Влада Литовченко: Для мене відкриття Західної України розпочалося саме з Франківщини
Вона досить відома, проте почути про все тет-а-тет, звичайно, цікавіше.
Кореспонденту «Західного кур’єра» випала така нагода з Владою Литовченко, головою Міжнародного фонду культурного співробітництва, доцентом кафедри «Міжнародних відносин» (спеціалізація «ЮНЕСКО») ми зустрілися в Івано-Франківську.
– Владо, останнім часом ви часто буваєте на Прикарпатті. З чим пов'язані ваші подорожі?
– Для мене відкриття Західної України розпочалося саме з Франківщини. Цьому сприяла моя дружба і співпраця з франківцем, власником готельного комплексу Romantik Spa Іваном Гавроном. Пан Іван висунув цікаву ідею щодо популяризації культурних надбань краю завдяки фестивалю «Romantik Winter Fest» на Різдво Христове. Вже п'ять років поспіль запрошуються відомі українські зірки, які разом з іншими людьми долучаються до приготування вареника вареного дроблення – Вифлеємської Зірки як уособлення символу Різдва. І я вже четвертий рік поспіль залюбки беру участь у цьому процесі. Ще мене запрошують із моєю лекцією на тему «Кодекс сучасної леді». Незабаром я відвідаю табір відпочинку для діток «Артек-Буковель», де прочитаю лекцію «Кодекс юної леді».
– На вашу думку, у порівнянні із представницями жіночої статі з інших регіонів України, які вони – франківчанки?
– Насамперед, вважаю, що головним надбанням України є її жіноча половина. Українки є гарними господинями, талановитими, але є одна спільна риса для нас всіх – ми не вміємо бути щасливими. Ми очікуємо чогось, що після того як здійсниться якась наша мрія, ми почнемо нарешті жити на повну силу. Проте щастя – це важливий чинник, особливе усвідомлення кожного фрагмента життя. І вміння брати відповідальність на себе. Для мене ж щастя уособлюється в комфортному існуванні, здоров'ї, в балансі душі і успіхові моїх близьких людей, а особливо дітей. І навіть якщо у жінки особливі умови життя з соціальних причин, на мою думку, досить важливою є віра у прорив в житті. Тому що життя є непередбачуваним і сподіватися на інакший день не варто. Кожного дня потрібно прогресувати і порівнювати себе не з кимось, а із собою колишнім. Ось це щастя!
– Ви як жінка, яка очолює Фонд міжнародного співробітництва з питань культури, досить часто маєте відношення до проектів, які відбуваються у Мистецькому Арсеналі. В керівництві Мистецького Арсеналу відбулися суттєві зміни. Я чула різні відгуки і від Лариси Мудрак, інших поважних леді з приводу цього. Як ви вважаєте, зміни керівництва якось вплинуть на культурну спадщину України і роботу Мистецького Арсеналу в цілому?
– Звичайно, керівник державної установи, яка керує розвитком, реформами Мистецького Арсеналу, має допомагати гідно представляти на міжнародній арені культурний пласт України. Моя позиція полягала в тому, що я добре знайома із, шкода казати, колишнім керівником Мистецького Арсеналу Наталею Заболотною, яка реорганізувала у свій час Мистецький Арсенал. Заклала першу цеглину культурної інституції. Стикалася я також із нинішньою очільницею Мистецького Арсеналу пані Олесею Островською-Лютою. Особисті уподобання і сприйняття цих жінок, звісно, будуть якимось чином відображатись на моєму ставленні до них... Натомість, підкреслю, що пані Олеся має великий досвід у царині культури сучасної України, вона має гарну репутацію, серйозні проекти. Тому із часом, вважаю, що всі її проекти буде реалізовано. Просто, мабуть, варто трішки зачекати на це. Але користуючись нагодою, хотілось би відмітити працю пані Наталі Заболотної як неймовірного менеджера, яка була ключовою фігурою у просторі культури України разом зі своєю командою. Навіть коли ще вона була керівником Українського дому в Києві. Адже колись там не було виставок, а проводилися лише саміти, конференції тощо. На щастя, пані Наталя почала креативно підходити до того, як якісно залучити до розвитку молодих митців країни і реорганізувати площу в центрі Києва для донесення талановитих проектів художників України. Вірю, що пані Олеся може додати до цих всіх надбань, які впровадила пані Наталя, свій якісний відтінок. Тому бажаю успіхів як пані Олесі, так і пишаюсь успіхами і перемогами пані Наталі.
– Ви закінчили аспірантуру Дипломатичної академії при МЗС України, є доцентом Університету «Україна», спеціалізуєтесь на питаннях спадщини ЮНЕСКО. На вашу думку, у зв'язку із ситуацією, яка склалась у нашій державі, яка доля культурної спадщини України?
– На мій погляд, культура ідентифікує здобутки держави. Саме через культурні надбання можна презентувати державу на міжнародному рівні. Ми знаємо, що наш народ має великі здобутки. Але через брак презентаційних програм Україну знають більше з політичного боку. Хоча позитивний імідж країни можна втілити у життя через культурні репрезентовані програми шляхом поєднання внутрішнього і зовнішнього чинників. Зараз за рахунок громадських організацій, навіть незважаючи на брак кошторису з боку державного апарату, спільно із митцями знімають документальні фільми, презентують на міжнародних фестивалях, приміром «Золота Пальмова Гілка». Зокрема, Мирослав Слабошпицький, варто відзначити його. З приводу державних інституцій такого сказати не можна. На мій погляд, варто приділити знаковим об'єктам побільше уваги, адже їх треба внести у списки ЮНЕСКО. Дуже важливо, щоб вони гідно були представлені світові. Ви не забувайте і про перемогу Джамали на «Євробаченні». Перемоги на міжнародній арені наших піаністів і скрипалів. На жаль, ми не вміємо це транслювати. Мої особисті знайомі піаністи часто не вміють транслювати свої здобутки, адже вони впевнені, що саме популяризацією їхніх надбань має займатися державний апарат і навпаки.
