Відомий прикарпатець Богдан Бенюк: «Ми нація, яка ще формується»

Богдан Бенюк – український актор театру і кіно, антрепренер, політик, народний депутат України 7-го скликання та викладач.

Богдан Михайлович народився у селі Битків, Надвірнянського району. Вважає, що людина зобов’язана повертатися туди, звідки сягає її коріння, пише Вежа.  

«Я повинен приїжджати додому, адже це моє сакральне місце», – каже актор.

Богдан Бенюк знаний за ролями у багатьох відомих виставах та кінокартинах. Більше 40-ка театральних ролей та більше 56-ти у кіно випало зіграти, чи то прожити, актору протягом творчого шляху. У 1997-му році Бенюк був членом Партії зелених України. Наразі – заступник голови Всеукраїнського об’єднання «Свобода» та член політвиконкому ВО «Свобода».

Більше про рідну хатину, творчість, сутність українців, викладацьку та політичну діяльність вивідали у Богдана Бенюка.

– Як часто навідуєтесь на малу Батьківщину?

– Вже 45 років відтоді, як я поїхав зі свого села. Секрет частості відвідування домівки дуже простий – там закопана моя пуповинка. Я повинен повертатися додому, оскільки для мене це сакральне місце. Там, я енергетично заряджаюся. Про повернення мріє кожна людина. Як би вона не опиралася, не казала, що не хоче додому – брехня! Хоче вона, їй сниться це. Вона обов’язково повинна приходити на те місце, де народилася. Але коли людина нашкодила у місці, де народилася, коли вона продала ту хату, де виросла, і коли її потім серденько болить, і вона боїться на подвір’я зайти, бо під грушкою вже зовсім інші люди сидять, – о тоді настає момент озлоблення. Для того, щоб цього моменту не було, потрібно бути людьми і пам’ятати з якого ти «поля ягодка» проросла, куди тебе повезли і коли ти маєш повернутися назад. Тому для мене ця річ дуже ясна і проста – я їду додому!

– Чи спостерігаєте за франківським театральним життям?

– Колись я бачив франківські вистави. Зараз не відвідував. Дати характеристику людям можна за їхні вчинки. За Держипільського також так можна сказати, тобто не зараз, а пізніше, коли він попрацює 10 років, коли ще десяток років буде вести колектив театру. І коли не тільки закінчуватиметься все «солодкими Дарусями», а буде далі розвиток іти, то ми зрозуміємо, що є керівник, котрий думає про людей, що працюватимуть в театрі. Важлива і трупа: як вона працює, які там артисти є, якої вони мудрості… Але те, що актори франківського театру зараз знімаються в кіно – це вже показник. Тому, є сподівання, що на посаду прийшов не тимчасовий чоловік. Бо нас всіх згубили тимчасові люди, які працювали тільки задля себе і йшли геть. Якщо керівник працюватиме й надалі, то честь і хвала йому.

– Творча та політична діяльності. На вашу думку, вони поєднуються?

– Один мій студент, приїхавши з Луцька, сказав таку фразу: «Льогко!». Ця легкість з’являється тільки тоді, коли ти будь-яку роботу виконуєш з кайфом, тоді вона не буде важкою, тоді ти її легко робитимеш.

– Коли чекати на нові вистави та стрічки з вашою участю? 

– Чекати і на вистави, і на кіно. Актори не схильні говорити наперед, бо в театрі Франка, де я працюю, випускається багато нових вистав. В липні цього року відбудеться прем’єра п’єси «Всі його сини» за американським драматургом Міллером. Це проблематична п’єса про взаємозв’язок бізнесу під час війни. Вона написана в Америці у 47-му році. Дуже актуальна і в наш час в Україні. Якби не війна з москалями, то ми б не мали зараз вирішення багатьох цих духовних речей. Ця війна, вона зробила прорив. Прорив не тільки у нашій самосвідомості, а й у багатьох речах, які ми ще будемо збирати докупи багато-багато років. Ми нація, яка ще формується. Брехню кажуть про те, що ми найкращі, найдобріші, – ми злі, озлоблені, ми не віримо один одному, тут же дулі ставимо за плечима. Все це існує, бо ми різні. Ми не маємо графи у паспорті, в цьому наша біда. От коли буде графа – «національність – українець», тоді все у нас буде. А коли ми будемо міфічним українським народом, далі борсатимемось і будемо жити навпіл. Це моя думка на нині. 26-го травня буде 60 років з Дня народження Богдана Бенюка і, власне, після ювілею можливо у мене будуть інші думки, але треба ще дожити до того.

– Ви займаєтеся викладацькою діяльністю. Який зараз бачите потенціал у починаючих акторів?

– Мабуть наша акторська професія, до якої я себе долучаю, не відрізняється від тієї, яка була за того часу, коли я був студентом. Така ж структура навчання артистів. У акторів-початківців немає вільного часу. В наш Інститут діти приходять о 8 ранку і о 23-ій їх звідти виганяють. Люди, котрі прилучають себе до театру, розуміють, що у цій справі сталого графіку немає. Саме цього виру навчає університет Карпенка-Карого. Неможливо викохати артиста, якщо ти не будеш щоденного його водити за руку.

У мене дуже талановиті студенти зі всієї України: є діти з Луганська, з Донецька, з центральної України, із Закарпаття. Чомусь із Прикарпаття немає нікого. Це дуже талановиті діти, такі з яких буде толк. Минулий випуск складався з 17-ти людей і всі вони залишилися працювати в театрі у Києві. Це показник. Ім’я говорить саме за себе. Головне, щоб я його не проґавив.
 

– Яка ваша улюблена роль? 

– Всі ці нагороди, премії, які я маю, склав їх на полицю і більше про них не думаю, бо я вірю вперед. Я думаю не про те, що маю, а думаю чи з’явиться той режисер, який полюбить Богдана Бенюка, який захоче зі мною щось робити і принесе мені «на блюдечку» нову роль, заразить мене цією ідеєю і я робитиму з ним роботу, яка принесе мені задоволення… Мені задоволення! Я думаю про себе, бо коли глядач бачить, що цей артист отримує задоволення, тоді до нього прикипають очі. Саме тоді цей взаємопроцес творення стає реальним. Я мрію, що ті ролі попереду, як і в кіно, так і в театрі.