Безпардонна стилістика Андруховича
Якось, одного разу, я никав по квартирі без усілякої мети і призначення. Той день був особливо безнадійним: прикро пахло знадвору, збиралося на дощ, і жодних пристійних ідей ані інтернет, ані телє-візор не пропонував.
У такі хвилини людину напосідає безіменний голод, – страшенний голод за чимось таким, чого нема у звичному споживацькому арсеналі. «А чого нема?», – виникло питання, а з ним – обрисувалася хоча б якась мета: шукати щось поживне і нестандартне. І… о, спасіння! Серед макулатури, напханої у стелажі, шафи, накаслики (предмети умеблювання, специфічні для львівського інтер’єру) і попід ліжка, я надибав Книгу Лева, видану 2014 роком ЛА «Піраміда» у форматі антології Львівського прозового андеграунду 70-80-х рр. ХХ ст. На сторінках 81-ій до 86-ої цього екземпляру значилось оповідання про львівського бандита Самійла із Немирова, написане паном Юрієм Андруховичем, народженим у березні 1960 року. «Дивно…», – подумав я найперше, і безнадія, навіяна знадвору, розступиласі немов летючий газ від випаровування ДДТ (в народі – дихлор-дифеніл-трихлор-метил-метан), і стало цікаво: як таке можна написати? Бо ж, прецінь, пан Андрухович, згідно з Вікіпедією, виростав та виховувався як особистість у Станіславі, тобто ментально і фігурально був у 70-х і 80-х роках «молодиком з Івано-Франківщини», а тому, навіть темного поняття про львівських бандитів 17-го століття не мав. Та я і сам, львів’янин у 10-му поколінні, не мав. Крім того, немилосердна плутанина у топографії, топоніміці та топології міста Львова підводила до думки, що текст цей написаний незадовго до появи книжки, може якихось зо пів-року, або, від сили п’ять-десять тому. І ще: пан Андрухович виступає у цьому навороченому тексті, невідомо з яких причин, позначеному як зразок львівського андеграунду, у якості двох (а може навіть і більше) ролей одночасно – так, буцімто він і сучасний літератор, і очевидець подій початку 17 століття, і поет, душею споріднений зі своїм літературним персонажем. До прикладу, він гейби достеменно знає, кого і як насилував наприкінці весни 1612 року герой оповідання, бандюк Немирич Самійло, на площі Ринок у подвір’ї камениці Кампіанів! … Байка, що камениці такої вже давно нема; сумнівно, що мала вона тоді подвір’я; а що бандит серед білого дня гвалтує на очах людей, встигаючи одночасно перетовкти добру половину з них, не ліпиться докупи. Та все це пів-біди. Пан Андрухович приплітає до цього драстичного сюжету, геть недоречний, здавалось би – ні сіло, ні впало, – цинічний пасаж про пляцки, що демаскує ще одну, несвідому його позицію у цьому оповіданні, пише Збруч
Спробую пояснити, що маю на увазі. Загалом, оповідання про те, що у Львові на початку 17-го століття своїми антисоціальними гецами (нині ми б сказали – нахабними вимахуваннями), уславився ідеалізований автором, а насправді макабрично жорстокий, «…не католик і неполяк» (цит. Андрухович Ю, с. 81), Самійло із Немиричів. Панорама усіх безчинств із чимраз абсурднішими злодіяннями Самійла Немирича стрімко розгортається на фоні художнього коментаря пана Андруховича про самого себе, з одного боку і про «дебілів» і «шизів», з іншого. (Спробуйте вгадати з одного разу, кого він серед інших «має на увазі»). При цьому автор у вигляді реверансу в бік читачів намагається виправдати себе – літератора! – за ці слова, зокрема власною необізнаністю у мовних реаліях…
Гаразд. Отож, першим явним хамством у самому центрі Львова, як то пише пан Андрухович, було вже згадуване привселюдне зґвалтування сумнівної особи жіночої статі (бо у версії автора вона спочатку є перезрілою жінкою, відтак «дівчам», а ще далі – «дівчатком»), котра вихвалюється цим епізодом яко єдиним, у якому вона зазнала справжнього мужчину. Нехай так… Віднесемо це до літературного, може не зовсім делікатного з позицій галицької ментальности, прийому. Але як вам наступний, не приший кобилі хвіст, стилістично-смисловий пасаж про сесю жіночку? Вона, бачте, продавала пляцки на Ринку! Ну скажіть, до чого тут, у цій макабричній історії, раптом пляцки? Це що?! Автора випадково занесло? Чи він хотів сказати, що тими пляцками жінкодівчинка акурат і звабила Самійла? Та ж ні! У жодному разі! Пан Андрухович маніпулює: він, прецінь, добре знає, що пляцки для будь-кого з львів’ян, хто пережив комуністичну наругу 70 – 80-х років, є не просто кулінарною принадою і навіть не даниною галицьким традиціям. Пляцки, будьмо відверті, були (і досі залишаються) місцевим символом і ритуалом: вони – свобода й незалежність, глибоко заховані у таїнство буденного життя львів’ян. Якщо вас у часи радянщини, до прикладу, запитували у Львові, чи любите ви пляцки, то означало це, що вас перевіряють на вірність ідеям дисидентства або навіть українофільства. Тому сьогодні нам, львів’янами, маніпуляціі такою цінністю як пляцки, далеко не байдужі, особливо через поєднання їх з бандитським зґвалтуванням на площі Ринок і до того ж, у будинку Кампіанів.
