Антитоталітарний роман Степана Процюка
Степан Процюк потішив шанувальників своєї творчості новим романом з метафоричною назвою «Десятий рядок».
Символіка заголовка книжки зорієнтована на вдумливого читача, який не зупинятиметься на першому — «елементарному» — варіанті його інтерпретації, пов’язаному з долею одного з головних героїв — Максима іванчишина. Маючи вроджену ваду зору, він у дитинстві понад усе мріяв бачити десятий рядок у таблиці для перевірки гостроти зору. Чи багато потрібно дитині для щастя? Всього лише не носити окуляри й не ставати об’єктом глузування однолітків. Але це лише перший пласт розуміння.
«Десятий рядок» неодноразово зринає в романі як fata morgana, символ чогось таємного, прихованого від людей, недосяжного. Чого саме? В одному випадку — особистісної зреалізованості, у другому — чоловічої повноцінності, у третьому — щастяѕ Думаю, не варто намагатися повніше окреслити параметри цього образу, адже для кожного читача зринатимуть свої варіанти розуміння.
Романна фабула зосереджується навколо доль Гната, Марка й Максима іванчишиних. «Патріарх» родини Гнат — колишній «в’язень сумління», який пройшов усіма колами табірного пекла, але не здався, незважаючи на потужний тиск тоталітарної репресивної машини. У творчості С. Процюка це один із повторюваних, «лейтмотивних» образів, прототипом якого був батько письменника Василь Процюк. При тому автор щоразу додає до його характеристики нові деталі, пропонує нові варіанти розуміння. Найпоказовіше їх презентовано у романі «інфекція», повісті «Бийся головою до стіни» і найновішому — «Десятому рядку».
У «Десятому рядку» маємо третю варіацію образу батька-репресованого. Порівняно з попередніми вона більш абстрагована й ідеалізована. Залишається тільки дещо схематичний образ стоїка, якому вдалося вижити в нелюдських умовах заслання, заплативши за це душевною черствістю, холодністю до рідних, зневагою до оточення: «Марко сам до кінця не розумів, як він ставиться до свого батька. З одного боку, батько викликав захоплення своєю гідністю і волею. Хлопець навіть колись подумав, що має батька, подібного до самурая. З другого боку, від батька не віяло теплом. Для тепла була мама. Якщо за самурайство треба заплатити теплотою, а може, і здатністю любити, то чи воно потрібне? Батько був однаковим майже з усіма людьми. «Кожного жаль», — сказав він якось. Але чи насправді йому жаль кожного, якщо так презирливо викривилися тоді його губи».
Коли спробувати визначити ключові концепти «Десятого рядка», котрі найвиразніше репрезентують його змістовий рівень, то виявиться, що одним з них є страх. із трьох головних героїв роману Гнат «інфікований» ним найменше, хоча саме на його долю випали найстрашніші випробування — табір, смерть товариша, самотність, боротьба за виживання, а після звільнення — постійне очікування арешту, переслідувань, репресій. Утім, Гнатові вдалося перемогти свій страх, єдине, що робило його вразливим перед системою, — турбота про дружину й сина.
Фабульна лінія Гната насичена експресивними картинами, виписаними на поєднанні натуралістичних прикмет із властиво експресіоністськими. Перед читачем розгортається оповідь про арешт, допити й тортури, табірний побут, боротьбу за виживання, в якій більшість ламалася, перетворювалася на живі трупи, життєвий сценарій яких обмежувався підставовими інстинктами — пошуками їжі, сексом з такими ж упослідженими й знедоленими жінками, а понад усе — намаганням уникнути болю й страждання. Пунктирно окреслені історії Ганни, Мухіта, Алєксєя, згадки про кримінальників і табірне начальство увиразнюють «табірну» фабулу роману. Зважаючи на це, може виникнути природне бажання розглядати «Десятий рядок» у контексті т. зв. «табірно-в’язничної» антитоталітарної прози і. Багряного, Б. Антоненка-Давидовича чи
О. Солженіцина. Однак цього робити не варто.
