Юрій Андрухович: Це буде вісім з половиною історій про уявних і справжніх негідників

Незабаром з’явиться новий роман письменника, початок якому було покладено 27 років тому.

Бесіда з Юрієм Андруховичем відбулася на останньому «Книжковому Арсеналі», а саме 18-го травня. Якраз був четвер. Це уточнення важливе, оскільки саме у четвер ЮА нічого не їсть, навіть трісочки, лише п’є рідину. В одній із кнайп «Арсеналу» пропонувалася кава і міцні спиртові наливки – вони цілком підпадали під визначення рідини. Було помітно, що відповіді ЮА незабаром після чаркування ставали доволі відвертими, наближаючись часом до несподіваних одкровень, а потім поволі входили в інше русло, де більше таємниць і натяків. Які з цих відповідей одні, а які – інші? Читачі, поза сумнівом, легко в цьому розберуться, пише ТСН

- Давайте почнемо із загальних відомостей: скажіть назву роману, коли і де вийде?

- Книжка вийде в Meridian Czernowitz, це була моя обіцянка Святославу Померанцеву ще з часу видання «Лексикону інтимних міст» 2011 року. Робочою назвою довгий час була «Негідники». Нова назва склалася вже на 90%, але я не хотів би ще її розголошувати, поки не переконаюся на всі 100 (на момент публікації цієї бесіди Юрій Андрухович визначився з назвою роману вже остаточно – "Коханці Юстиції" – авт.). Книжка матиме підзаголовок «Історичний роман у восьми з половиною серіях». Сподіваюся, вона з’явиться наприкінці грудня цього року.

- Мене не зрозуміють читачі, якщо я не згадаю про Фелліні.

- Так, тут певна гра з фільмом Фелліні ("8½" – трагікомедійний фільм Федеріко Фелліні 1963 року, – ред.) , який з’явився у нього в період усіляких криз. По-перше, Фелліні вважав його своїм напівфільмом, а по-друге, оскільки довго не міг знайти назву, то просто дав порядковий номер, до того у нього вже було відзнято вісім фільмів. Я не хочу цим натякнути, що моя майбутня книжка якась там кризова. Вона писалася протягом 27 років. Це, власне кажучи, збірка оповідань, хтось, певно, це й побачить. Я готовий і таку версію сприйняти, але насправді вважаю, що протягом останніх років ці тексти перетворилися на роман. Тобто механістичне збирання й накопичення історій переросло в якусь наскрізну історію або принаймні тему.

- Як все почалося?

- Перше оповідання я написав у Москві на тих же ВЛК (Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького – авт.) у 90-му році, це було за лічені місяці до мого першого роману «Рекреації». Утім, коли створювався перший текст нинішньої книги, я ще не знав, що буду писати «Рекреації», ще не було такої ідеї. Це були мої перші спроби в прозі. На той час я вже був начебто визнаний серед поетів, і в мене було сім армійських оповідань, які начебто теж мали непоганий розголос. А тут я вирішив щось інакше зробити – якесь параісторичне оповідання, з цього все і почалося.

- А коли ви написали найостанніший за часом текст?

- Зовсім недавно, наприкінці березня. Я завершував його в потягу з Франківська до Одеси. Не очікував, що так станеться, оскільки в потязі волію не працювати, хіба що перечитувати вже готове і якісь там вносити зміни, шліфувати, дошліфовувати. І от я так втягнувся в процес, що раптом відчув: я вже знаю, як це закінчити. І так, власне, й сталося.

- Скажіть, а чого у цьому романі немає? Чого там не варто шукати?

- Це доволі нетрадиційний твір – у тому сенсі, як він народжувався, виникав. Протягом усіх цих років я був під впливом різних речей, настроїв, тенденцій… Усі прозаїки знають, що роман – це певний цілісний етап життя; він може відходити, повертатися, але тим не менш. У будь-якому разі можу сказати, що у ньому немає діалогів в традиційному сенсі – він написаний увесь час через оповідача, як переказ, а не як прямо переданий діалог. Якщо десь з’являється пряма мова, то вона вкраплена всередину, в лапках. Немає ефекту присутності оповідача на місці події, це все-таки щось історичне, це хроніки. Любов і смерть там є, всюди. В центрі кожного розділу постає чоловіча постать, але десь обов’язково з’являється і супутниця.

- Наприкінці «12 обручів», яку дехто з критиків називає останньою вашою суто прозовою книжкою, ви нарікали, що вона важко далася. Чи легко писалося цього разу?

- Переважно легко, але тут була зовсім інша метода, яку я застосовую радше в есеїстиці. Цього разу, за винятком двох перших розділів, я значно довше працював над так званою розробкою: відбирав матеріал, збирав довідки, вибудовував за пунктами послідовність. Відповідно, коли я сідав уже, власне, писати, то переді мною лежав фактично готовий конспект. Але найцікавішими, звісно, були ті несподіванки, які неможливо було врахувати в конспекті. Скажімо, коли герой щось таке витворяв, що я не міг передбачити. Мушу сказати, що ці підготовчі етапи з розробкою були інформативно захопливі й цікаві, а натомість сам процес писання, коли в тобі вже тижнями дзвенить це перше речення, перетворювався на насолоду.

