв з молодим хлопцем, який щойно повернувся з дійсної військової служби у збройних силах України. Його було тяжко розговорити, бо якийсь тягар зробив його закритим. Врешті з'ясувалося, що ми з ним подібні. Йому, виявляється, також важливими є мова і мовне середовище. Тому йому було так тяжко. Він був у українській армії. Його також щодня налаштовували на готовність до захисту батьківщини. Але так сталося, що робили це російською мовою. Такі трапилися командири. Більше того. Його підрозділ майже повністю був сформований з російськомовних солдатів, які впродовж року знущалися з української мови мого знайомого солдата українського війська. І він знав, що з цими побратимами він може опинитися пліч-о-пліч у бою проти російських окупантів і проросійських терористів. Захищаючи свою батьківщину.
