Відома франківчанка Ірма Вітовська: Ми весь час чекаємо, що буде гірше. Але буде краще!

Ви писали, що не будете брати участь у російськомовних проектах, попри те, що телебачення Вам бракує…

Вам вистачає україномовного продукту? Він взагалі є? Є. Але українець там який? Ідіот. От у мене питання: люди, які формують, пишуть чи втілюють такий продукт – наскільки вони просунуті в український сьогоднішній контент? Чи читають вони сучасну літературу українську, чи взагалі вони дивляться, як розвивається сучасне візуальне мистецтво українське? Таке враження, що українцям далі продовжує нав’язуватися стереотип якоїсь меншовартості і трагічності, якоїсь жертовності, де україномовні герої – якісь дурнуваті, недолугі, примітизовані.

Для мене питання присутності російської мови у житті дуже довге. Я закінчила російськомовну школу. Якийсь час була дуже російськомовно просунута. Знаю, як це робилося в школі. Це – дуже тонкі речі, дуже такі єзуїтські, коли на якомусь етапі починаєш встидатися української мови. Не те, що відверто казали, що українська мова не така. Це підкреслювалось у якихось оцінках, дрібничками насаджалося, якісь певні твори літератури були, де весь час нещасні селяни, якісь Катерини. Розумієте, ми весь час страждали. Ми хіба читали про Анну Ярославну, знали, як склалася її доля у Франції і чого вона досягла? Чи знали про Едігну, її дочку? Ми не знали про наших сильних жінок, про наші перемоги. Нам завжди диктувались поразки, били нас то одні, то інші. Про перемоги нам не розказували. Література помірковано вибиралась та, де більше страждання. Та, де були перемоги… Ми що, до Лепкого мали доступ у радянські часи? Ніколи. Ми про польсько-литовський період щось знали? Ніколи. Про Конотопську битву? Ніколи. У нас жінка або Катерина, або Роксолана із не зовсім достойним методом просування. Це така дуже прорахована штука.

У контексті українських жіночих образів від якої ролі Ви би точно не відмовились?

От зараз мені дуже сподобалась історія, про яку українці майже не знають. Ми в рамках французьких читань з Федором Баландіним зробили презентацію "Едігни" – дочка Анни Ярославни, яка втекла з дому, в лісах Німеччини жила в дуплі і стала їх святою. У нас ця тема взагалі не розкрита. Ми презентували цей образ. Думаю, що у нас таких образів можна знайти дуже багато, починаючи від Русі і до сьогодні. Мені би хотілось зараз піднімати самооцінку українських жінок, якщо ми говоримо про жіночі образи. Українська жінка не була лише нещасна покритка, вона не була лише трагічним персонажем.

Яка вона була?

Достатньо феміністична вже давно у певних речах. Якийсь матріархат прослідковується. Не було ніколи у нас такого домострою. Треба наголошувати на тому, що відрізняє нас, розмивати оцей міф "русского міра", відокремити Україну треба у всьому. Правдиво. Те, що дуже довго приховувалося, потрібно відкривати і витягати на світ божий.

Хотілося б інших героїнь. Дуже багато тем є для телевізійного формату, для мелодрам, для детективів. У Міли Іванцової чи Роздобудько є дуже багато матеріалу для міні-серіалів, які можна втілювати.

А чому не роблять? Не хочуть? Нема кому? Щось десь не сходиться?

Та сходиться… У мене таке враження, що у нас просто мало читають, мало шукають. Весь час ми все намагаємось скопіювати або хороші удачі російського серіального ринку, або американського. Але чому б не реалізувати своє щось, що вже є написане?

Тобто, просто потрібно піднімати загальний рівень розвитку культури?

Звичайно! Потрібно екранізувати свою літературу. Чому "Солодку Дарусю" Польща більше втілює? Чому зробити цей фільм – це не є амбіції нашої держави? Це фільм на рівні Поланського "Піаніст" – трагедія людини у часі.

Я написала цей пост про просування квот, тому що не буде нічого зніматися, поки не буде це якось законодавчо описано. Не буде наповнюватися ринок. Російські серіали знімають в Україні. Серіали на два ринки (український і російський, – "24") знімають все одно, щоб потім їх продати. Війна і ми з Росією не торгуємо? А це як називається?

Я так само працювала із російськими виробниками. Але ця війна поставила на цьому крапку. Після того, що сталося в Іловайську, я остаточно прийняла для себе рішення. Тобто, війна віддаляє, українці починають все більше вростати у те, що вони – українці. Це питання мови, самоідентифікації, всього. Я не проти російськомовних українців, які більше за звичкою все ще говорять російською. Багато патріотів. Головне – якими будуть їхні діти. Давайте думати стратегічно.

Вам ближче кіно чи театр?

Не можна порівнювати. Це абсолютно різні речі. Це зовсім інший спосіб існування. В кадрі спосіб існування зовсім інший, ніж на сцені. Так само не можна порівнювати велику сцену і камерну.

Мені подобається і там, і там, і там. Просто це – різне. От ви ходите в сукні – ви відчуваєте себе так, ходите в джинсах – по-іншому, але любите і те, і те і у кожному існуєте органічно.

Ви також пропонували ідею відродження "Лесі+Роми"…

Я не хотіла відновити "Лесю+Рому". Я накинула варіанти. Це був приклад успішного продукту. Чотири роки серіал був у виробництві. Україномовний формат. Тоді – перший. Чотири роки ми працювали і було дуже багато продукт-плейсменту у нас в кадрі. Це означає, що рекламодавці плідно заходили. Успіх був неймовірний. Це було вигідно каналу, якщо ми купляли сезон за сезоном. Думаю, тут питання в якості команди втілення.

Вам би хотілось повернутись до образу Лесі?

Чесно кажучи, ні. Це просто була ідея – Леся і Рома через 20 років. Думаю, знову був би той самий успіх. Хоча, Лесю і Рому продовжувати уже не можна. Якщо ввести нових суб’єктів, конфлікт через дітей – то так, це нескінченний матеріал для роботи.