- Де переважно писався роман? У Франківську, польському готелі чи німецькому лісі?

- Писався роман де завгодно, перший розділ ще в Москві часів СРСР, останні – більшою мірою у Франківську. Я практично повністю використав для цього минулу пізню осінь й зиму, бо у мене не було майже ніяких поїздок. Я засів удома і полюбив писання вдома. Відколи років тому з десять у мене вдома з’явилася мансарда, а в ній моя комірчина з робочим столом, це стало моїм улюбленим на світі місцем, де мені найкраще пишеться. 

- Як би ви визначили жанр свого роману?

- Все ж таки історичний. Хоча перший з текстів я б назвав параісторичним. Що я маю на увазі? Кожен з героїв мав мені зустрітися, я не вигадував їх. А це означає, що він – реальна постать, яка жила чи то в 17-му, чи то в 19-му, чи то 20-му столітті, і вона щось реально вчинила, вчудила, і по цьому залишилися сліди в якихось судових паперах, хроніках. Мені іноді вистачало півречення згадки, все інше я розвивав. Але це означало досить-таки багато власне пошукової роботи.

- Мені це трішки нагадує розділ про Антонича з «12 обручів».

- За своїм характером мій вигаданий Антонич міг би до цієї книжки увійти, бо це теж свого роду альтернативна історія. По-іншому кажучи, я щоразу проводжу своє постфактум приватне розслідування, пов’язане з певною реальною особою, а це означає, що я завжди шукаю якихось чинників, які проллють зовсім інше світло на розуміння цієї ситуації, цієї історії.

Ну і наскрізним мотивом в романі є несправедливість органів справедливості, несправедливість юстиції. У кожному розділі герой сприймається всіма навколо як абсолютно унікальний, крайній, закінчений злочинець, грішник, негідник. І ось мої розслідування покликані познаходити такі фактори, такі можливості для нього, щоб він постав у зовсім іншому світлі. Тобто ніхто з героїв не святий, вони всі справді грішні, подекуди злочинці, але я знаходжу завжди якесь високе виправдання (чи в міру високе), чому так з ними відбулося.

- А географія ваших героїв?

- Це тільки Галичина. Але Галичина в тому широкому, історичному сенсі Австрійської імперії, де є і Львів, і південно-східна теперішня Польща. Щодо часу, там є два розділи з 17-го століття – то це ще Річ Посполита. Діапазон у часі – з першої половини 17-го сторіччя по 70-ті роки 20-го. Тобто останній розділ – це напівісторія, восьма з половиною, і вона вже така дуже автобіографічна. Вона єдина, де я не працював з жодними архівними чи загалом історичними джерелами.  

- Якісь суто письменницькі завдання ви ставили перед собою?

- Тут я мушу згадати мого київського друга – архітектора Вадима, який мені цю ідею з числом підказав. Ще в 2013-му році, незадовго перед Майданом, він почав розпитувати, що там у мене з новою книжкою. Я відповів, що це книжка, яку я не можу написати, як мені хочеться, бо мушу дочекатися появи кожного героя, який має мені десь випадково трапитися.

Другий момент, кажу йому, я розумію, що це мусить бути збірка історій, але ще не знайшов числа, скільки їх має бути. Одинадцять? Ну в мене вже було число сто одинадцять. Сім? Банально. Дев’ять? Банально. Десять взагалі ні в які ворота не лізе! А він каже: а вісім з половиною? І це тоді постало переді мною як певний творчий виклик: а як написати половину історії?

- А загалом історій могло бути більше?

- Так, я міг би працювати над романом через концепцію, скажімо, дванадцяти апостолів, і ще кілька років чекати, поки героїв аж дванадцять назбирається. Тобто дванадцять найбільших злочинців, грішників. Але це було би блюзнірство, так? До речі, я тепер думаю, що можу з роками назбирувати наступних таких героїв – вони ж невичерпні, так? – і вигадувати з іншими персонажами абсолютно інші історії, продовжуючи цю лінію. Мені здається, я знайшов щось абсолютно своє – жанр, який мені відповідає: поєднання моїх особистих фантазій і польотів з  дуже конкретною документалістикою.

- Як часто ви заглядали до Google під час роботи над цим романом? 

- Google, Вікіпедія, так. Але це був найпочатковіший етап, щоб через найдоступніші джерела знайти шляхи до справжніх, рідкісних. Тут вже треба було йти по фахівцях, консультуватися, звертатися до архівів. Деякі з моїх героїв не могли б виникнути без архівів. Львівський обласний державний архів, наш Франківський, дуже цікавий є архів у Софії Київський, що прив’язаний до Музею літератури і мистецтва.

- Зараз весь інформаційний простір буквально просякнутий політико-ідеологічними суперечками. На ваш текст це якось вплинуло?

