Тарас Прохасько: Відірвані роки
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохасько на Збручі.
І тоді можна би було говорити, наприклад, про архітектуру. Архітектура – прекрасна царина для розмов, чудесна тема для аматорського дослідження. Це очевидний синтез усіх знань, мистецтв і ремесел. Сама будучи зібранням безконечної кількості різноманітних думок, вона має здатність таку ж кількість думок і вражень викликати. А то, що вона є щоденно присутньою, дає можливість незникального чуттєво-інтелектуального контакту із безпосереднім середовищем. Плюс закони природи, часу, естетики, звичаїв. А ще – необхідність робити конкретний вчинок у існуючому просторі. І можливість все це оцінювати. Тобто архітектура пасувала би для розмовних годин у школі ідеально. І дуже важливо, що наразі не існує жодних розроблених програм викладання архітектури у школі. Наразі про неї можна просто щось цікаве дізнаватися, обдумувати і вільно говорити, знаючи, що нема ні обов'язкового до засвоєння матеріалу, ні категоричних формулювань, які є правильними, нема тестів і однозначних відповідей. Власне цим треба якнайшвидше користатися. Поки освітяни її не вбили.
Бо так звані програми нівелюють школу, зводять її нанівець. То, що є у нашій школі, то, якою є наша школа, є головною запорукою унеможливлення розвитку, еволюції, поступу, природних змін і бажаних реформ у нашому суспільстві, нашій країні, нашій державі. До того ж у абсолютно всіх сферах.
Освітянська мафія – а вона дійсно є мафією, це не лайка і не звинувачення – має кілька залізних арґументів, якими шамансько розганяє будь-які хмарки, які з'являються над їхнім тихим раєм. По-перше, кажуть вони, щось говорити про педагогіку не можуть люди, які не працюють у освіті, по-друге, йдеться ж про дітей, а діти – це святе. Далі вже йдуть суперечливі арґументи про те, що нема коштів, і про те, що рівень знань наших дітей зашкалює порівняно з більшістю країн світу. Розігнавши хмарки, освітяни далі беруться за системне калічення улюблених дітей. Бо головне – це не всілякі сумнівні штучки, а виконання програми. Програми, яка запрограмовує нещастя. І ця свята мафія є тим реальним спрутом, який затискає і тягне на дно наш народ. При цьому варто пам'ятати, що кожна мафія керується добрими намірами, а також переповнена симпатичними і видатними особистостями. При цьому головним завданням залишається все ж не що інше, як самовідтворення системи. Тому наша школа і є найбільшим гальмом поступу.
За останні двадцять п'ять років я – як якийсь аґент під прикриттям – мав нагоду тричі (щоразу по рокові, що ставить під сумнів справжність мого педагогічного досвіду) відпрацювати вчителем. Досвід, здобутий за цей час, має трохи іншу вартість – світоглядну. Я побачив, що насправді можна і два, і більше разів увійти у ту саму ріку. Все було так само. І так само, як у сімдесятих і вісімдесятих, коли сам був учнем. Усі зміни – крім того, що трохи інші технологія, ідеологія і ступінь вільності усіх громадян, – стосувалися дрібного удосконалення програм у різних дисциплінах. Щодо біології, то мушу сказати офіційно: це зеро придатності до загальної освіченості, розуміння законів біосу і застосування у майбутньому житті. Натомість виконання цієї програми є єдиним культом.
Крім школи, я ще бував у армії і у тюрмі, і ще у різних цивільних державних і недержавних конторах. І розумію, що це все – трішки інакше декоровані філіали одного спільного тресту. Фактично ув'язнення, казарма, ідеалістична трудова армія, піраміда насильства, ламання, покори, бунту. Відірвані роки, від дзвінка до дзвінка, від гудка до гудка, Система вироблення корисних руйнівних рефлексів. Це не тільки тотальна радянщина, а щось архаїчніше. Якась російська імперія, пруська вояччина, промислова революція, Макіавеллі врешті-решт.
Наша школа, керуючись завданням освоєння абсурдної програми, тримається на тому самому ідеалі, що й в'язнична система дев'ятнадцятого століття: визначений термін позбавлення волі і перевиховання працею. Власне тому усім тим, хто успішно перейшов свій термін, нічого потім не вдається. Вони нічого не знають, нічого не вміють. Вони просто не можуть виконати програму, яка створена так, щоби її ніколи не можливо було би зреалізувати. А до праці, позбавленої творчості і сенсу, виробляється тільки огида, бажання відпрацювати будь-як.
Але є шанс. У цій системі світлими плямами виявляються педагоги, які самі не дають собі ради з програмою, дисципліною, календарними планами, додатковими обов'язками, успішністю, перевірками. Ті, яких система вважає профнепридатними, але якось терпить. Саме вони можуть бути реанімаційною бриґадою школи.
А першою невідкладною допомогою має бути негайне рішення (його мав би прийняти хтось, хто є поза системою освіти) про щотижневі факультативні години говоріння, які можна віддати прекрасним учителям-лузерам. І говорити, наприклад, про архітектуру.
