Юрій Андрухович: Плюс (чи мінус) тридцять дев'ять

Новий блог відомо письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Країною, в якій ми живемо, вчергове прокотилася хвиля – ні, не репресій! – шкільних урочистостей, себто т. зв. випускних балів, вечорів і ночей зі світанками. Мені при цьому, як і ледь не щороку, згадується, як усе відбулося тоді, вже ледь не чотири десятиліття тому. Мається на увазі, в моєму випускному випадку.

А відбулося все доволі кисло й неприємно. Головним чином тому, що ми, «товариші випускники», не отримували від цього дійства жодного задоволення. Якісь еротичні підтексти, звісно, ще десь там жевріли, наче вогники наших давно приховуваних сигарет. Однак у нас було відібрано замалим не головний плацдарм для втілення своїх еротичних фантазій – танці.

Того року батьківський комітет нашої школи, що називається, безнадійно заґуздрався і не встиг замовити музику. Музичних гуртів на такі оказії в місті вже було з півтора десятка – всіляких там ВІА та їм подібних «оркестрів естрадної музики», модно оснащених усілякими йоніками та йоланами (гітари братнього чехословацького виробництва). Наша проблема виявилася в тому, що число шкіл у місті вже на той час перевалило за згадані півтора десятка, тож «оркестрів» на всіх не вистачало. І хто не встиг, той запізнився.

З огляду на це наш випускний став для нас різновидом поминок. Їдальня хімічного заводу, що в ній ми мали відсвяткувати т. зв. прощання з дитинством, не здавалася б аж такою жахливою, якби тієї ночі в ній для нас заграв, скажімо, леґендарний «Геліос» (неофіційно – «Поющие гельминты», вокально-інструментальний гурт студентів медінституту). Але, на жаль, тієї ночі гельмінти співали для інших. Нам же дбайливі батьки з однойменного комітету пристарали якесь цілковите непорозуміння – квартет мутнуватих випивох-пенсіонерів (у ганебному складі баян, тромбон, бубни і бас), який тільки й умів, що бумцикцикати свої безкінечні польки й вальсики. Сьогодні це, можливо, проканало б як таке собі передрок-н-рольне ретро. Однак тоді нас не цікавила ориґінальність жанру. Нас цікавив драйв, якого в тих дідуганів не водилося анітрохи.  

Зате батькам це подобалося, й вони танцювали. Ми ж на всю ту розважальну програму лише кривились, і за першої нагоди, щойно розпалені польками батьки остаточно втратили пильність, невеличкою, спонтанно зорганізованою групою з дюжини перевірених суб'єктів вислизнули з території хімзаводу і протягом пари годин відводили душу в особняку певної відмінниці (точніше, її батьків) з паралельного класу. Ми випили на всіх з ящик горілки й повернулися до хімзаводівського пекла у значно кращому настрої. Батьки все ще витанцьовували.

З того часу минуло 39 років. Й от уже мої друзі кличуть на випускний своєї донечки. Й так це чудово – діти наших друзів прощаються з дитинством. І проґрес цілком очевидний – не якась там задрипана їдальня хімзаводу, а ресторанно-готельний комплекс (РГК) за міською околицею – як то кажуть, на лоні. І батьки вже не раби системи, а заможні вільні люди. І це не були депутати, й не судді-прокурори, й не інші вороги чи то пак слуги народу – це був народ як такий у найкращу добу свого історичного цвітіння.

А діти взагалі – талановиті та яскраві, всі як одне. І якщо чесно, то ніколи ще українці так добре не жили – ні за Австрії, ні за Сталіна, ні за поляків, ні за комуністів. Та й за Брежнєва це було повне гівно, а не життя. Не йдеться навіть про авта, костюми, сукні й зачіски. Гляньте тільки на цих дітей, щоб усвідомити всю різницю. І послухайте їхню музику. Ту, що виконував для них спеціально запрошений акустичний гурт.

А потім ресторанно-готельний комплекс (РГК) підсунув їм свою музику. Тобто своїх лабухів, ресторанних. І ті погнали вперед зі своїми шансонами, «коломийками» та іншим лайном. А їх насправді ніхто не хотів. Ні батьки, ні діти. Ті лабухи були, як старі маразматичні клоуни на забаві, де їх уже ніхто не любить, а власник ще сплачує якісь крихти з огляду на вік та огрядність. І вони все зажигали своїм шуфутинським чи ґіґою – а їх ніхто не хотів. І діти, ясна річ, під них не танцювали, бо розумні діти не танцювали під погану музику ще з нашого випускного в 1977 році.

Але добра новина не в тому, що під них не танцювали діти. Діти не танцювали під них уже 39 років.

Добра новина в тому, що батьки не танцювали також! Тобто фактично ні. Тобто були якісь три пари надміру м'якосердих, які хотіли просто зробити так, щоб усе було приязно й чемно. Вони хотіли, щоб ті пикаті шуфутинські лабухи не травмувалися. Вони зробили, що могли. Дякуємо за м'які серця.

Немає в нашому житті нічого мертвішого за «живу музику» наших ресторанів. І якщо вона потрохи йде від нас геть, то в нас попереду хороше майбутнє. Невже динозаври таки починають  вимирати?

Невже і справді почалося звільнення?

Збруч