Роман С. Процюка зовсім не схожий ні на «Сибірські новели», ні на «Архіпелаг «Гулаг», ні на жоден інший твір, автор якого спізнав табірне життя на власному досвіді. Наївно було б очікувати від сучасного письменника точного, цілковито достовірного зображення подібних до цього реалій.
Другий головний герой роману — Гнатів син Марко — репрезентує тип українського інтелігента, який чинить внутрішній опір системі. Утікаючи в історію стародавнього світу, він намагається абстрагуватися від тоталітарного абсурду доносів і політінформацій, партзборів і показної боротьби з космополітизмом, за лаштунками якої похована та ж традиційна війна з «українськими буржуазними націоналістами».
На відміну від батька Гната, Марко — талановитий лектор, але не лицар, мислитель, а не воїн. Його «стихія» — робочий кабінет, тиша бібліотек, порохнява архівів, наукові дискусії, конференції. Однак і цей персонаж залишається по-своєму принциповим у протистоянні тоталітаризму — відмовляється від кар’єри «придворного історика», на своїх лекціях не раз вдається до цікавих і дуже провокативних (як на радянську добу) історичних паралелей, що вияскравлюють сутність тоталітарних режимів (Нерон — Гітлер — Сталін). У романі раз по раз наводяться фрагменти цих виступів. Їх читацьке сприйняття може бути різним. З одного боку, вони містять цікавий фактаж, розширюють проблематику роману, спонукають замислитися над психологічною природою тоталітаризму, який від часів Нерона не надто змінився. З другого боку, подібні до цього науково-популярні вставки у художній тканині роману виглядають як щось чужорідне.
Утім, це не новий елемент у прозі С. Процюка. Назагал стилістично «Десятий рядок» подібний до його дотеперішньої прози, тут виявляються всі традиційні прикмети авторського стилю, як-то: любов до химерних метафор, натуралістичної деталізації й гротеску, підкреслена експресивність, значна питома вага різнотипних авторських відступів (історіософських паралелей і психоаналітичних коментарів). Можна лише сконстатувати, що вставні конструкції в новому романі стали ще більшими за обсягом, а метафоричні картини — ще красномовнішими й жаскішими.
В історії Марка вплив страху стає все більш відчутним. Він намагається боротися з ним, часто не без успіху, але ущеплений у підсвідомість комплекс жаху перед тоталітаризмом (можливим арештом, переслідуванням членів його родини) не дає чоловікові жити спокійно й повнокровно. Водночас і самі реалії «брежнєвського застою» не сприяють цьому. Психологічно достовірно й виразно виписано в романі картини, коли Марко очікує виклику до «сірого будинку» (КДБ), й партійних зборів, на яких мало відбуватися викриття перекручень партійного курсу в діяльності «вузівських» викладачів і студентів. Марко не може не боятися, але цей страх не перетворюється для нього на непереборну перешкоду.
Найбільше уваги в романі приділено представникові третього покоління родини іванчишиних — Максимові. Цей образ репрезентує невтішний діагноз-психограму сучасного українця, який страждає на некроз волі. Якщо дід був борцем, а батько (попри всі реальні небезпеки) не здався на поталу й не став прислужником режиму, обравши тактику пасивного спротиву, то в особі Макса бачимо виродження героїчного волелюбного дідівського первня. Попри те, що радянські реалії лише частково зачепили дитинство Максима, він виявився найвразливішою жертвою системи. «Ген страху», виплеканий у тоталітарному пеклі, спричинився до серйозних руйнувань у його психіці. Він не здатний до боротьби й опору, любові й повноцінного життя.
В образі Максима маємо приклад «зайвої людини» пострадянської доби: стара система «цінностей» девальвувала, а нова, очолювана «царями» Доларом та інтернетом, є для нього внутрішньо чужою. Колишній випускник інституту мистецтв зрадив Музам і, намагаючись «вписатися» у сучасну кон’юнктуру ринку, де, як здавалося, навіть немовлята вміють заробляти гроші, влаштувався страховим агентом. Лінія діда-«самурая» (байдужого до земних благ, готового як до повторної відсидки, так і до вирішального бою за Україну), батька-інтелектуала (талановитого історика, чий талант був зруйнований тоталітаризмом) завершилася онуком, котрий обрав торгівлю ілюзіями.
