Ті, що живуть у соняхах

Каски, броніки, каремати, бензопили, ліки-аптечки, труси-носки, туалетний папір, печиво, дитячі малюнки їдуть в 51-шу бригаду, що тоді стояла під Мар’їнкою (31 км від Донецька), пише УП.ЖИТТЯ.

"Коли запитуєш, що потрібно привезти, то спочатку кажуть, що нічого не треба. Потім скромно перепитують, а що можна", - Сергій Вусик розповідає, як зазвичай складається розмова між волонтерами і військовими.

Оптику можна? – Можна.

Каски? – Можна.

Аптечки? – Можна.

"Далі вже починаю запитувати я, - каже Сергій. – Бензопили треба? Бронежилети? Труси-носки? А мені на це кажуть: а що, можна?".

Сергій Вусик і Тарас Тополя – музиканти з групи "Антитіла". Вони збирають гуманітарку для військових у воістину промислових масштабах.

Цього разу везли в 51-шу під Донецьк і в 72-гу, яка мала нас очікувати під Мелітополем. Бус під вантажем просів. Поки їхали – подзвонили: "У 72-гу не везіть". Багатостраждальну 72-гу, яку збиралися знову кинути на передову, все-таки відпускають додому в Білу Церкву аж до 25 серпня.

"І так завжди, - пояснює Сергій. – То дзвонять: везіть швидше, чекаємо, то – все, не треба, нас переводять".

Руслан Горовий, Магнолія-ТВ, і Тарас Тополя й Сергій Вусик, музиканти з групи "Антитіла". Тут і далі - всі фото автора

Бус важко підстрибує на ямах. Каски час від часу падають на голову.

"Усім чоловікам вийти з машини, приготувати документи", - перший раз за всю дорогу нас зупинили на блокпосту, буквально за 20 метрів до пункту призначення.

"Ви 51-ша? А ми до вас", - говорить Сергій, і ми з’їжджаємо в чисте поле. Тут під соняшниками і живуть наші хлопці.

ДВА ВАСИЛІ, АНДРІЙ, МІША І ПЕТРО

"Хлопці, який розмір берців? 41-й є?"

Василь Деркач з Червонограда. Йому 23. Він шахтар і журналіст. Головний редактор газети "На шахті". Щоправда, газета вже 5 місяців не виходить – редактор, він же журналіст, він же фотокор, він же верстальник, на фронті.

"Прийшла повістка. Сказали, що забирають на 45 днів, а я вже тут п’ятий місяць", - сміється Василь. Каже, що все добре. Хлопці хороші. Командир розумний. Мудрий, говорить Василь. І додає з повагою "Кадровий офіцер. Навіть англійську мову знає".

"Бронежилет мені друг дав – з себе зняв і на мене вдягнув. Я два місяці був взагалі без броніка. Каску купила наша церква, що у Червонограді. В армії видали форму. Але я тоді був механіком-водієм, так її електроліт повністю знищив. Другу форму мені брат купив", -розповідає Василь.

Я запитую, чи можна його фотографувати, чи мама знає, що він тут. Він каже: можна, але мама не знає.

Василь Деркач з Червонограда, шахтар і журналіст

"Не думайте, що я їй брешу. Коли вона питає, де ти, я тільки кажу: не можна говорити по телефону. Вона думає, що я в Миколаєві. Але нічого, фотографуйте, вона інтернет не читає", - каже Василь і тут же пропонує професійну допомогу: якщо треба буде щось уточнити по статті, то дзвоніть, питайте.

Друг Василя теж Василь. Василь Костерний. Знайомить мене з Осою і Кокардою. Оса грається, Кокарда спить. Маленьких песиків підібрали в селі.

Мама другого Василя знає, що син в зоні АТО: "Вона в мене інвалід. Я їй раніше не казав, де я. Але потім люди почали байки травити, що я поранений, так я й признався".

Василь Костерний, "майже доброволець"

Про себе Василь каже: майже доброволець. "Узимку був у Києві, на Майдані. Додому приїхав перед паскою – а там повістка. Я пішов".

Бронежилет йому передали "з району", як каже Василь.