– Декілька років тому я спілкувалась із однією персоною, яка є досить відомою в дипломатичних колах України. На її думку, дівчина, яка має модельну зовнішність і водночас задіяна у роботі дипломатичного спрямування, не повинна бути медійною. Як саме вам, людині, яка знімалася в багатьох рекламних кампаніях, володарці титулу «Міс України 1995», вдалося зламати цей стереотип?
– Особисто я нікому нічого не доводжу. Це правда, що серед наших дипломатів є думка, що людина має бути вузько профільним фахівцем. Проте подивимось наразі, що ми маємо через брак популяризації на сьогодні. І поглянемо на людей за кордоном таких як співачка Віра Брежнєва, Бред Пітт чи Бейонсе, які уособлюють статус послів доброї волі ЮНІСЕФ чи ООН. Мабуть, у нашій країні існує до сих пір такий застарілий «хуторянський» тип психології і культури, що всі програми проводяться без посмішки на вустах, а всі великі справи робляться в абсолютній тиші. Ми знаємо відомі слова: «Найголовніші злочини проти людства здійснено людьми із серйозним виразом обличчя». Тому саме через активну діяльність і популяризацію можна звернути увагу на державу. Між іншим, є цікавий проект таких громадських активісток, як Ірина Чорна, Ірина Джуль та Даша Червона Ворона. Дівчата завдяки долученню відомих людей і їхньому перевтіленню у казкових героїв на тлі пам'яток культури України відобразили образ відомих людей у формі казки під назвою «Казковий Київ». Я пишаюсь, що взяла участь у цьому проекті, який розпочав Кузьма Скрябін. Пишаюся, що мені випала нагода перевтілитися у злу Королеву з казки про семеро гномів. Я втілювала цей образ на тлі історичної місцевості Китаєво у Києві. Звісно, що втілення такої ідеї вартує чимало часу. Можливо, потрібно на це звернути увагу, а потім вже критикувати людей, які були причетні до іншої сфери діяльності, зокрема, до сфери краси. Нещодавно я почула слова підтримки у соціальній мережі від відомого політичного діяча Ірини Геращенко, яка написала, що навіть якщо жінка-політик фарбується червоною помадою, то це ще нічого не значить.
– Давайте повернемось до Івано-Франківська. На ваш погляд, Франківськ – це демократичне місто?
– Я закохана в Івано-Франківськ. Мене тут завше гарно приймають. Приїжджаю сюди з великою радістю. Іван Олексійович Гаврон завжди надихає мене на те, щоб приїздити на Прикарпаття. Адже цей край багатий не лише на корисні копалини, архітектуру, але й на щирих людей.
– Востаннє ми з вами зустрічалися на Юкреніан Фешен Вік перед показом Айни Гассе. Одяг яких саме дизайнерів вам до вподоби?
– У моєму гардеробі є одяг різних будинків мод. Але я вирішила популяризувати сучасні українські надбання. На той момент, коли ми з вами бачилися, я була у сукні від українського молодого дизайнера Влади Назик. Але я досить часто ношу українські сорочки. Я маю і решетилівські вишивки, борщагівські, а нещодавно я придбала цікаву українську сорочку: біла вишивка на білому полотні із білим бісером. Також співпрацюю із українськими етнодизайнерами, а саме: Юлією Магдич, Оксаною Полонець та іншими. І у мене завдяки цьому не болить голова щодо того, як вдягнутися на ту чи іншу офіційну церемонію. Крім цього, моя кума, подруга та мій кумир Ольга Сумська привчила мене до того, що в одязі мусить бути етнічний акцент. Навіть якщо я в сучасному одязі, але намисто українського формату, хустка створюють особливий образ.
– У вузьких дипломатичних колах подейкують, що Міністерство закордонних справ України є так званим «осередком недобитих слонів». Працювати у МЗС є тяжкою справою, адже після фешенебельних вишів, де вивчають міжнародні відносини, досить складно переформатуватися на контрактну основу роботи в апараті МЗС за символічну плату. На вашу думку, у дипломатію варто приходити у свідомому віці чи це робота для фанатиків?
– Я почала працювати у сфері культурної дипломатії спершу як громадський діяч, як науковець і викладач авторської дисципліни. Саме дисципліна, яку я викладаю, створена завдяки моїй науковій роботі. Проте, щоб бути ефективним у своїй діяльності, молода людина пройде будь-які випробування. Зокрема, вважаю, молодим дипломатам варто побажати харизми, віри і наполегливості. Звісно, на мій погляд, люди, які спершу потрапляють у сферу бізнесу, а згодом до державних установ, це саме ті, у яких дещо не склалося у сфері бізнес-справи. І вони вирішили змінити вектор діяльності. Адже, як відомо, на державну роботу влаштуватися вкрай складно, але і звільнити людину не так просто. Проте досить важливою, наголошу ще раз, є харизма, з нею неодмінно народжуються, але це така риса, з якою варто працювати. Вважаю, що на відміну від багатьох харизматичних діячів, яким море по коліна, особисто я маю повагу до толерантних людей. І ніколи не здобувала чогось за рахунок когось.
