Байдужість до крові

Колись думала, що великі міста шаленим ритмом життя та монументальністю архітектури перетворюють людей на байдужих. До радості, сліз чи горя. На вулиці, в парку чи громадському транспорті їх нічим від того не розбудиш. Та схоже біда ця не від великого міста…

Пригадую, зо п’ять років тому перебуваючи на сесії у Києві почула розповідь про жорстоке побиття чоловіка, що в результаті закінчилась смертю. Історія вразила тим, що фактично відбувалась посеред білого дня у людному місті. Тоді впевнено відповіла подругам-киянкам, що в нас таке не трапилось б ніколи. Кажучи «в нас» мала на увазі в Івано-Франківську. Довго пояснювала, що це неможливо не через те, що прикарпатці не в силах когось побити, а саме завдяки відсутності громадської байдужості. Запевняла, що ніхто б з перехожих не відвертав байдуже голову від чужої біди…

Ці наївні слова пригадались мені тієї миті, коли почула від правоохоронців історію як жінка вбила новонароджене дитя своєї суперниці, попередньо прийнявши в неї роди. Історія вразила не тільки фактом кривавої розправи, а часом та місцем дії. Адже все це відбувалось у сквері поруч івано-франківського вокзалу близько сьомої вечора за два дні до свята Миколая. Сам сквер не дуже людне місце, тим не менш повз нього постійно хтось йде. Тож припустити, що ніхто не чув крики тієї нещасної, що народжувала в сквері важко.

Напевне мали бути й свідки бійки між жінками за мить до того, як одна із них задушила немовлятко іншої. Чули. Та вирішили, що їм байдуже… Що це не їхня справа, що поспішають на вечірній поїзд чи на передостанню маршрутку до одного з райцентрів. Напевне тим випадковим свідком міг бути якийсь молодий чоловік, що вийшов з дешевого бару поруч скверу. Можливо, тієї ночі дорогою до Києва він заспокоював себе думками, що якби таки пішов на крик, то не встиг би на поїзд. Напевне, свідком могла бути пересічна жінка, що бігла на маршрутку до Тисмениці через сквер у ту лиху годину з подарунками від Миколая для внуків... Можливо, вона теж не спала тієї ночі, картаючи себе, що так і не зупинилась, почувши крики. Тим мимовільним свідком могла бути й одна з продавчинь, що торгує на привокзальній площі. А можливо, вони всі ними були…

Та схоже, що кожен тоді вирішив, що йому це байдуже, що в нього є справи нагальніші і що негоже пхати носа у чужі. Можливо, вони б нічого не могли змінити. Та пролитись тій безневинній крові точно допомогла їхня байдужість…

Мар'яна Огородник, головний редактор Бліц-Інфо