"Знімати сьогодні кіно про Бучу чи Ізюм — неможливо": інтерв’ю з акторкою Ірмою Вітовською
В український прокат вийшла захоплива стрічка "Королі репу".
Зірка фільму Ірма Вітовська розповіла Vogue.ua про роботу над стрічкою та своє бачення українського кіно.
Журналісти зустрілися з Ірмою Вітовською в барі Hitchcook в кінотеатрі "Оскар", аби поговорити про кіно і театр, волонтерство і політику та про те, що допомагає акторці — попри все — не просто триматися, а рухатися вперед з такою енергією і завзяттям. Ірма щойно повернулась із Запорізької області — спочатку грала виставу "Сталкери", чи не найвідомішу у своєму репертуарі, де блискуче перевтілюється у 84-річну стару, а потім відвідувала одну з військових частин, якій допомагає її невеликий благодійний фонд.
Ірма починає розмову сама, навіть не очікуючи на запитання, і ділиться враженнями від перебування неподалік лінії фронту. Зізнається, що коли буває там, завжди хоче мобілізуватися, аби бути "корисною хоч якось". Проте саме Ірма Вітовська — одна з тих представників культурної спільноти, які сьогодні завзято працюють на перемогу, і в цих словах немає жодного пафосу та перебільшення. Ба більше, Ірма віддано робить це з 2014 року, відколи однією з перших після початку війни категорично відмовилась від знімань у російських серіалах чи фільмах.
Здається, Ірма встигає все. Благодійні вистави з фондом "Україна — наш дім", гастролі у прифронтових містах, поїздки у військові частини в якості волонтерки, участь у проєкті "Кіно заради перемоги", в межах якого разом з іншими артистами виступає у шпиталях для поранених. А ще — понад п'ять фільмів з Ірмою, які вийдуть у прокат в найближчі рік-два. Питання тільки в тому, де бере на все це сили сама Вітовська, акторка, дружина й мати 12-річного хлопчика. Але на це в Ірми немає простої відповіді — чесно каже, що давно мріє про хоча б чотириденну відпустку на морі. Без телефону.
Привід для нашої зустрічі — вихід у прокат "Королів репу". В ній ідеться про двох сільських юнаків, Діму Казана (Михайло Дзюба) та Женю Арахіса (Антон Вельбой), які понад усе на світі мріють стати відомими реперами, але поки їм доводиться виступати у сільському клубі. Мріючи про легкі гроші, аби вразити дівчину, в яку закоханий, Казан зв’язується з бандитами та починає на них працювати, викрадаючи автівки. Ірмі у цій історії дісталася роль місцевої повії середнього віку, яка ховає за яскравим макіяжем та короткою сукнею вразливу душу й особисті переживання. Комедія на перший погляд, в реальності "Королі репу" видаються історією дорослішання, а ще — соціальною драмою про українське село, мешканці якого іноді навіть не мають жодного шансу на мрію.
—Ви нещодавно опублікували у фейсбуці список фільмів, в яких залучені, і написали, що чітко розділяєте кіно на інтелектуальне і глядацьке, і кожне з них має свою місію. Яка місія у "Королів репу"?
— Насправді це соціальна драма, дуже глибока. Хай навіть розказана у сатиричному ключі, десь допускаючи гротесковість дуже опуклих героїв-архетипів, вона говорить про важкі речі. Звісно, не такі важкі після вторгнення — ми все-таки робили фільм ще в 2020 році.
— "Королі репу" — це передовсім coming-of-age story, дуже популярний у світі жанр. В "Ейфорії" це показано по-своєму, в "Сексуальній освіті" — інакше. Що таке "драма дорослішання" в українських реаліях?
— Я думаю, це насамперед кіно про мрію, про ціну мрії і про ціну шляху до мрії. Це лінія Казана. Стрічка порушує питання: а чи все можна пустити у своє життя заради мети. Адже потім можна втратити все. Мені здається, що найбільш незахищеною у цьому сенсі є молодь, особливо з невеликих містечок, яка часто обмежена в плані пропозицій свого рідного місця.
