Баба Євдоха

Баба Євдоха прожила непросте життя. Сповнене і радощів,і веселощів. Встигла нажити собі і ворогів. Через них швидше пішла у землю. Їй було трохи більше 80-ти. Коли померла, я боявся глянути на неї лежачу в домовині.

Моя баба збирала молодих. Саме так цей процес називався на Гуцульщині. В Криворівні, де ми жили, вона була доволі популярною жінкою. Як і всі інші, хто володів особливими талантами, затребуваними серед людей.

Євдоха або Мількова, (так нас називали по-вуличному), мала неперевершений талант - вбирати кнігинь, тобто наречених. Вона цей процес не тільки любила,але й професійно його виконувала. Тому знали її далеко поза межами Верховинщини.

Аби досягти такого успіху потрібно було не один рік. А ще - мати всі необхідні атрибути для якісного вигляду молодої. Щоб гості, як будуть споглядати проводи кнігині з дому до церкви, не могли закрити рота. От тоді це вважалася добра робота моєї баби.

Вже будучи сивочолою жінкою, Євдоха знала справжню ціну своєї праці та таланту. Так -так. Треба було, окрім всього, мати неабиякий талант. Адже цей процес вбирання молодої включав в себе не тільки суто дизайнерські вміння .

Потрібно було ще й приспівувати притаманні горянам співаночки.

"Ой за гіря місяченьку, за гіря

Ой виводі молоденьку за стілля"

А взагалі, моя баба вміла все. І найголовніше-вона вміла любити своїх внуків. А я, будучи одним із них,вмів їй віддячувати за це. Коли Євдоха отримувала пенсію, постійно прєтала її під скатерть на столі.

Одного разу, мені, малому внукови набридла така її необережність. Я забрав звідти гроші і заховав в іншому місці. Ото був справжній успіх. Скільки уваги до своєї скромної дитячої персони я давно не відчував. Видно, сума була таки значна. Круглим столом у нас виступала справжня гуцульська піч, де я провів немалу частину свого щасливого дитинства. Там у нас тривали переговори щодо повернення коштів на постійне місце.

Вона йшла на всякі кроки аби повернути награбоване, а я був твердий як криця. Не знаю і крапка. Лише після справжніх жіночих хитрощів їй вдавалося святкувати успіх. А я чекав обіцяної подяки з сільського магазину у вигляді щойно завезеної дитячої машинки чи щойно привезених пряників.

Баба Євдоха прожила непросте життя. Сповнене і радощів,і веселощів. Встигла нажити собі і ворогів. Через них швидше пішла у землю. Їй було трохи більше 80-ти. Коли померла, я боявся глянути на неї лежачу в домовині. В 11 років по-особливому сприймають такі життєві атрибути. Жінки співали “прощайте рідні пороги”... а я не вірив що моя баба Євдоха більше ніколи до них не повернеться . І до мене ... свого внука. . . 

Тепер, після майже двох десятків років,коли я приїжджаю додому обов’язково провідую її на сільському цвинтарі. Саме таким, вічним цінностям вона мене і навчила, будучи простою малограмотною, але мудрою гуцулкою…

Іван Харук журналіст