Міші спочатку видали лише форму і берці. Потім з військкомату прислали жилет. З району. Знайшли спонсорів і прислали. Він з села Ясениця Турківського району Львівської області. Міші прийшла повістка 11 квітня. Він добре пам’ятає дату, бо це день народження дочки."Тоді їй було 2 роки. А тепер - 2 роки і 4 місці".

Міша і його "Волинь"

Міша мені дарує сувенір – кулон, зроблений з кулі.

"Це 5,45 ПС", - ледь кинув оком на мій подарунок Сергій Вусик. Поки розмовляю "за жизнь", він пояснює бійцям, чим небезпечні одні жилети: на пластинах немає антирикошета і захисту від осколків. "У мене від них купа друзів в лікарні", - говорить Сергій і міняє хлопцеві на інші, які привіз.

"Держава тільки автомат дала – і йди…", - говорить Петро Корніюк з Волині.

"Воювати?", - перепитую.

"Йди сиди під кулями", - сміється Петро.

Бронежилет Петрові купило село. "І розгрузку", - додає він.

"Я такий патріот дурний, що як мені повістку дають, то іду служити. Оце в квітні дали повістку, сказали, що забирають на перепідготовку на 21 день, і я пішов", - розповідає Петро свою історію.

В нього своє фермерське господарство – 5 га городу, 4 корови, 6 свиней.

"Повернуся – а там повний нуль. А я ж не пив, не курив, на море не їздив. Чотири роки будував. На цей рік уже мав на нуль вийти. А на заробіток – на наступний. А тепер там батьки хазяйнують. Мамі 60 років, татові 66 років. Усе потроху продається…", - каже Петро.

Його зарплата в армії така ж, як і у всіх мобілізованих тут, 2 500 гривень на місяць.

Петро Корніюк, колись був фермер, тепер – солдат

Петро теж дозволяє себе фотографувати: "Це добре, що ви фотографуєте, - каже він. – Бо ми тут всі числимося в різних підрозділах – хто де, тільки не тут. Мені не потрібна якась корочка. Просто прикро, якщо мені скажуть, що я тут не був – а так, от, доказ, преса".

ЛІЖКА І ПОЛОНЕНІ

На обід нас пригощають м’ясом і кавуном. Кавун привезли з села. М'ясо теж – корову вбило мінометом.

Кілька днів перед тим на обід був гусак. Його знайшли в селі, сильно пораненого, довелося з’їсти, пояснюють хлопці. А от його гуска живе з нашими. Її лагідно називають "наша сепаратистка Мар’яна". Мар’яна ходить з хлопцями в наряд, а при обстрілах ховається в окопі.

Сепаратистка Мар’яна

"А хочете покажу вам нашого полоненого?"

Андрій так дивиться, що вже ясно – жарт. Він веде мене до окопу і показує полонений РПГ (ручний протитанковий гранатомет). Каже: взяли в полон, он там, через дорогу. "В тій хаті, що вікнами на нас дивиться". Зайшли туди – а він лежить.

Полонений РПГ

Андрій збирається в село по воду

Андрій Павелко у мирному житті працює завгоспом у сільпо. Зараз він збирається в село по воду: одягає бронежилет, каску. Каже, що в селі до них ставляться добре. У село наші возять печиво, згущенку, цукерки. Для дітей. "Ми їдемо, а діти гукають: "Дяді, ви нам згущонку привезли?".

Наш дім – окоп, говорить Василь, той, який редактор і шахтар. Бо намети ставити не можна. Намети – це цілі, по яких стріляють. "Наша цель – богатый и сильный Донбасс", чомусь згадується борд на під’їзді до Мар’їнки, що тепер дивиться на дорогу обгорілими вікнами житлових будинків.

Спальня в бетонній трубі зрошувального каналу

Вони сплять біля окопу. Хтось прямо в окопі. Хтось в бетонній трубі зрошувального каналу."Коли був обстріл, ми тут ховалися". – "Та скільки ж тут може заховатися?" - у трубі тісно, як у родовому каналі. "Всі", - чую у відповідь і не те, щоби не вірю – вірю.

