Юрій Луканов: Журналістика в період війни повинна розповідати правду, чітко розставляючи акценти

На минулому тижні український журналіст, громадський діяч та керівник Незалежної медіа-профспілки Юрій Луканов побував в Івано-Франківську, де взяв участь у круглому столі «ЗМІ: життя між власником і читачем».

Користуючись нагодою, «Галицький кореспондент» поговорив з паном Лукановим про журналістику та роботу журналістів у цей особливий період у житті нашої країни.

– Пане Юрію, якраз два роки минуло з часу анексії Криму. Ви як людина, яка була безпосередньо там у ті дні, могли б зробити якісь висновки?

У Крим я приїхав після того, як дізнався, що захопили кримський парламент та будинок уряду. І я на власні очі побачив ставлення до журналістів, яке там існує. Верховна Рада АРК була оточена по периметру так званою «місцевою самообороною Криму» – чоловіками з георгіївськими стрічками, мене у споруду не пускали. Я представився журналістом, спитали звідки, відповів, що з Києва. Тут мені в негативному контексті розказали, хто такий Яценюк та Кличко і таке інше. Тож я відійшов на кілька кроків і став біля телевізійників. Раптом підходить чоловік і каже: «Пойдьомтє». Всі йдуть, я йду разом з ними, заходжу до парламенту і бачу, машина якоїсь «міжнародної телекомпанії» (мабуть, СНД), де працюють винятково російські журналісти. Через цю машину вони «переганяли» свої стендапи і працювали там. Також російських журналістів пускали у парламент або виходили до них кримські політики. Мене теж скрізь пускали, тому що думали, що я теж російський журналіст. Тоді я помітив, що Росія почала анексію Криму. Відповідно, для російських журналістів вони створювали комфортні умови, а всіх інших тримали на голодному пайку.

Крім того, відомо, що Андрієві Цаплієнку, який працював на «Інтері», дали по голові, грецькому журналісту – теж, Олену Максименко і людей з «Українського тижня» ув’язнили на якийсь час, французького оператора теж затримали. Журналісти саме тоді висвітлювали, як новоутворена армія Криму «віджимала» базу паливно-мастильних матеріалів у Сімферополі. Армія кинулася на журналістів, всі повтікали, крім цього оператора, якого й взяли в полон. Я як голова Незалежної медіа-профспілки поїхав їх виручати. Ми вели всілякі переговори і таки визволили його. Це є показником того, як зневажливо тодішня влада ставилася до журналістів. А це означає, що влада авторитарна, недемократична, і вона плювати хотіла на свободу слова та права громадян.

Те, що ми бачимо сьогодні в Криму, це доводить. Член медіа-профспілки Анна Андрієвська, яка працювала тоді в газеті «Аргументы недели. Крым», виїхала з Криму тому, що не хоче жити в окупації. І на неї зараз відкрили кримінальну справу, до речі, за статтю, яку вона написала ще до анексії. І що цікаво: ця газета, хоч і фінансувалася з Росії, до анексії була цілком ліберальною.

– Чому ми не били на сполох раніше, якщо всі знали, що Росія фінансує ЗМІ в Криму?

І не тільки в Криму, а й по всій Україні фінансувала і фінансує зараз. Однозначно, про це треба було думати і проводити відповідну політику, але не забороною. Я проти заборон. Хоча зараз спокійно ставлюся до того, що в нас «перекрили» телевізійні російські канали. Це, однозначно, зменшило вплив на мізки деяких наших громадян.

Ви маєте рацію, що про це треба було думати. Але не було суспільство готове до того, що «братній» народ раптом підступно і нахабно почне війну з Україною. Отримали те, що отримали. Мабуть, це такий досвід, який треба мати на увазі. Хоча до цього дня висновків достатньо не зроблено, телевізійні канали заборонили, але є ЗМІ, які все ж звідти фінансуються.

– Суспільство, і журналісти у тому числі, розділилося на два табори щодо війни й АТО. Одні вважають, що критикувати не можна, бо треба бути частково пропагандистом, а інші – що критикувати потрібно. Як вважаєте ви?

Журналістика країни, на яку напала країна-агресор, повинна бути спрямована на те, щоб мобілізувати інтелектуальні і мобілізаційні ресурси суспільства на опір агресору, щоб перемогти його та витіснити зі своєї території. Втім, не пропагандою. Тому що пропаганда – це маніпулювання фактами, брехня, а цього допускати не можна. І саме це робиться у росіян, які називають нас хохлами і хунтою. Ми не можемо вдаватися до їхніх методів. Має бути коротке і коректне інформування. І при цьому треба розставляти акценти.

От, скажімо, я читаю на одному із сайтів у топ-новинах: відбулась поразка української армії. І на цьому ж сайті у стрічці новин, між іншим, йдеться про перемогу української армії у той же день. А треба робити навпаки: розповідати про наших героїв. От кажуть, що погано, коли ми дегуманізуємо ворога, а що, ми його гуманізувати повинні? Треба розповідати, що ворог – бандит.

– І приховувати те, що іноді й наші хлопці є бандитами?

Ні, в жодному разі. Треба говорити, що вони захищають Україну, вони – молодці, але при всьому тому є й отакі випадки. Журналістика в період війни, коли напала інша країна, повинна розповідати правду, чітко розставляючи акценти.

– Чи має право журналіст бути проти мобілізації? Чи має право журналіст ставити питання, чому син військового комісара на дискотеці, а сини інших, простих людей в могилах?

