Як Івано-Франківськ переміг Москву в житті переселенця з Донбасу

Прикладів, коли людина міняє свій світогляд буквально за кілька років, чимало.

Студент Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника Сергій Клюшник розповів, як Франківськ у його житті переміг Москву, пише Західний кур'єр.

Моя історія лише одна з багатьох. Йшов третій рік, як почався Майдан, що змінив долю українців. І вже два з половиною роки, як йде війна на Сході, яка змусила більше ніж 1,5 мільйона людей покинути свої домівки й шукати кращого життя в різних куточках нашої країни. Моя доля занесла мене до самого «серця» Прикарпаття.

Зі Сходу на Захід

6 листопада 2014 року о 5:00 ранку я приїхав на вокзал. З собою взяв дві сумки. В одній із  них найдорожче, що в мене є, – мої книги. Чекав біля машини друга на свою маму, з якою я, можливо, більше ніколи не побачусь. Сама вона не захотіла їхати зі мною і залишилась в Донецьку разом з моїм вітчимом. Ми обійнялись, вона мене поцілувала і, ледь стримуючи свої сльози, відправила у далеку подорож. Мій маршрут пролягав такими містами, як Краматорськ та Київ, і тривав 4 дні. О 6:00 відправлявся автобус на Краматорськ з Південного автовокзалу Донецька.

У Краматорську, що зараз є фактичною столицею військово-цивільної адміністрації Донецької області, на мене чекав мій друг Вітя. Він вмовив мене залишити у нього книжки, а взяти з собою лише найнеобхідніші речі. Так я і зробив.
У Києві я був перший раз. Зупинився у мого друга Івана і залишився у нього на півтора дня, тому що можливість відвідати столицю випала вперше.
На 4 день – кінцевий пункт мого переселення-подорожі – Івано-Франківськ. Тут на мене чекав найближчий мій друг – Богдан, з яким я майже цілий рік ділив одну кімнату, яку ми знімали.

Колись в Донецьку тебе могли назвати «москалем»

Забув представитись. Мене звати Сергій. До того, як я переїхав у Франківськ, майже всі свої 25 років прожив у Донецьку, не виїжджаючи нікуди за межі міста. Маю досвід проживання за кордоном – у Росії.

У 2002 році мати забрала мене до себе в Московську область, де планувала провести решту життя. Закінчив 8, 9 та 10 клас в школі міста Дєдовськ. Але влітку 2005-го ми раптово повернулися на Батьківщину. Як виявилось, квартиру, поки дід пив, обкрадали, і ми приїхали в майже порожнє приміщення. А ще й за комунальні послуги був великий борг на суму  декілька десятків тисяч гривень. Коли я повернувся, то багато хто з моїх знайомих називав мене «москалем», тому що приїхав з Москви.

Після закінчення школи працевлаштувався на ковальське  підприємство, оскільки вчитися не було на що, а сім’я складалася з двох інвалідів. Працював на тому шкідливому підприємстві майже сім років. В той час я був взагалі аполітичним і любив Росію та Радянський Союз.

Згодом мій світогляд кардинально змінився. Цьому передувала зміна способу життя та позбавлення шкідливих звичок: я кинув палити, натомість повернувся до читання книжок. Після кількарічного проживання в іншій державі я добре усвідомлював ставлення росіян до українців, навіть російськомовних. Мій моральний вибір на межі двадцятиліття все більше схилявся до нетипового «українофільства». Тобто, я усвідомлював власну любов до України, але завдяки певним явищам.

«Бандерівець» з Донбасу

Чимало моїх проукраїнських знайомих походили з родин, в яких побутували або українські національні традиції, або демократичний світогляд. Зі мною все склалося трохи інакше.

У моїй родині завжди був проросійський, навіть прорадянський світогляд. Я ніколи не усвідомлював себе українцем. В моїй голові навіть не існувало такої країни, як Україна.

Була тільки Росія.

Згодом почав цікавитися історією України, більше спілкуватися з моїми друзями, які, на  щастя, мали схожий з моїм світогляд, що теж сприяло становленню моєї передмайданної громадянської позиції.

Коли в Донецьку почався Євромайдан, я вийшов на один з перших мітингів разом зі своїми друзями. Загалом людей було небагато, не більше 300 учасників. Але то були  соціально активні люди. Деякі мої знайомі відігравали в діяльності Донецького Майдану не останню роль.

Після початку окупації я залишався в Донецьку, де мене тримала робота, родина і мій поганий зір, через який мені не загрожувала б теоретично примусова мобілізація до лав бойовиків. Але влітку почали падати бомби, деякі приземлилися поруч із моїм цехом. Багато людей знало про мою проукраїнську позицію. Залишатися в Донецьку було небезпечно. Так і було прийнято рішення виїхати з моєї малої Батьківщини, владу якої я вважав незаконною.

Таким чином я і опинився в самому серці Галичини. Спочатку було важко, але я поставив перед собою за мету вивчення української мови, знання якої в мене були приблизно на рівні кількох годин шкільних уроків. Я попросив мого друга звертатися до  мене виключно державною мовою. Практика відбувалася і завдяки сусідам по будинку.

Влаштувався на завод фактично відразу після приїзду до міста. Отримав направлення від центру зайнятості, сидіти ж на допомозі по безробіттю я вважав просто принизливим. За два роки життя в Західній Україні я не зустрів жодного «фашиста», але всюди мене виключно тепло зустрічали місцеві люди. Можливо це через те, що я вперто вирішив вивчити українську мову, або через те, що мав власну думку, не боявся її висловити хоча б участю у протестах трирічної давнини. Тим, хто мене оточував було цікаво дізнатися про моє життя в Донецьку.

Перемога над Москвою

Прикладів, коли людина міняє свій світогляд буквально за кілька років,  чимало. Моя історія лише одна з багатьох. І в ній Івано-Франківськ як символ українства таки переміг Москву – символ «русского  мира».

Дуже вдячний моїм друзям зі всієї країни та новим знайомим в Івано-Франківську за моральну, а іноді і матеріальну підтримку. Якби не вони, то мені  було б дуже важко вижити в чужому місті, яке тепер вже стало для мене рідним.

Мої переживання та випробовування «заразили» мене оптимізмом, розчинили мій скепсис стосовно майбутнього країни. Хотів би, щоб мій оптимізм передався і всім тим, хто мене оточує!