Це проявляється і в моїй героїні Ніні. Вона самотня жінка, яка залишилася в рідному селі, і коли в фіналі розкривається причина, чому вона так зробила, ми розуміємо, що її історія — про суцільну безперспективність. Фільм торкається складної теми ніби завмерлого життя в багатьох наших містечках, селищах і селах, бо вони не змогли переорієнтуватися на нову систему, а стара виявилася зруйнованою.
"Міжчасся", а воно буває і по 50, і по 100 років з деякими територіями, — наш фільм саме про це. Можна навести приклад Детройта, колись одного з найуспішніших індустріальних центрів США, де вирувало життя, і який після кризи в 1950-х і 1970-х роках занепав і збанкрутів, а більше половини мешканців виїхало, і тільки зараз місто стає на ноги.
Нам це теж знайомо: на жаль, у нас залишаються соціальні верстви, які мають певні кайдани, що їх затримують. Цю думку найкраще втілює моя героїня — мені здається, вона буквально кричить про те, що система та життя в маленьких містечках мають змінюватися.
— Важливо, що ви назвали "Королів репу" соціальною драмою, адже трейлер справляє враження кримінальної комедії.
— Так, це насправді серйозний фільм про дорослішання — як і "Мої думки тихі", до речі. Про розрив пуповини з мамою, з батьківщиною, з дитинством. Як і чудова стрічка "Стоп-земля" — це теж історія про дорослішання. HBO та Netflix багато знімають таких драм сьогодні, тому що сучасна аудиторія хоче дивитися про себе! Мирослав Латик, який зняв "Королів репу", дуже неординарний режисер. Він має свій стиль, якщо згадати його попередню роботу "Максим Оса" — це територія вестерну, хуліганського кіно.
— Можливо, натхненого Гаєм Річі?
— Так, ви правильно підмітили вплив. І я думаю, що якби у нас в індустрії була широка можливість бюджетів, всі ці режисери, які з’явилися на горизонті і вже були, могли би зараз створювати безліч цікавого кіно.
— У цьому фільмі у вас знов трагікомічний образ. Ви завжди насолоджуєтеся ним чи іноді все-таки хочеться відійти від амплуа?
— Продюсер фільму Юрій Мінзянов говорив про мене, що я вмію зробити "кувирок з карнавалу у повну дупу", тобто від вищого ступеня ексцентричного, смішного, комедійного — до повної руйнації. Я думаю, що трагікомічне — це моя карма акторська, я дуже люблю цей жанр, я вважаю його одним із найскладніших. Комедія є складним жанром, а трагікомедія — надскладним. Пробігти між слізьми та диким реготом, і так, щоб повивертати все всередині у глядачів, — це виклик. Я дуже люблю цей жанр і тішуся, що мені трапляються час від часу такі картини.
Так, бувають і відкриті комедійні персонажі, де є мелодраматичні нотки — як у "Коза Ностра". Є суцільні трагедії — наприклад, скоро вийде фільм "Між нами" і це буде дуже важка для сприйняття історія. А 2024 року буде фільм "Смак свободи" про відому українську кулінарку ХХ століття Ольгу Франко — лірична, сімейна, прекрасна історія.
Ще у мене запланована драма "БожеВільні" режисера Дениса Тарасова. Фільм присвячено тяжкій темі нашої історії — про пекло каральної психіатрії і вигаданий в 1970-х роках в кабінетах КДБ діагноз "млявоплинна шизофренія". Я граю складну героїню — вона асексуальна і гендерно зміщена, хоча водночас залишається жінкою.
Вміння пробігти між слізьми та диким реготом, і так, щоб повивертати все всередині у глядачів — це виклик!
— Це все було знято до вторгнення?
— Це все було знято до. Під час вторгнення було зроблені тільки дві картини — польський фільм "Дві сестри" і "Малевич".
— Є відчуття, що українське кіно живе повним життям. З іншого боку, спільнота каже, що скоро нічого нового не буде виходити, тому що все було знято до вторгнення, а зараз немає фінансування.
