Тарас Прохасько: Сепаратор життєпису
Новий блог відомо письменника Тараса Прохасько на Збручі.
Час від часу мене запрошують розповісти щось про писання для тих, хто не тільки наважився щось писати, а й захотів цього хоч трохи повчитися. Для цих семінарів я вигадав кілька практичних вправ, які не мають нічого спільного з технікою писання, натомість мали би дещо пояснити авторові у самому собі як особі, яка розповідає історії. Одну з таких вправ я назвав «сепаратором життєпису». Вона полягає в тому, щоби кожен – не надто часто, але реґулярно – писав собі коротенькі, але насичені автобіографії. Дуже правдиві, але різні за настроєм. Наприклад: комічну, іронічну, драматичну, сумну, родинну, економічну, соціолого-статистичну, медичну, кримінальну, любовну. І головне – вдалого і невдалого життя. Залежно вже від того, що видається звитягою, а що поразкою. Така практика виводить на багато корисних і цікавих речей у найзахопливішій роботі на світі – праці над собою. Вона частково убезпечує від узалежнення від хвилевого настрою, від депресії, від самолюбування і прірв розчарування, від періодичних напливів відчуття марноти.
Свого часу я випробував таку методику на собі. Перебираючи в голові поразки і перемоги, які виявилися одними і тими ж фактами біографії. Потім почав її застосовувати до родинної історії, родинної спадщини.
Скажімо, мілітарної. Один мій дідо був героєм Першої світової. Його забрали після першого року політехніки. Вивчили на підстаршину. Побував у Альпах. Зустрів свою майбутню дружину. Вижив після поранення в голову. Здобув приятеля на ціле життя – того, що витягнув його з-під обстрілу. В останній день війни потрапив до італійського полону. Два роки пожив у Італії. Вивчив мову. Дістав виразку шлунку. Наївся помаранчів. Не зміг взяти участь в українських війнах. Привіз додому кілька ваз, зроблених з гільз снарядів різного калібру. Воював за Австрію, європейськість і континентальну справедливість.
А інший. Був чехом, але займався польською філологією. Вчителював на Волині. У перший день вересня 1939 року був закликаний на війну. Боровся проти німецької навали. Загинув через кілька днів у віці 28 років. Залишив по собі зачатого сина, який ніколи не бував у Чехії.
Ще один боровся з большевизмом в українській дивізії німецької армади. Вишколювався у Франції. Потім довго мав змогу пожити у Сибіру. Бачив Байкал. Зустрів там свою жінку, з якою потім прожив тридцять найщасливіших років.
Або я. Служив у радянському війську, яке вважалося у моєму середовищі окупаційним. Присягав на вірність імперії зла. Мав допуск до фраґмента державної таємниці. Якби щось, то мав би змогу виконувати злочинні накази геріакратів. Після повернення з війська почав проти нього воювати. Всі здобуті військові знання і вміння остаточно застаріли.
Що це все – змарноване життя, ілюзія наповнення років, безцінний досвід, колаборація, помилки історії? Так є завжди – каже Кундера – людина перестрибує з одного паскудства в інше, але так з'являється відчуття темпу життя.
І ніколи наперед невідомо, до якої сепарованої автобіографії буде більше пасувати найсвіжіший відрізок прожитого. Драматичної, стоїчної, героїчної, нікчемної чи злочинної. В кожному разі вона буде вдалою, якщо є кому її розповісти. Не забуваючи, звичайно, про іронію, самоіронію, про жарт.
