Трагедія з багатьма невідомими. Тіло добровольця Андрія Костюка знайшли в Жмеринці

Їхній тато і чоловік відправився добровольцем в АТО, а через два тижні його скалічене тіло знайшли у Жмеринці.

Минуло майже півтора року, а вони й досі не знають, що сталося, як і не мають ніякого визнання від держави. Фактично жили сам на сам зі своєю бідою, поки малий Станіслав не попросив святого Миколая, аби всі тати повернулися додому живими. А лист цей потрапив до волонтерів, пише Репортер.

Розрадити дитину

Минулої неділі, 10 січня, у Станіслава був день народження, йому виповнилося 11 років. З такої нагоди благодійники подарували йому подорож у Київ, на китайський цирк. Хлопчик дуже захоп­люється усім, що зв’язано з цієї країною, і навіть хоче вивчити мову. Але поїздка не вдалася. Спочатку автобус зламався під Франківськом, а той, який дали на заміну, – став у Житомирі. Довелося їм разом з мамою вертатися додому.

«Коли ми прийшли до них з волонтерським вертепом, на дитину було боляче дивитися, – розказує волонтерка Віра Гаврильців. – Сім’ї і так дуже важко живеться, і морально, і матеріально. Тато поїхав на фронт добровольцем, загинув. Хлопчик замикається в собі. Та поїздка мала бути розрадою, а тут таке. Це той випадок, коли всім було дуже важко говорити, дехто не витримував, виходив в коридор і плакав, але ми старалися підняти Станіславу настрій».

Тож волонтери ледь вмовили хлопчика, аби відсвяткував наступного дня разом з ними – десь за піцою та іграми, разом із дітьми, які теж ходили у вертепі.

Пані Марія, його мама, врешті, готова розказати про те, що з ними сталося. Станіслав посміхається, він нічим не відрізняється від зграйки дітлахів, з якими побіг бавитися. Для мами та посмішка дуже дорога, бачить її не часто. Поки діти зайняті, сідаємо говорити. При першій же згадці про чоловіка пані Марія не може стримати сліз. Тож переводимо розмову на сина.

«Він дуже любить читати, анг­лійську добре знає, мріє вивчити китайську, – заспокоюється вона. – Шкода, що не було можливості відправити його на заняття, бо я на півставки роблю, грошей нема, самі знаєте, як то. Але от волонтери вже помогли йому знайти курси китайської, тож з наступного тижня буде ходити, і математикою з ним будуть займатися. Такий він у нас, дуже хоче вчитися».

Мама сподівається, що це відірве хлопчика від невеселих думок, бо каже, дитина стала дуже замикатися. «Він нічого не розказує, але ж я бачу, – додає вона. – Лиш питає, як це так могло статися. Волонтери обіцяли, що поможуть, що з ним працюватиме психолог».

Приїдьте і заберіть тіло

Звали їхнього батька Андрій Костюк, йому було 36, і у вересні 2014 року він поїхав добровольцем в АТО.

«До того ми жили утрьох, чоловік працював і охоронцем, і продавцем, самі знаєте, як то буває, – каже пані Марія. – А ще він 20 років був членом УНСО, проводив вишколи для дітей, навіть нагороду отримав – такий тризуб золочений. А коли це почалося, то сказав: що то за чоловік, що буде вдома сидіти?».

Про те з ким і куди саме їде, рідним не розповідав, не хотів хвилювати, лиш повторював дружині: «Не переживай, все буде добре». «Сказав, що їде до своїх, просто зібрав речі, зранку ми попрощалися, я на роботу, а він на поїзд. Тоді останній раз з поїзда він дзвонив», – розказує жінка.

А через два тижні до неї подзвонили незнайомі люди, сказали, що вони волонтери, треба приїхати і… забрати тіло – у Жмеринку, Вінницька область. «Я в істериці кричала, як це так, що сталося?! – пригадує пані Марія. – Мені лиш відповіли, що зараз подзвонить міліція і все розкаже».

