Уроки «котлiв» або Чи навчені українські вояки воювати в оточенні?

Пішов уже другий місяць із моменту оголошення на Донбасі «перемир’я». Про те, що це «перемир’я» дуже й дуже умовне, не говорить і не пише тільки лінивий — адже середні щодобові втрати українських вояків сягають двох убитих і дванадцяти поранених.

Та мова зараз не про те, а про висновки, які зробило командування Збройних сил і Нацгвардії з не надто вдалих боїв проти російських військ і угруповань терористів у серпні та на початку вересня. Ба більше: про те, чи взагалі зроблені хоча б якісь висновки.

І справа не у насиченні частин, особливо добровольчих батальйонів, важкою технікою та протитанковими засобами — тут, здається, крига скресла (хоча за зволікання в цьому з боку керівництва АТО, міністерства оборони, уряду загалом і самого Верховного Головнокомандувача українські бійці заплатили сотнями життів). І не в оснащенні теплим одягом (тут є проблеми, головним чином зі взуттям, і про них відверто говорять політики й експерти). Справа в оперативно-тактичній підготовці військ — і передусім їхнього командного складу. Судячи з повідомлень у мас-медіа та в соціальних мережах, саме тут найбільші складнощі, й насамперед — із переборюванням виниклої, схоже, у багатьох бійців та командирів після трагедії під Іловайськом так званої «котлобоязні», тобто страху перед можливістю раптом опинитися в оточенні.

Проаналізуйте інформаційні повідомлення з моменту встановлення цього вельми умовного «перемир’я» та записи за цей час у соціальних мережах — і ви побачите, що словосполучення «загроза оточення» та «нас оточують» зустрічаються там вельми часто, буває, навіть у панічній тональності.

Такий острах виник не на порожньому місці. Поява Іловайського котла сталася приблизно через місяць після того, як почалися оточення на Донбасі внаслідок масованих обстрілів та атак позицій наших військ уздовж кордону з російської території, коли виникали своєрідні «вогневі котли». У них потрапляли в основному прикордонники та десантники. Потрапляли не випадково, а закономірно. Бо ж яка їм була поставлена мета? Оточити банди «Лугандону», відрізати їх від російського кордону, розсікти на частини. Але... «Если хочешь зайти противнику в тыл, хочешь его окружить, ты должен знать, что будешь обязательно сам окружен». Це не Сунь Цзи, не Клаузевіц, не де Голль і навіть не Жуков. Це слова маршала Семена Будьонного, сказані ним на нараді вищого командного складу Червоної армії наприкінці грудня 1940 року. Попри те, що з Будьонного був кепський стратег, він був рубакою-практиком, який пройшов усю Першу світову, ставши повним Георгіївським кавалером (зустрівшись із яким, імператор Росії мав ставати «струнко» та першим віддавати честь), а потім — всю громадянську, польську і середньоазіатську війни. Отож про оточення і бій в оточенні він знав не з підручників. Проте ті, хто планував операції проти терористичних банд (ще до масованого вторгнення росіян), мабуть, не читали з військової справи взагалі нічого й ніколи.

З тих перших котлів українські вояки за можливістю проривалися з боєм, втративши перед тим усю важку техніку та розстрілявши майже всі патрони, з них — коли вже й патронів не вистачало — переходили на російську територію, у них залишалися битися до останнього — й потрапляли до полону або гинули. Проте, попри численні факти оточень і не завжди вдалих проривів із них, схоже, що ані у Генштабі Збройних сил, ані у Міністерстві оборони, ані в Адміністрації Президента належних висновків не зробили. Тим часом було потрібно проаналізувати ситуацію — і довести до військ (відповідно до рівня компетенції командирів) розробки в разі оточення і кругової оборони — задля того, щоб офіцери швиденько, але ретельно попрацювали із сержантським та рядовим складом.

А для початку, поки узагальнювався б сучасний дослід, варто було хоча б дотримуватися вимог Польового статуту Червоної армії 1939 року. Цитую: «Основой обороны на широком фронте является батальонный район. Оборона батальонного района должна быть построена таким образом, чтобы она обеспечивала батальону успешную борьбу даже при полном его окружении в течение всего времени, необходимого старшему начальнику для организации контратаки. Борьба батальона в окружении при обороне на широком фронте — частое явление, поэтому для придания обороне большей устойчивости и самостоятельности целесообразно усиливать батальон дивизионной артиллерией, орудиями пехотной артиллерии, инженерными и химическими подразделениями».