Вони прийшли сюди під Мар’їнку 1 серпня. За цей час пережили кілька обстрілів, вирили кілька окопів, поставили польовий душ.

"Ось тут загинув наш екскаватор. Пряме попадання в мотор – поранення несумісне з життям", - мені показують розрив від міномету і окоп, який екскаватор почав рити, але так і не закінчив.

Тут був екскаватор. Чорна ритвина – воронка від міномету, далі в кадрі – окоп, який екскаватор так і не встиг викопати

Ми говоримо про обстріли.

"Як обстріл почався, то добре, що всі правильно зреагували", - говорить солдат, який представляється Дєд. Його так прозвали, бо йому 46 років. Аж 46 років, каже Дєд.

"А як це – правильно зреагувати? – цікавлюся. "Швидко в окоп і слухати звідки летить", -пояснює Дєд.

"Страшно було, коли я отам стояв в наряді, а поруч зі мною хлопцеві в голову потрапив осколок. Ми двоє стрибнули в окоп, а з нього кров хлющить, ти йому голову перемотуєш, перемотуєш, а в нього погляд гасне… Бачиш, які воронки лишає? Ти своїм автоматом нічого не зробиш. Можеш, лише лежати в окопі і молитися", - розповідає Василь, шахтар і журналіст.

"Перший час було страшно. А тепер уже, як обстріл починається, так я і не прокидаюся",- говорить Михайло, Міша. І просить: беруші привезіть, бо як міна летить – звук дуже неприємний.

"Що-що?", - питає командир. Я пояснюю, що це такі пробки у вуха, мовляв, як в Одрі Хепберн у "Сніданку в Тіффані". Майор сміється і просить беруші не привозити. Не треба.

Оса дозволила себе сфотографувати, а Кокарда втекла

ВІЙНА ДЛЯ ОБРАНИХ

"У відпустку не хочу. Бо приїдеш додому, а там всі проситимуть, щоб лишився. Вернуся, коли вже все закінчиться", - каже Андрій і вирушає по воду. Пока, Андрію.

Петро від відпустки теж відмовився. Говорить так: хай їдуть ті, в кого є діти. Іноді, каже, поговорити хочеться. Ми обмінюємося телефонами. Щоб говорити.

"Не поїду", - каже Міша. Той, в якого дочці 2 роки і 4 місяці.

Вона, каже, на мене по телефону свариться "Тато, приїжджай".

"А я не приїжджаю. Бо приїду – одне розстройство. Вже і їхати не захочу. Дочка не пустить", - віджартовується Міша.

"Ви не розумієте", - перебиває нашу розмову майор. Той, якого Василь назвав мудрим.Станіслав Чорногорець.

Майор Чорногорець, про якого солдати кажуть, що їм з командиром пощастило

"Люди як жили, так і живуть. Нема ж такого, що все для фронту, все для перемоги. Усі живуть своїм життям. Ми от в Курахово приїжджаємо, в бронежилетах, людину залишаємо на охороні – бо в машині зброя. Заходимо в магазин, а там поруч водосховище – дівчата заходять в парео, пиво купують. Почуваєш себе... Ладно я, кадровий офіцер, а як хлопцям? Вони їдуть додому, а там нічого не змінилося – хіба що долар був 8, а став 12. Тобто вже 13… Таке враження, що це війна для обраних – нам треба, а нікому не треба. Війна для тих, хто попав", - каже він.

Ми слухаємо і киваємо – ми ж не попали. Сергій питає, що ще треба привезти.

Долар тим часом стає по 13,5. Євро по 18,5. Кожна каска, та, що італійська, б/у, коштує 35 Євро. Бронежилет "Січ" з курсом за 1$ 12 грн. коштував 3100 грн. Тепер невідомо, бо вся сировина іноземна. А ще є оптика. А ще целокс.

…Наступної ночі їх знову обстрілювали. Один поранений. Сьогодні вночі було тихо.

PS: Реквізити для збору коштів:
Тополя Тарас Приватбанк. 
4149437829591393

Мар’їнка. 31 км до Донецька

Опори після мінометного обстрілу

Польовий душ

Польова гардеробна

Польова спальня