ЕТЮД

Авторська колонка Євгена Жураковського

Очі її віддавали безмежним сумом, коли вона підійшла і впритул уп’ялась ними в мої груди.

— Ти боїшся? — запитав.

— Так, трохи.

— Елізо, я залишатимусь із тобою завжди. Не хвилюйся.

— Не говори більше, що ми можемо померти. Це надто лякає мене.

— Не буду.

Ми часто говорили з нею про смерть і завжди ці розмови починав я. Для мене смерть була існуючою непримиренністю, тим, у що я б ніколи нізащо не повірив, але мені належало прийняти це. А отже — повірити. Але я не міг. Я кидався до Елізи від безсилля і ніколи не визнавав власних помилок. Вона боялась втратити мене, але я ніколи не міг зрозуміти цього сповна. Бо боявся.

— Я не боюсь померти, тільки боюсь страждань.

— Ти егоїст. Лише вони говорять, що не надають значення своєму життю і своїй смерті, адже не бояться чужої любові. 

Я визнавав, що людська любов, чим сильніша вона є, тим сильніші страждання вона згодом приносить. Бо будь-яка любов з часом зникає, поринає в незвідане і не приносить жодної користі. Це явище ефемерне. Але, мабуть, всі явища в нашому житті є ефемерними. Як власне і саме життя. 

Але це неминучо.

Будь-що, що приречене існувати є тимчасовим. Якийсь один письменник писав, що навіть Бог не оминув свого існування. Мабуть, так. Але існування не означає страждання.

Еліза почала ніжно виводити пальцями по моєму тілу, так, ніби востаннє. Вокзальні ворони ніколи не давали поринути в тишу тут. А на вокзалах ми були часто. Настільки, що іноді називали їх нашим другим домом. Ми прощались тут у надії на найскорішу зустріч. Ми щиро молились тут і ще щиріше плакали, коли прощались чи — тим паче — знову зустрічались.

— Світ повинен чекати, коли ти бачиш мене кожного разу, як вперше, — говорила вона щоразу. І ці слова пашіли такою щирістю й ніжністю, яку ще ніхто ніколи не випромінював до неї.

— Мені пора їхати. 

— Глянь на мене востаннє. Глянь…

— Не говори так. Востаннє точно ні. Принаймні не зараз.

Дим старого радянського поїзда наповнив кола вокзальної рутини й своїм запахом нагадав, що точно пора. Прощавай, Елізо!

Про автора: Євген Жураковський - поет, прозаїк, есеїст. Переможець численних літературних конкурсів, серед яких Літературно-публіцистичний конкурс ім. В. Стефаника, конкурс есеїстики "Мій Франко" та ін. Автор та організатор благодійних літературних вечорів на підтримку ЗСУ містами України. Учасник міжнародних конференцій, присвячених дослідженню україністики та української історії. Культуролог. Автор наукових робіт з українознавства. Зараз навчається в Івано-Франківському юридичному навчально-науковому інституті НУ "ОЮА".

В літературній творчості характеризується постмодернізмом галицького зразка. Часто висловлюється щодо суспільно-політичних подій в Україні.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!