— Ми маємо прокат тільки до 2024 року включно. Можливо, одна-дві стрічки вийдуть у 2025-му — і все. Після 2024 року нас чекає прогалина.
— Ви багато їздите з гастролями країною і добре відчуваєте аудиторію. Чого хоче глядач сьогодні: зануритися в іншу реальність і відволіктися від новин — чи дивитися кіно про сьогоднішні події, навіть про війну?
— Я думаю, потрібно знімати все, головне, хто це робить. Звісно, потрібні мюзикли і комедійний жанр — як терапевтичний досвід. Можна згадати часи і Першої світової війни (Ірма має на увазі театр і кабаре. — Прим. авт.), і Другої — у людей було бажання сховатися за романтичними сюжетами з гарними жінками і чоловіками, і щоб було багато музики та пісень. Комедії — це непогано, проте коли у держави є тільки одна пріоритетність — знімати комедії, мені стає страшно, тому що так можна скотитися в ейфорію і втратити відчуття реальності.
Хороший приклад сучасного кіно, яке потрібне, — це "Люксембург, Люксембург", подивіться, як добре його аудиторія сприйняла. Хоча я не вірю, що існують фільми, які можуть подобатися будь-якій аудиторії — і широкій глядацькій, і більш вимогливій. Завжди є публіка авангарду, яка потребує більш складного кіно. Вона має право на "Відблиск", "Атлантиду", на складні картини, складні змісти. Є аудиторія більш проста, але ця аудиторія широкого жанру теж потребує свого простору для зростання.
На Netflix є дуже різний матеріал, але в будь-якому разі він дає орієнтири, що зараз актуально: драми дорослішання, серіали про підлітків, детективи. До речі, детективи — абсолютно нерозвинутий, на жаль, в Україні жанр, хоча в нас багато сильних авторів. Я вважаю, що "Музей покинутих секретів" за Оксаною Забужко — це наші "Ангели і демони"! Якщо його класно зняти, це буде потужний історичний трилер.
— Хороша ідея для продюсерів.
— Я вже давно кажу, що "Музей покинутих секретів" — чудова річ для втілення. А ще у нас є Ірен Роздобудько, яка прекрасно пише і для великого кіно, і для телеіндустрії; Міла Іванцова, в неї є чудові саги, присвячені історії України. До речі, в "Музеї покинутих секретів" мені хотілося б зіграти — я якраз у віці головної героїні.
— Повертаючись до теми війни. Більшість ваших колег кажуть, що все-таки краще знімати документальне кіно, ніж художнє. Яка ваша позиція?
— У мене є тільки один такий проєкт — "Дві сестри". Власне, ми погодились тому, що це історія людини, яка потрапляє в певні обставини. Це не історія війни як події, війни як геноциду. Я проти того, аби знімати фільми про війну, де є катування, які відбуваються просто зараз на нашій землі.
Буча, Ізюм, катівні, "Ізоляція", все, що йшло з 2014 року – ні, про це неможливо знімати зараз
— Тобто зараз знімати про Бучу — неможливо?
— Буча, Ізюм, катівні, "Ізоляція", все, що йшло з 2014 року — ні, неможливо. Коли Спілберг зняв "Список Шиндлера"? В 1993-му. Були пропозиції і раніше, але він відмовлявся. Ще хороший приклад такого переосмислення – фільм "Куди ти йдеш, Аїдо?" про боснійську війну знятий вже в 2020 році.
— Ви маєте на увазі, що обов'язково має минути кілька десятків років?
— Так, потрібна відстань. І той голос, який захоче розказати цю історію, має все-таки нам з вами емоційно емпатувати.
Мені здається, фокус такої історії про нашу війну може бути не на подіях, а на історії людини. Особливо якщо невеликий бюджет, краще робити камерну історію. Чи про двох друзів, які раніше служили разом і зустрічаються в шпиталі після кількох років, чи то авантюрна комедія, як вояк тікає з госпіталю, щоб врятувати свого собаку… Але ми не маємо торкатися страшних подій, що відбуваються тут і зараз. Тому що дуже важко уявити, як знімається фільм про Голокост, а на сусідній вулиці євреїв ведуть в газові камери.
