Василь Іваночко: Поки що, на жаль, мені соромно за керівництво моєї країни
Василь Іваночко – перш за все, активний громадянин. Він займається багатьма корисними для суспільства справами, які зараз і складають основу поняття «патріотизм». Але це не гасла, а праця, розвиток національної ідеї, розвиток, найперше, рідного міста.
Нещодавно одне з найдавніших видавництв незалежної України «Лілея-НВ» відзначило 20-річчя. Василь Іваночко є його постійним керівником та ідеологом, це він першим у другій половині 1990-х рр. видав «Перверзію» Юрія Андруховича, книги Іздрика, Прохаська, Єшкілєва… Саме Іваночко видавав легендарний журнал «Четвер», коли той нарешті переріс самвидав і «легалізувався», пише Галицький кореспондент
Напередодні здобуття Україною незалежності Василь Іваночко почав відроджувати на Прикарпатті скаутську організацію «Пласт», а нині бере активну участь у відновленні палацу Потоцького. Також він видав близько чотирьох десятків книг про Івано-Франківськ, створених чи підготовлених історико-краєзнавчим об’єднанням «Моє місто», до якого й сам належить.
– Пане Василю, почнемо з «Пласту». Як ви до нього долучилися і яке місце ця організація займає у вашому житті?
Якраз як валився Союз, я знайшовся серед друзів Студентського братства. Вже будучи його членом, я став делегатом Другого з’їзду Студентського братства, який проходив у Львові. Це був далекий початок 1990-го року.
Спричинився до моєї участі у «Пласті» Маркіян Іващишин, теперішній директор «Дзиґи», який був тоді також активним членом львівського братства. Він всіх майбутніх педагогів-вчителів зібрав в окрему аудиторію, і тоді ще не йшлося про «Пласт», тоді йшлося про виховання кадрів для майбутньої Української держави… Якщо ми хочемо мати свою державу, якщо ми, студенти, вирішили за це серйозно поборотись, то ми повинні виховувати молоде покоління.
Так чисто випадково для себе, після полум’яного виступу Маркіяна Іващишина я помаленьку зголосився до «Пласту» і вважаю, що це була найбільш світла ідея зі всіх, якими я займався. Я вже зараз пластовий сеньйор, тобто трохи застарий у моєму розумінні, щоби займатись просто вихованням, але ця ідея мені близька, вона болить, там поки що немає такої страшної кон’юнктури, як у будь-якій іншій політичній структурі. На жаль, наша держава дотепер не займається серйозно молодіжною політикою. Донедавна у нас на державному рівні підтримувались тільки піонери. Зараз є окремі спроби депутатів місцевого рівня якось сприяти пластовому вихованню, але щоби я бачив, що держава працює стратегічно, думає про свій завтрашній день – я цього не можу сказати. Якісь випадкові люди, випадкові ситуації… Поки що, на жаль, мені соромно за керівництво моєї країни.
– Проте від 90-го року до тепер відбулися великі зміни в «Пласті», і зараз вони особливо помітні, бо є доволі активна діяльність, є пам’ятник пластунам у центрі міста… Що ви скажете про це?
Знову ж таки, час був бурхливий, він вимагав якихось кроків. Мені подобалася ідея «Пласту»: що пластун своїми вчинками повинен наближати світле майбутнє своєї країни і бути там, де він необхідний. І зараз, я думаю, це питання дуже актуальне. «Пласт» дав багато цікавих вихованців. Це дуже хороша школа, схема, за допомогою якої держава могла би швидко стати на ноги і зайняти достойне місце серед передових країн світу. Не думаючи про завтрашній день, важко говорити про майбутнє країни. «Пласт», зокрема у Франківську, дав багато корисних людей для нашого суспільства.