Максим не може реалізувати своє життєве покликання, не здатний досягти щастя (причина цього — не лише вроджена міопія), на довершення всього з’ясовується, що він неповносправний і як чоловік (не спроможний до запліднення), тобто на ньому рід Іванчишиних обривається (доволі характерна деталь з апокаліптичним присмаком).
У психіці Максима химерно переплітаються різноманітні неврози й неврозики, які (традиційно для прози С. Процюка, характерний приклад — роман «Тотем») коментує спеціальний персонаж-психоаналітик, пойменований то як Ескулап Антиневрозович, то як Ескулап Психоаналітикович, то як Діонісій Адольфович. Наприкінці навіть визначено діагноз: важка форма еротоманії, обтяжена зоровими й слуховими галюцинаціями.
Назагал «лінія» Максима в романі найоб’ємніша і найбільш психологічно насичена. Його філіпіки на адресу «царя Долара», роздуми про «офісну людину», пошуки щастя й банальних десяти тисяч доларів, аби віддати борг, спогади про діда й батька, нарікання на власну безпорадність і відкритість до чужих історій, що зневолюють його, відбирають життєву снагу, займають більшу частину текстового простору...
Якби ми на цьому зупинилися, обмежившись лише розповіддю про історію трьох поколінь роду іванчишиних, то могли б дезорієнтувати читача, який би підійшов до книжки з рамцями традиційного суспільно-політичного чи соціально-психологічного роману. Однак цей підхід був би хибним. У «Десятому рядку» і справді є прикмети антитоталітарного й «психоаналітичного» тексту. Ба більше — у романі можна знайти пояснення того химерного стану, в якому опинилося українське суспільство на 23-му році незалежності (на щастя, Процюкові діагнози не є остаточними: поряд із «Максимами» в сучасній Україні живуть ті, хто готовий покласти своє життя на Майдані, хто добровольцем пішов на АТОѕ) Однак усе це — лише вершина айсберга. Поряд із «реальними» персонажами у тексті співіснують богиня Астарта (Аштар), мойри і музи, Купідон і Молохѕ Якщо у раніших текстах С. Процюка домінували християнські образи й ремінісценції, то в «Десятому рядку» маємо химерний сплав міфологій — давньогрецької, асиро-вавилонської, фінікійської...
Роман С. Процюка принагідно порівнювали з різними текстами. Не зупиняючись докладніше на доречності таких паралелей, зауважу, що для мене найбільш очевидною є лише одна асоціація — із «Темою для медитації» Леоніда Кононовича, однією з найпотужніших книжок сучасної української літератури. У цих романах є чимало спільного: їх ключові персонажі перебувають одночасно у двох світах — реальному й ірреальному, в композиції творів велике значення відіграють авторські коментарі й вставні епізоди, велику роль відведено міфології (давньослов’янській — у Кононовича, антично-східній — у Процюка), обидва романи мають виразний «антирадянський» пафосѕ Щоправда, й відмінного у цих текстах чимало.
«Десятий рядок» — книга для тих, хто чекає від літератури не розваги, а одкровення, не пригод, а медитацій. Для тих, хто є прихильником екзистенційно-експресіоністсько-метафорично-«психоаналітичного» письма. Поєднання фабульних ліній трьох поколінь родини іванчишиних, що репрезентують українську історію останніх 50 років, з психоаналітичними уступами, міфологічними й алегоричними картинами, історико-компаративними коментарями творить неповторний художній світ С. Процюка, даруючи ілюзію наближення до «десятого рядка». Алеѕ тільки ілюзію. Адже в кожного з нас — власний «десятий рядок», тому кожному доводиться самотужки відгадувати його таємницю.
Людмила Скорина, літературознавець, Галичина