— Ви кажете про те, що таке кіно потребує зрілості?
—Так, це території моральної зрілості, емпатії та відповідальності. Такі фільми мають зніматися дуже серйозними руками і головою.
Ще один момент, який важливо прораховувати. Кіно про війну, як будь-який художній історичний фільм — постановка, імітація. Ми все одно зімітуємо події, тобто будемо реконструювати ситуації нашої війни. І ми можемо опинитися у небезпеці, якщо знімемо погане кіно, яке росіяни використають як пропаганду. Чи впевнені ми, що зробимо ідеальний фільм, який по всьому світі візьме усі можливі нагороди? А якщо вийде провальне, штучне кіно? Що як глядач далеко в Європі буде плутатись: де сцена з художнього фільму, а де — документальні кадри, які він бачив у новинах? Тобто між хорошим кіно про війну і поганим, яке зіграє з нами злий жарт — дуже тонка, крихка грань. Тим паче коли йде інформаційна війна.
— Хочу поговорити з вами про театр. Сьогодні ви є акторкою Франківського драмтеатру, також задіяні в "Сталкерах" у Молодому театрі, де працювали довгий час, маєте кілька незалежних театральних проєктів. Тим самим ви подаєте хороший приклад акторської гнучкості — що не обов’язково актор має бути закріплений за одним театром. Ви за театральну децентралізацію?
— Це швидше не децентралізація, а приклад того, що треба йти за режисером, за концепцією театру. Ростислав Держипільський зробив унікальний театр у Франківську, їхні вистави бачив увесь світ від Південної Америки до Північної. В 2015 році ми разом створили важливу благодійну виставку "Оскар та рожева пані", потім був "Гамлет" з Романом Григорієвим, Іллею Розумейком та Митею Рибалевським, теж доволі авантюрний проєкт. Потім ще кілька вистав, і згодом я підписала контракт з Франківським театром.
В Києві у Молодому театрі граю "Різню", а у Театрі на Лівому березі "Сталкери". Тому якщо говорити про театр, то я скоріше обираю виставу, обираю режисера — а де саме я це роблю, у Києві чи у Франківську, не так важливо. Але якщо мені вдається домовитися з різними театрами і ми маємо спільне бачення, що буде на цьому майданчику, то далі у мене питання, хто це має робити. Я абсолютно незалежна фігура, готова не бути взагалі частиною конкретного театру. Мені подобається концепція позаштатних театрів, де актори працюють на проєктах, де є театральні агенти, як і в кіноіндустрії, де режисер збирає команду тих, хто йому зараз потрібен на певну виставу. І якщо актор за своїми можливостями — чудовий епізодник, то нехай він буде чудовим епізодником в десяти театрах, а не в одному.
Мій фонд невеличкий і не дуже відомий, я наповнюю його власними силами разом з чоловіком та друзями. Віддаю туди 90% заробленого — мені зараз не треба нічого, окрім перемоги
— Ну це зовсім інший підхід. Ви ж розумієте, що це майже революція для сталої театральної системи.
— Так, я за театральну реформу. Я хочу, аби театральні майданчики очолили талановиті менеджери, режисери були запрошеними на різні проєкти, аби вони мали хороші гонорари за постановку. Але загалом мій випадок — це виняток, все-таки медійність дає мені певні, скажімо, переваги та можливість вибирати. Але справа в тому, що це не так давно, бо довгий час я працювала суто в театрі для театральної публіки, а це насправді малий для актора простір. Ну а медійність мені забезпечили кіно і серіали — перший поштовх, звісно, дав "Леся + Рома". Ну і звісно, моя громадська активність. З 2002 року я на всіх Майданах. Я іноді жартую з подругами, що хочу двох речей — перемоги і спокійної старості, без барикад і брому. А подруги кажуть: та ні, ми молоді, після перемоги будемо пити кальвадос замість корвалолу!