- Вплинуло. Безумовно, вплинуло. Якщо, скажімо, порівнювати текст 90-го року з моїм передзавершальним – найбільшим за обсягом, написаним у цьому році, – то це, звичайно, дуже відчутно. Ідеологічні речі зразка 90-го року дуже ігрові: постмодернізм у розквіті, Бахтін, передчуття швидкого і легкого розпаду Радянського Союзу, зміни часів. А цей останній я бачу все-таки як трагічний текст, читач не буде там вибухати сміхом, зовсім. А читаючи перший, буде, сподіваюся, сміятися. 

- Персонажі зазвичай більш аморальні, ніж автори. У вас є межа, за яку ви не заходите навіть у художньому творі?

- Я проти існування такої межі. Але мабуть, на практиці я про якусь таку межу знаю. Головним чином мені завжди йдеться про те, щоб мимоволі чимось не поранити близьких людей, яких я люблю. Коли щось від них беру і вони себе впізнають, а їм це буде боляче, то волію це залишити поза текстом.

- Якщо ви чимось і зловживаєте у творі, то що це?

- Певно, зловживаю густими абзацами. Оскільки діалогів у мене немає, відповідно, книжка вимагатиме від читача більшої зосередженості. Я маю надію, що попри мінімум абзаців і суцільний текст книжка буде затягувати. Мені цікаво проекспериментувати з цим, чи будуть люди казати, що це легке чтиво, чи що крізь нього неможливо пробитися. Думаю, що в різних розділах це буде по-різному – побачимо.

- Сервантес пародіював лицарські романи, Маркес своєю іронією заперечував безвихідну тугу Кафки. Що у вас? З ким з колег дискутуєте?

- Я не наважився б ні з Кафкою, ні з Сервантесом, ні з Маркесом дискутувати, але в кожному разі мені всі названі письменники дуже близькі. Думаю, я мимоволі щось у них запозичав. Скажімо, Кафка мене захоплював і захоплює «Процесом». У мене, власне кажучи, теж суцільні «процеси». Для мене якимось джерелом натхнення був оцей кафкіанський німецько-бюрократичний стиль, який він розвинув до віртуозності, коли насправді нудний текст, нудна книжка стає захопливою внаслідок цього. Авторське задоволення при писанні я отримував від перенесення в інші площини судового мовлення, при тому не списуючи з нього.

- Чим вас здивував ваш новий роман?

- Тим, що він виявися романом. Мала бути збірка оповідань.

- Під час написання роману чи траплялися у вашому житті якісь незвичні або містичні речі, що мали б якийсь зв’язок з текстом?

- Незвичні, містичні речі… тут ми промовчимо. Вони на те й містичні.

- Чи є якась річ, що асоціативно пов’язана з цим текстом? Можливо, предмет, вірш, алкогольний напій, сон?

- Однієї такої речі немає через тривалий проміжок у часі. Але мені пригадується ситуація минулої осені: сьому історію я дуже довго не міг знайти – не міг зустріти свого героя, а мені обов’язково було потрібне 19-те сторіччя. І ось я мав півтори години вільного часу в Берліні: відкрив планшет, почав у чомусь копирсатися – і тут він мені трапився, і в мені моментально склалася ця історія, і я відразу замовив келих вина, щоб відсвяткувати цю не видиму іншим подію.

- Колись ви сказали: «За великим рахунком література повинна до цього прагнути – одна скінченна особа переймається розумінням іншої. І це дає людям якусь силу». Новий роман доповнив це твердження, розширив його?

- Так, саме ці історії й доповнюють згадані слова. Мені дуже хочеться викликати співчуття і симпатію до кожного з цих негідників. Я вірю в таких читачів, які зрозуміють і знайдуть – як і я знайшов – виправдання для цих людей.

- Назвіть якийсь улюблений рядок з нового роману, який би міг бути його візиткою, автоепіграфом.

- Фактично таким може бути кожне останнє речення кожного з розділів. Наприклад, оце: «На тому боці вже чекали Марія й ангели».     

- Іноді, ще задовго до фінальної крапки у нинішньому творі, у письменника вже виникає передчуття наступного… З вами не сталося такої пригоди?

- Два роки тому я написав п’єсу для одного швейцарського театру. Театр мені поставив дві передумови: 1) дія має відбуватися в типовому старомодному гранд-готелі десь в Альпах – естетика Томаса Манна з «Чарівною горою»; 2) головним героєм має бути піаніст цього готелю, який може грати в барі або великому салоні.

Люди приходять собі погомоніти – чай, кава, а він щось собі на тлі награває і спостерігає за ними. Власне, п’єсу я написав, театр її поставив, вона йде, але я не хочу її поки що публікувати, бо відчув – це буде передчасний постріл, адже її можна розвинути в роман. Мабуть, це буде наступний.

P.S.

- Ви не хочете ще трішки?

- Ну давайте ще по одній, бо мені скоро треба йти. Пропонуєте знову «Вишню»? А може, давайте покуштуємо щось інше? Так, давайте «Шипшину»… Якщо пити зі старих стаканчиків, то буде вишневий післясмак… Ви плящину взяли? А, так це якраз на два таких стаканчики. Ідея хороша – маленька пляшка на двох. Якраз для таких ділових зустрічей під час «Арсеналу» – автор і видавець або редактор і автор, або…