Третій Майдан буде кривавим
Антитерористична операція, як сором’язливо українська влада називає війну у Донецькій та Луганській області, породжує нові легенди та героїв. Однією з легенд цієї війни є добровольчий батальйон «Айдар», який діє на півночі Луганщини і став відомий тим, що звільнив місто Щастя. Один з героїв батальйону є вихованець Пласту, тернополянин, активний учасник Самооборони Майдану (теж легендарної 15-тої сотні, сформованої переважно з пластунів) 24-річний Тарас Ковалик
До війни Тарас працював кухарем у одному із київських ресторанів. Його активна участь в Майдані фактично без паузи на відпочинок переросла у іншу – ще більш безпосередню форму захисту Батьківщини – війну із ворогом зі зброєю в руках.
Тарас Ковалик тепер проходить реабілітацію в київській лікарні. Там ми з ним і зустрілися. Нам, людям, для яких війна відбувається десь далеко, важко зрозуміти її суть і як вона міняє людей. А він був там. І знову туди рветься. Чому? Маєте можливість почути від нього самого.
– Тарасе, що саме спонукало тебе піти добровольцем в зону АТО і чому саме в батальйон «Айдар»?
– Я спершу пробував піти в Національну Гвардію, другий батальйон від Самооборони Майдану (я певний час був в.о. сотника 15-ї сотні Самооборони Майдану), оскільки в Нацгвардії на той час вже була більше 25 представників нашої сотні, я відчував відповідальність за них, і хотів також долучитися. Але по військовому білету я був непридатний до служби в армії, змушений був вирішувати ці питання. Пройшов всі медогляди і лікарі анулювали діагноз за яким я був комісований. Втім виник спротив з боку воєнкома, який після тижневої тяганини по лікарнях і обстежень, в моїй присутності викликав начальника медкомісії і той оглянувши мене в кабінеті у воєнкома сказав, що у мене надто великі родимки для служби… (формально вони були праві, бо справді існує така стаття по непридатності….) після чого я отримав ще одне направлення в лікарню і я зрозумів, що не встигаю до складання присяги батальйоном (час дуже піджимав…) і його відправки в зону АТО. Я забрав свій військовий і поїхав на військові навчання від ТСОУ (Товариство сприяння оборони України) і почав підготовку та пошуки інших варіантів потрапити на службу.
Про «Айдар» я дізнався від товариша який там служив, потім поспілкувався із людьми із Самооборони які підтвердили, що він формується із майданівців та місцевих жителів з Луганщини. Плюс можна було призватися із Луганська без впертого воєнкома.
– Ти сам родом з Тернополя, з Західної України. Зараз дуже багато людей питаються чи справді варто так дорого платити за утримування Донбасу в межах нашої держави, доводять, що донеччан не можливо зробити патріотами України. Скажи, скільки в твоєму батальйоні було на час твоєї служби людей з різних частин України, а скільки саме з території АТО?
– Я підтримую думку «Ворог зупиниться там де ми його зупинимо». Я розумію наскільки важливо відстояти ідеї Єдиної України на ділі а не на словах, я знав, що на півночі Луганщини багато україномовних сіл. Де люди потребують захисту, і саме «Айдар» мав виконувати ці функції. Я просто поставив себе на місце тих українців які там живуть і подумав, що якби на територію Тернопільської області якась держава-агресор ввела війська, я дуже хотів би стояти пліч-о-пліч із людьми зі всіх куточків України, відчувати їх підтримку. Біда в тому, що цей регіон справді депресивний, рівень свідомості людей дуже низький, їм просто байдуже в які країні жити, це в більшості, втім вірю, що ці люди захочуть мінятися після пережитих потрясінь.
Я служив у 1-му луганському відділені де 70% людей зі сходу України, і приблизно 10% місцевих.
В батальйоні в цілому було десь 30 % мешканців сходу України. Решта звідусіль: був громадянин Ізраїлю, Молдови, РФ, Канади (етнічний українець) + всі куточки Україну, від Криму до Ужгороду!
– Так чи можна зробити Донбас українським і що на твою думку для цього треба робити державі та нам, як її громадянам?
– Вірю що можна. В першу чергу люди там тотально пригнічені та зомбовані пропагандою РФ. Жителі Донбасу просто абстрагуються, зляться та ображаються наче діти, і відмовляються визнавати свою відповідальність. Що треба зробити?
1. Справді відрізати їх від російських ЗМІ (бо на ділі досі все транслюється.)
2. Поміняти саму владу, міліцію та СБУ. Але ще стоїть питання всієї держави…. Люди у нас скрізь досі схожі на «Совєтікуса» (представника того покоління людей, які виросли в умовах що не передбачали розвитку відчуття відповідальність за події які вібуваються в суспільстві). Просто на теренах Сходу перехідний період ще не почався, а в решті держави після Майдану пішов процес еволюції від «Совєтікуса» до людини «Відповідальної», людини «Вільної».
– Специфіка добровольчих батальйонів у тому що вони формуються, фактично, з випадкових людей, які часто знайомляться вже на лінії фронту. У цьому випадку дуже важливим є довіряти своїм командирам. Чи вдалося командирам «Айдару» завоювати авторитет і показати себе успішними бойовими керівниками? Чи важко себе було налаштувати на дисципліну та й чи відрізняється вона в армійських частинах ( ви ж з ними часто взаємодіяли) та у добровольчих батальйонах.