— Ви багато їздите країною, щойно з Харкова та Запоріжжя. Як відчуваєте, змінився глядач?
— У мене зараз є чудовий проєкт, який дає можливість дослідити глядача. Це інтерактивний стендап "Як виростити чоловіка в домашніх умовах", який я граю в межах діяльності благодійного фонду "Україна — наш дім". Ми збираємо кошти на дрони, автівки. Ця вистава — якраз територія дозвілля, комедія, про що ми говорили з вами вище.
Вистава побудована так, що героїня у певний момент запитує у глядачів, якого героя сьогоднішнього дня вони їй би порадила за чоловіка? Вгадайте, яке ім’я звучить першим, від Запоріжжя до Чернігова? Звісно, це Залужний. Звучить так само ім’я президента Зеленського, Буданова. Імена місцевих мерів, героїв війни, генералів — Марченка, Сирського. Дуже цікавий соціальний експеримент.
— Ви сказали на початку, що тільки-но повернулись із Запоріжжя від військових. Це волонтерські поїздки?
— Так, я їздила до свого дружнього підрозділу аеророзвідки на запорізькому напрямку, якому передавала аптечки. У мене є власний фонд — він невеличкий і не дуже відомий, і я загалом наповнюю його власними силами разом з чоловіком та друзями. Фактично віддаю туди 90% всього, що заробляю — мені зараз не треба нічого, окрім перемоги. Бо щоб мені було щось треба, потрібна перемога — інакше мені соромно.
Я завжди повертаюсь звідти в особливому настрої. Там все просто: біле є біле, чорне є чорне. І дуже велике братерство. Війна має цю дивну силу — показувати, хто є хто, тож там в тебе менше шансів розчаруватися в людях. Мені там не страшно — тут навіть страшніше, коли я не знаю, як хто себе поведе в екстремальних умовах. Тут складніше, бо ти розумієш, що не лікуєш, не захищаєш, не розчищаєш завали. Постійно питаєш себе, а чи ти корисна? Звісно, я знаю, що роблю інше, що культура працює на ідентичність, та і розважати глядача важливо — але мені цього недостатньо.
— У вас стільки енергії — як відновлюєтесь?
— Ви собі не уявляєте, як мені хочеться зникнути на чотири дні на якомусь острові! Викинути телефон, лежати на піску та дивитися на море. Насправді я дуже люблю такі короткі періоди самозамикання, коли я кажу всім: "Я дуже зайнята", — а насправді знаходжуся в антисоціальній позиції до людей, просто закриваюся вдома і мовчу. Але зараз я себе здала, здається.
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що з віком ролей буде менше і треба це сприймати спокійно. Скажіть, наскільки роль 84-річної бабусі в "Сталкерах" посприяла такому філософському ставленню?
— Є акторки, які люблять грати "манок", бути привабливими. А я з дитинства тяжіла до характерних персонажів. Моя перша роль у "Чарівнику Смарагдового міста" знаєте яка була? Мені давали Еллі, а я попросила Страхопуда. Уявіть, симпатична 9-річна дівчинка з великими очима — і хоче грати Страхопуда. Це завжди було в мені — мені подобаються складні персонажі.
Але я зараз закінчую один новий проєкт і відчуваю, що трохи в дисгармонії. В мені стільки інших енергій, що я не готова грати комедії — відчуваю, що зріє щось інше. Воно обов’язково знайде вихід, але зараз мені краще дати спокій. Я не боюся, що випаду з роботи — думаю, треба бути скромнішою з пропозиціями та згодами на нові проєкти. Мені за рік 50 — пропозицій, які пишуться в цій площині, буде все менше і менше, такий закон драматургії. Та якщо навіть у мене взагалі не буде кіно, той список, який в мене є — це щастя для української акторки. Хай буде одне кіно на три роки, але хай це буде потужна історія. Будемо займатися чимось іншим!
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