– У 1995 році почалася історія видавництва «Лілея-НВ», яке ви й нині очолюєте. Як відомо, видавництво теж було створене для просування української ідеї, тому першим виданням була книга Бориса Савчука «Український «Пласт». Далі – найкращі книги сучасної літератури, автори яких – франківці. Але від історичної теми ви не відійшли зовсім, адже була серія про наших вояків ОУН-УПА. Зараз ви її відновлюєте в новому історичному ключі. Вийшла перша книжка…
Я намагався все розставити на свої місця, і через те мені траплялися якісь цікаві тексти про бандерівців чи наших партизанів (я так і назвав тоді цю серію – «Наші партизани», а назву забрав у Тараса Чубая – колись у нього був концерт, записаний на касеті, яка називалася «Наші партизани»). На презентацію першої книжки (це були спогади жінки Василя Андрусяка, знаменитого нашого Різуна, командира Чорного Лісу) ми також запросили Тараса Чубая. Він мав приїхати і заспівати три пісні, але йому так сподобалось наше товариство і атмосфера, в якій відбувалась презентація, що він відспівав повний концерт.
Я вже в тій серії видав дев’ять книжок, де ми намагалися ставити на чільне місце нашу героїку, описувати життя достойних людей, які творили нашу історію, яку у нас забрали, викреслили, вшанувати наших батьків і дідів, які за цю державу поклали своє життя.
А зараз, коли отаке діється з нашим північним сусідом, коли вже тисячі жертв забрала ця війна, коли розвіявся дим за Януковичем і ми побачили, що насправді там обличчя Путіна, який за ним стояв, ми зрозуміли, що могли незчутися з такими януковичами і з таким нашим вибором і стати частиною Росії. Мусимо зняти шапку перед тими героями, які допомогли нам прозріти, які для цього віддали найдорожче, що в них було – життя. Я вирішив цю серію продовжити не під назвою «Наші партизани», а під більш загальною назвою «Героям слава», адже героїка твориться вже сьогодні. Кожного дня робляться подвиги.
Перша книжка у цій серії – «Прикарпатці в АТО», яку упорядкував Іван Бондарев, замполіт нашої 114-ї бригади льотчиків. Він кілька разів добровольцем рвався на фронт, не відсиджувався тут під лавкою і знає безпосередньо, що таке артобстріли і як виглядає війна.
– Розкажіть ще про вашу археологічну діяльність.
Неодноразово нам на презентації книжок серії «Моє місто» ставили докірливе запитання: от ви ніби описуєте той чи інший об’єкт, ви ніби боретеся, але об’єкт паралельно знищується, нічого не робиться. Ми, так чи інакше, почали втягуватись у пам’ятко-охоронну структуру, пізніше – долучатись до тих розкопок.
Роки чотири тому ми почали копати довкола палацу Потоцького, бо є ще такий цікавий об’єкт на території нашого міста. Ми почали копати від казначейства. Але треба не звідси розказувати. Ми серйозно зацікавилися цим об’єктом, пробували контактувати з власниками та владою, щоб дізнатися їхні наміри. Нам це все не подобалось, ми намагались якось вплинути на ситуацію, максимально її вивчали. Наші колеги зібрали всі можливі і доступні плани та карти того часу, коли будувався палац і наша фортеця, й намагались знайти відповідність між тим, що намальовано на карті (де який там об’єкт чи приміщення є), і тим, що є насправді в землі. Копнули – і було підтвердження.
Тобто насправді це дуже цікавий об’єкт, на якому не велося бурхливих переробних чи реставраційних робіт. Він був палацом Потоцького, пізніше, приблизно в 1801-1804 рр., став військовим госпіталем, одним з наймодерніших у цілій Австрійській державі, і з того часу він не змінював свого призначення. Тобто він у первозданному вигляді дійшов аж до наших днів. Ніхто там не копав, ніхто там не перебудовував. Отже, там найцікавіше проводити будь-які археологічні розкопки, і це найважливіше для нашого міста, для історії, для пізнання.
До розкопок ми залучаємо як волонтерів, так і студентів. Вперто намагаємось їм пояснити, що це їм має бути досить цікаво. Накопали біля брами Потоцького 44 ядра, встановили, що між палацом і містом був рів (15 метрів завширшки і 4,5-5 метрів завглибшки). Далі можна просто розповідати про знахідки. Але кінцева мета – це відновити, наскільки це можливо, палац у його первісному вигляді, створити історико-архітектурну, музейну, заповідну зону, яка була би привабливою для мешканців Івано-Франківська.
Можливо, там колись будуть проводитись якісь вистави, на території палацу художники будуть робити виставки. Побачимо. Поки що це тільки наміри, але ми вже четвертий рік над цим працюємо, процес триває…