– Фактично без попередньої перевірки знань та вмінь новобранця ніхто в бій не кидає. До новеньких придивляються і тільки після цього дають добро на участь в операціях.
Командири різні, одні чудові мужики, які наче батьки нам, переймаються і дбають, жорсткі та вимогливі. Інші – просто нічого не вміють щоб навчити.
Дисципліна дуже умовна. Устави караульної служби та інші, що життєво важливі на війні, виконуються повною мірою, бо від цього залежить життя людей… В цілому «Айдар» дуже умовно нагадує регулярні частини.
Але і задачі нам ставилися зовсім інші. Такі, які регулярні підрозділи не готові виконувати.
– Значна частина громадськості, яка була на Майдані, але не поїхала служити в АТО, зараз служить у «волонтерських сотнях», забезпечуючи вояків тим, чого держава їм забезпечити не може. Скажи, яка найбільш корисна допомога відчувалася від волонтерів і який насправді рівень державного забезпечення для вояків АТО?
– Потужний тил нами відчувався щодня. З харчуванням ми не відчували жодних проблем, потік їжі йшов практично безперевно, по спорядженню «Айдар» на червень був практично повністю забезпечений всім необхідним (бронежилети не нижче 4 класу, каски, знеболююче, розгрузки та інше)
А ось із армійським забезпеченням все було гірше. Бронежиленті нуль. Погане забезпечення зброєю – снайперських гвинтівок жодної, важких кулеметів нуль.
Жахливі берци (військові черевики), підошва відвалювалася після кількох днів, надзвичайно парять…. Лікарі просто рекомендували їх не одягати для збереження боєздатності. Форма яку ми постійно підшивали, бо розлазилась. Відсутність бронетехніки – на початок активних боїв в батальйону був один БРДМ і все.
Дуже довга процедура оформлення на службу, через що частину поранених та вбитих можна назвати волонтерами, які на службу держави офіційно так і не стали…
Ця інформація станом на 15 червня. Далі я був поранений і багато питань вирішилися після того як «Айдар» зачистив місто Щастя і довів свою боєздатність!
– Ширяться чутки, що вояки у зоні АТО дуже незадоволені діями київської влади. Якщо це так, то що саме викликає незадоволення і наскільки можливим є дуже часто згадуваний у пресі «Третій Майдан» з вояків АТО, які повернуться і не будуть задоволені тим, що побачать у країні, за яку віддавали життя та здоров’я вони та їх товариші?
– А чим власне бути задоволеним? Асоціація із ЄС так і не ратифікована! Люстарцією навіть не «пахне». Грабежі та хабарництво продовжується. Зміни до конституції не внесені! Децентралізація тільки на словах. Голосування у парламенті показує наскільки швидко депутати забули як їм було страшно!
Найгірше, що суспільство радикалізується. Воїни АТО повернуться і відчують весь масштаб цього безглуздя, і це вже не пацифісти, яким страшно! Це навчені люди які вміють і будуть озброюватися!
Подій, як 18-20 лютого вже ніколи не буде, я думаю це розуміють усі.
Я дуже переймаюся майбутнім нашої держави, бо наступна революція справді має всі шанси стати кривавою. І всі політикани яким дали останній кредит довіри будуть тікати або ризикують втратити не тільки майно….
– Наскільки реальним ти оцінюєш прогноз Сергія Лещенка, який застерігає, що певні батальйони можуть стати знаряддям в руках олігархів, таких як Ігор Коломойський. Чи можливо, що окремі батальйони після АТО просто перетворяться у угрупування найманців, які діятимуть в інтересах того, хто готовий заплатити гроші?
– Думаю цілком можливо! Більше того економічна ситуація буде тому сприяти. Ідейних людей там не настільки багато як хотілося б. Там є люди які приїхали воювати задля наживи.
– Ти вже довший час вимушено перебуваєш поза активними військовими діями. Розкажи, що ти відчуваєш, яка різниця сприйняття подій АТО в центрі цих подій та з віддалі. Чи, якщо буде потреба, ти готовий повернутися і продовжити службу і чи дозволить тобі це здоров’я?
– В тилу набагато тяжче. Спостерігаєш за стрічкою новин і відчуваєш безсилля… Переймаюся за кожного побратима з яким служив у відділені, з ким потоваришував.
Я повернуся одразу як запрацює стопа (вона досі практично не рухається, пошкоджений нерв). Люди з якими ділиш життя і смерть, стають рідними по духу.
– Розкажи про особисті плани після встановлення миру в Україні. Якою б ти хотів бачити нашу країну і чим би ти в ній мав бажання займатися?
– Коли почнеться реформа силових органів та реформи державного апарату, готовий долучитися і влитися в лави оновленої міліції чи СБУ, чи просто стати держслужбовцем, якщо довзолить здоров’я. Просто я усвідомлюю наскільки важливо на перших етапах цих реформ наявність ідейних та дисциплінованих кадрів у цих системах.
– На останок. Може хочеш донести якусь думку до наших читачів?
– Хочу подякувати усім небайдужим! Всім людям хто допомагає хлопцям на передовій! Без вас ми б довго не втрималися, бо коли відчуваєш тисячі сердець які дбають про тебе, то вкотре стверджуєшся у своїй правоті! А «диванній сотні», я побажаю знайти у собі «горішки» і відчути відповідальність за все що відбувається і долучатися до боротьби проти зовнішніх та внутрішніх ворогів, бо все тільки починається!