До Жмеринки жінка поїхала з їхнім кумом, впізнала, забрала. Дотепер їй важко розказувати, як було понівечено тіло.

«Я лиш хочу, аби ті люди, які так над ним познущалися, були покарані, – крізь сльози каже вона. – Там півголови не було, побитий страшно. А ніяких відповідей від міліції я не отримала, вони просто тікали від мене. Різні версії казали, що з поїзда впав, що лисиці їли, але як він там взагалі опинився, ніхто не може пояснити».

Жінка розповідає, що при собі Андрій мав рюкзак з речами і тисячу гривень, вони зникли. А от телефон був при ньому, правда, з витертими номерами, а з військового квитка були вирвані сторінки і чорним маркером намальований хрест.

Станіслав тоді був у санаторії, на похорон його вирішили не привозити. А йому там сон приснився, що приїхав тато і купив багато морозива, і передав, що його вже нема…

Пані Марія дотепер не знає, що сталося, каже, просто от була людина і немає.

«Я лишилася сама, з дитиною, важко це все, – зітхає вона. – В мене немає ніяких документів, хто мене буде слухати?».

Ті, що завжди поможуть

Пані Марія довго не могла ні з ким поділитися їхньою бідою і попросити допомоги. Але на Миколая діти у школі писали листи, і Станіслав попросив лиш одного, аби був мир в Україні і всі тати вернулися додому до своїх дітей. А потім цей лист потрапив до волонтерів із БО «Майбутнє Прикарпаття», які якраз і займаються дітками учасників АТО. А далі закрутилося… Лист поширили в інтернеті, і як каже жінка, дуже багато людей підключилося, одні гроші передавали, другі помагали з тими ж курсами для малого, ще хтось шукав їй нову роботу. Вона дуже вдячна усім, і тепер відчуває – є люди, які поможуть. Бо питань у цій справі дуже багато, як і проб­лем, які треба вирішити.

«Я мрію, щоб усе-таки вдалося довести статус загиблого в АТО для їхнього чоловіка, щоб держава взяла опіку над ними, – каже волонтерка Віра Гаврильців. – Це сім’я патріотів, вони на це заслуговують. Вірю, що в Бога немає нічого неможливого, я завжди за те, що треба намагатися, навіть, якщо не вдасться, але тоді будеш знати, що ти все зробив».

Разом із тим величезна проб­лема, що сім’я не має ніяких документів, що їхній чоловік прибув у зону АТО, як і не знають, де він провів ці два тижні і що робиться зі справою про його смерть.

«Якби була довідка з батальйону, що він прибув, це була б підстава для судової справи про присвоєння статусу, – додає волонтер з «Поранені SOS» Наталя Сербин. – Зараз нічого немає… На цьому етапі це справа про нещасний випадок чи умисне вбивство. Але якщо говорити про індивідуальний підхід до цієї ситуації, то є місцеві бюджети, вони можуть помогти. Знаю, що з обласного мають перерахувати 50 тис. грн. і з місцевого теж має щось бути. Думаю, минуть свята і ця справа заворушиться. А щодо житла, бо зараз вони живуть у квартирі свекрухи, то тут треба вже підходити до наших забудовників. Потрібна і поміч адвоката, який зміг би зрушити кримінальну справу з мертвої точки, хоча б витребувати матеріали».

Підтримка цій родині дуже потрібна – і моральна, і матеріальна, вони й так забагато часу жили наодинці зі своєю бідою. Якщо хтось хоче помогти або знає хоча б щось про обставини смерті їхнього чоловіка, пишіть волонтерам з групи «Поранені SOS» у мережі Facebook.

А те день народження Станіслава пройшов дуже вдало, а його мама каже, що найбільше її бажання, таке ж, як у всіх мам на світі, – аби її дитина була здоровою і щасливою.