Творчі індустрії: Хто продовжує традиції косівської кераміки

Косівська майстриня Іванна Козак-Ділета – про свою роботу з керамікою.

«Копито» і «зубчик»

«Коли ви зайдете до майстерні й побачите роботи, буде багато запитань», – попереджає Іванна Козак-Ділета.  Майстриня звикла проводити екскурсії та майстер-класи для новачків. Тому будь-яке, навіть найбільш наївне питання її не нервує. Хіба що хтось порівняє кераміку з Косова з товарами китайських виробників, пише Уфра

Зелений, жовтий, коричневий і трохи блакитного – це кольори косівської кераміки. Блакитний Іванна Козак-Ділета називає «сльози печі». Техніки розпису –  вишиванка, фляндрування чи ріжкування. Традиційно кераміка розпитувалася примітивним коров’ячим рогом, куди вставляли гусяче перо й наливали глину. Пізніше його замінила «груша».

Козак-Ділета переконана: треба добре відчувати в руках глину, щоб виконати цю роботу. Сьогодні вона використовує електричну піч для випалювання, але пам’ятає, як визначали температуру в традиційних печах без термометрів:

– За стільки років спілкування з людьми я підібрала слова, так що ви можете уявити. Наш черепок – розжарений, як грань, уявляємо шашлик. Наше горнятко прозоре, виглядає, як скляна баночка. І від нього бачимо сяйво – всі кольори веселки. В такий спосіб розуміємо, що температура – 950 градусів. Все просто.

Що ж до матеріалів для косівської кераміки, то лише червона глина – місцева. Білу привозять зі Слов’янська. Тому майстриня згадує: «Коли почалася там біда, я казала: як ми будемо без Сходу жити?».

Малювати можна все, каже жінка, але є два основні елементи. Це «копито» і «зубчик» або стилізована ялинка. Керамістка показує сюжетні розписи на тарілках – на її думку, сюжетні речі малювати найлегше: «малюєш гуцула, дві ялинки – і маєш».

П’яте покоління в династії гончарів

Секретів технології Козак-Ділета не видає. Зате повторює: так малювали її мама, баба, прабабця і так сьогодні малює вона. «Мама Козак, бабця Рощип’юк, прабабця Совіздранюк, прапрабабця Тимків», – пригадує жінка прізвища своїх вчительок і правчительок.

Іванна Козак-Ділета, як і більшість майстрів у Косові, закінчила Косівський технікум (сьогодні – Косівський інститут декоративно-прикладного мистецтва). Але всі навички, переконано говорить жінка, отримала в мами на роботі, біля старих майстрів.

– Я з п’яти років роблю свищики. Баба казала: зробиш десять свищиків, потому підеш гратися. Бо вона не встигала. Дитина вариться в сім’ї, де всі роблять роботу, і цілу зиму не має, чим зайнятися – якщо вдома майстерня, то навіщо в садочок водити? Так граєшся з глиною, і мимоволі, хоч-не-хоч, вміння приходить.

У пані Іванни була тривала перерву в роботі з глиною. Після травми хребта впродовж десяти років вона займалася вишивкою. Вишивала весільні сукні, ікони. «А зараз мене так дістав Китай, що я…» – тут жінка дістає кошик із вишитими хрестиком невеличкими подушечками. Це ялинкові прикраси, які майстриня виготовляє на замовлення з-за кордону. Фотографувати не дозволяє: «Піде в інтернет, Китай, вони розумні люди».

Питання про вибір професії майстриню злегка дратує.

– Мене ніхто не питав, чи я хочу. Це з дитинства робила мама, баба і я коло них. І вчишся мимоволі, хочеш чи ні. Коли я закінчила восьмий клас, дуже хотіла бути лікарем чи викладачем. Але мені сказали: Ми повмираємо, і хто лишиться після нас? Хто малюватиме глину? Питання закрили й не згадували ніколи.

Її доньки навчилися ремеслу, але керамістками бути не схотіли.

– Я їм кажу: воля ваша, вибирайте. Я вас не силуватиму. Але чому ні? Треба було пригнути, було би шосте й сьоме покоління, – замислюється жінка.

Чи поколює вам у долонях?

– Ми зараз готуємо документи, щоб нас занесли в ЮНЕСКО (перелік об’єктів культурної спадщини людства ЮНЕСКО – UFRA). Бо кераміка губиться. Не тому, що малювати не вміють. В інституті є роботи, зроблені в гуцульському стилі, в традиційних кольорах, але сучасні. То смішно. Наприклад, намалюють на цілу тарілку метелика. Воно має право жити, але це не гуцульське.

Майстриня приносить три глечики. Обіцяє, що ми зараз зрозуміємо все.

– Раз, два, три, – ставить на стіл глеки. – Такого може бути сто штук, і кожен різний. А ви робіть висновок.

Якщо є замовлення, я ідентичне теж роблю – посуд, оформлюю ресторани, приватні садиби. Але цікавіше, звісно, робити кожен виріб різний.

Може, є такі спеціальності, де можна працювати без душі, як робот. Але тут, коли робота не приносить задоволення, результат виходить мертвий.

Іванна Козак-Ділета каже, що до неї приходять і ті, хто не розуміє сенсу виготовленого руками виробу. Хтось каже, що таке можна де завгодно купити – таких людей їй шкода.

Насамкінець майстриня вирішує перевірити нас, єдиних ранкових гостей її майстерні, на потенціал керамісток. Такий експеримент проводить з усіма, хто приходить сюди на навчання. Відбір жорсткий: за півгодини керамістка вже знає, кому варто лишатися в її майстерні, а кому варто піти пошукати іншого заняття. Жінка дає грудочку глини і просить хвилину потримати в долонях. Далі ми маємо розповісти, що відчули.

– Якщо чуєте тепло, обпікання, свербіння в долонях, то я можу вас навчити. Якщо ж  цього нема,  а ти лиш прекрасно малюєш, значить, ти не керамік. Ти художник, викладач праці, – хто завгодно, але рано чи пізно ти залишиш цю роботу.

Експеримент із нами виходить невдалий. Тож ми, заспокоєні, лишаємо майстерню, точно знаючи, що не помилилися, не обравши глину замість диктофона й камери.