Зверніть увагу: кілька місяців командири добровольчих батальйонів і частин Нацгвардії вимагали такого посилення, але «паркетні генерали», успадковані з радянських часів (нехай вони тоді були ще майорами, але «паркетний» дух уже просякнув їх), мабуть, не читали радянських же військових статутів...

Але продовжимо знайомство з Польовим статутом-1939: «При обороне на широком фронте особо большое значение имеет создание сильной ударной группы в полку, дивизии и резерва — в корпусе. Ударная группа полка, располагаясь в 5-6 км за батальонами первой линии на наиболее опасном направлении, должна обладать постоянной готовностью оказать им поддержку. ...Ударная группа полка в обороне на широком фронте в целях наиболее успешного отражения неожиданных налетов противника, особенно ночью, свое расположение при всех условиях оборудует для круговой обороны. Из тех же соображений штаб полка располагается вместе с ударной группой. Ударная группа дивизии должна обладать высокой подвижностью и располагаться в одном или нескольких пунктах, но обязательно вблизи узлов дорог, выводящих ко всем или к наиболее важным участкам фронта обороны. В состав ударной группы дивизии следует включать пехоту на автотранспорте, артиллерию, танки и конницу». Положення про кінноту, ясна річ, застаріло, але головна ідея — що потужна ударна група з’єднання (дивізії чи корпусу) має бути високомобільною й оснащеною потужними вогневими системами, — аж ніяк не застаріла. Ба більше: є в цьому статуті й цікавинка, яка може стати в пригоді навіть у нашу інформаційно-комп’ютерну добу — про те, що «основным средством связи в условиях обороны на широком фронте будет радиосвязь, дублируемая голубиной, оптической и собаками». Бо ж якщо мобілки чи радіостанції терористи легко — за російського сприяння — можуть зафіксувати або заглушити засобами радіоелектронної боротьби, то з поштовими голубами впоратися куди важче. Як і з безпородними, але кмітливими цуциками, яких вистачає практично у всіх батальйонах, армійських чи добровольчих, лишилося тільки добре вимуштрувати цих цуциків, і за умов оточення ціни їм не буде.

Разом із тим не слід забувати, що військова теорія і навіть положення Польового статуту — це одне, а реальна практика — інше, часом зовсім інше. З відомих причин сталося так, що статути Червоної армії розробляли одні люди, а в бій її вели інші, для яких навіть вдумливе читання цих статутів було непосильною справою. Реально до бою в оточенні та прориву ворожого кільця в 1941-1942 роках мало хто виявився готовим. Один із цих небагатьох — полковник, а потім генерал Родимцев, який зі своїми десантниками робив те, чого не могли зробити інші — і виходячи з оточень, і прориваючись малими групами у ворожий тил, щоб захопити та знищити там ключові об’єкти. Тож коли йдеться про вивчення досвіду Червоної армії щодо бою в оточенні, кругової оборони, прориву ворожого кільця, то тут позитивного матеріалу небагато. А от у німецького Вермахту є чого повчитися. Й у американців — сама лише оборона Бастоні у грудні 1944 року, яка унеможливила успіх останнього німецького наступу на Західному фронті, багато чого варта...

Ясна річ, досвід бойових дій середини ХХ століття не може бути зібранням аксіом для сьогодення. Я акцентував на ньому увагу тому, що українські «паркетні» генерали і полковники-штабісти мусили його вивчати — але, як бачимо, не надто добре вивчити і засвоїли. Можна закинути їм й інше — скажімо, вихід із оточення під Іловайськом у «режимі мовчання» вочевидь став імпровізацією — але не повинен був нею бути. Ба більше: такий вихід з ворожого кільця мав передбачати й спецоперації прикриття цього виходу — із застосуванням радіогри, фальшивої концентрації сил начебто для наступу на інших напрямах, несподіваних ударів диверсійних груп тощо. Чи було щось із цього зроблено? Навряд чи — схоже, запона таємниці над Іловайським боєм призначена для того, щоб приховати промахи командування, списавши гріхи на батальйон «Прикарпаття» — мовляв, якби він не втік із позицій, перемога була б за нами. Та на кого, цікаво, спишуть поразки і втрати «паркетні» генерали, якщо в майбутньому не навчені круговій обороні та прориву кільця оточення українські вояки, не приведи Боже, знову опиняться в «котлі»?

                                                                                                                 Газета "День"