Система взаємовідносин в суспільстві не змінилася. Що було при Януковичу, Ющенку, Кучмі і Кравчуку – залишилося. Але, з іншого боку, країна – це не тільки олігархи, які зараз панують при владі. І ніхто з нас не зацікавлений в тому, щоб танки стояли тут, в Івано-Франківську, чи в Києві. Майдан і для самих політиків був несподіванкою. Це ініціатива народних мас, і народні маси в нашій країні – це унікальний феномен. Волонтери і добровольці підняли армію. Тому що країну ми будуємо не для олігархів, а для себе. Якби наша енергія зараз не була спрямована на війну з Росією, то я цілком припускаю, що в країні була би зовсім інша ситуація.

Але якщо ми скажемо: хай вони йдуть воювати, а вони не підуть, – то що? Сюди прийдуть російські танки. Нам що, від цього стане добре? Ні. Тому я вважаю, що правильно те, що суспільство йде воювати. Мені самому важкувато воювати, але я їжджу туди і висвітлюю проблеми. Тому що спершу суспільство має відстояти свою країну, а вже потім розбиратися зі своїми олігархами.

– А що скажете про франківського скандального журналіста Руслана Коцабу? Він мав право агітувати проти мобілізації?

Він озвучував тези російської пропаганди про те, що там громадянська війна і там нема російських військових. Медіапрофспілка оприлюднила заяву з цього приводу. І, на нашу думку, під питанням обґрунтування цього арешту. Однак те, що він працював на московську пропаганду, – це однозначно.

– Проте ми з Росією офіційно не воюємо, а отже, в нас не можна за це притягувати людей до криміналу. Так?

Я ж кажу: затримання його сумнівне. Втім, оголошення його в’язнем сумління – теж сумнівна річ. Ті, хто це робили, бачать форму, але не суть. Бо в’язень сумління – це той, хто мирно декларує свої політичні погляди, і за це його заарештовують. Але в нас ситуація трохи інша. Бо йде війна, а його погляди цілком відповідають поглядам російської пропаганди.

Ми з Росією воюємо, але в нас конфлікт між описанням юридичним, бо де-юре в нас – АТО, і реаліями, бо де-факто в нас – війна. І це, на жаль, створює багато непорозумінь. Втім, наявність цих проблем не знімає з нас відповідальності. Ми повинні відстоювати свою країну, і журналісти в тому числі.

– Але в них – окрема роль?

Так, правдиво інформувати суспільство, не брехати і не навішувати ярлики на зразок «кацапи», «негри», «чорномазі» і таке інше. Проте я вважаю, що в особистих колонках людей, які зараз воюють на ворожому боці, можна вважати вбивцями. Так само, як нацистів. До них же не ставляться делікатно. Тому що вони побудували расову теорію і вбили багато людей. Так само, чому не можна називати комуняк «червонопузими вбивцями»? Нацистський режим, порівняно з ними, відпочиває. В усіх країнах світу, де вони утворювалися, вони знищили стільки людей, що Гітлер у порівнянні з ними ходить у коротких штанцях.

– А як щодо безпеки журналістів в Україні? Вона достатня?

Існують Женевські конвенції, які регулюють стосунки під час війни і переносять на «гарячі точки», коли масові заворушення. Вони передбачають, що в масові заворушення журналіст є особою недоторканою. В принципі, українські журналісти більш-менш були недоторкані. А 1 грудня 2013 року сталася ситуація, яка різко змінила становище в Україні. Під час штурму Адміністрації президента, після того як «Беркут» почав зачищати нападників, вони відлупцювали до трьох десятків журналістів, а одного навіть звинуватили в організації масових заворушень. З цього часу українські журналісти є під загрозою.

12 квітня 2014 року на Донбасі мене оголосили шпигуном «Правого сектора» і закликали покалічити. Це було, коли Гіркін увійшов у Слов’янськ. Вони чомусь вирішили, що я в Слов’янську, і виготовили оголошення з моїми фото, мовляв, він шпигун і його треба покалічити.

Ми справді бачимо, що журналіст не може потрапити на іншу сторону, якщо не домовився з місцевою владою про те, що він буде висвітлювати події так, як це їм потрібно. Інакше журналіст потрапить у підвал. Це однозначно.

– А що скажете про роздержавлення ЗМІ, це підніме якість журналістики?

Коли існує конкуренція, то це завжди добре, бо вона піднімає якість. Соромно, коли існує ЗМІ і отримує мільйонні бюджети, там працює маса народу, а вони видають якусь «хрінь». Існує багато проблем з цим і питань щодо того, наскільки будуть враховані права колективів. Є різні інструменти впливу, і я би закликав всіх журналістів, які потрапляють під роздержавлення чи перетворюються в «громадське», думати та об’єднуватися у профспілки. Бо профспілка дає потужний інструмент для захисту прав. Якщо не хочуть вступати у Незалежну медіа-профспілку, яку я очолюю, то хай перечитають закон, створюють свою власну, бо закон це передбачає, і працюють.

– Крім того, що ви – журналіст, ви раніше писали політичні епіграми. А зараз як з цією творчістю?

У мене свого часу вийшло дві книги. Одна «Козюльки», інша – «Колода від Ющенка». Ми сиділи з моїм другом-видавцем і не знали, як назвати першу. І я якось зневажливо сказав: «Та оці козюльки». А він каже: «Офігенна назва». Я спершу не погодився, але потім переночував з цією думкою і зрозумів, що щось у цьому є.

А за Януковича я писав менше, тому що епіграма – це така штука, яка гіпертрофує якусь ситуацію і підкреслює її абсурдність. При Януковичу було стільки абсурдності, що епіграм було не потрібно. І вони менше писалися. Зараз я би назбирав і на третю книжку, але видавця треба шукати. Також я пишу оповідання про війну. Вже два написав, і є ще кілька ідей.