Звісно, існує й інша можливість пояснення авторського пасажу з пляцками – можливість нехай мізерна, та все ж не позбавлена здорового глузду. Ймовірно, пан Андрухович і не мав на меті знецінювати пляцки як символ Львова; може він і не думав про це взагалі. Може уява його дала звичайну тріщину, так би мовити, банально-ботанічного штибу. Можна ж припустити, що крім згаданих мовних реалій, він не обізнаний також і у рослинницькій культурі Європи, до якої Львів початку 17 століття належав безсумнівно. Згадаймо: хоча картопля, а по-латинськи – бульба, була завезена з Перу яко різновид трюфелю у 16 сторіччі, однак ще довго, років зо двісті, культивувалась у Європі під виглядом екзотичної квітучої культури. (Та вона, по правді кажучи, дійсно квітне прегарно, а ще і пахне). Її запихали багатші пані у волосся, як прикрасу, а у Франції ще наприкінці XVIII століття робили з неї букети. На квіти з бульби була тоді така сильна мода, що замість них пропонували штучні, оскільки живих не стало вистачати. У Німеччині картоплю садили на клумбах перед палацами, а у Львові, який на початках 17 століття називався Лємбергом (а не Сінгапуром, за версією пана Андруховича), – у Стрийському парку навколо калабані з лебедями. Зрозуміло, що ніхто у ті часи навіть не додумався б терти бульбу на пляцки. Щоправда, автор нібито не стверджує, що пляцки жінкодівчинки з площі Ринок були картофляні. Але хто ж би сумнівався, що якраз про них він і натякав. Не виникає тому і сумнівів, для чого було читачам, серед яких знайдеться чимало довірливих та щиро-наївних (до яких належав і я, допоки не прочитав пана Андруховича), натякати на дебілів і шизів, прив’язаних до недоречного сюжету зі згвалтованими пляцками.
Слів нема: сюжет з походеньками Бандита Самійла, від яких закипає все єство, із сумлінням включно, розкручується у пана Андруховича чимраз навіженіше та буйніше. Серія зухвалих злодіянь (топить людей в укропі, примушує їсти власні екскременти, ламає опорно-рухові апарати, вибирає очі, танцює з голим задом, тощо) здійснених мордоворотами з галицького перехрестя на чолі з піжоном Немиричем, не може, як виявляється, дійти до суду. І знаєте чому? Бо так сі захотіло панові Андруховичу, який посилається на непонятну міжнародну Конституцію 1577 року, у якій гейби вбивства і каліцтва не були чимось катастрофічним, ба – навіть не вважалися паскудством. Понад те, суди тогочасного Львова, нібито мали дикувату практику, виносити «вердиктус фаталіс» (себто – «вишку» або «пожиттєво») лише при наявності мертвого тіла, яке родина замордованого мала «… притарабанити до зали суду» (цит. Андрухович Ю, с.82), А позаяк бандитський виплодок Самійла кромсав трупи і палив їх або топив у повноводній тоді Полтві, то суди не мали «речдоків» у вигляді останків і Самійлові присуджували хіба що два роки умовно, з дозволом банячити у замарстинівській корчмі. Судові виконавці його обходили десятою дорогою – ясна справа, чому. Бо він міг і їм повідривати голови. То вони ні його, ні посібників його, «не турбували» . Круто завернув пан Андрухович?!
А далі сюжет переходить у відвертий сюр. Банда викрадає сина Ісаковича, вихрещеного львівського караїма, котрий за версією автора, підробляє перські килими, замість того, аби читати Біблію. Бідного сина, здається на ім’я Захар, антисоціальні виродки із банди Самійла прив’язують до чогось там серед Чортових скель (що розташовані недалеко від будинку мого товариша Мільтонса, і ми туди, між іншим, нераз спацерували сім’ями, але жодних подібних варіантів для знущань над молоддю не виділи). А відтак, – пардон, починається повний аттас, – …телефонують очманілому батькові, вимагаючи викуп за сина. Той син, одначе, навчений десь у знайомих циркачів виплутуватися зі шнурів, виплутався, підручною каменюкою замочив ліліпута, котрий його мав пильнувати, тай утік собі у кафетерій «Чотири цицьки». А батько його загинув. Ні, не від розпуки, а тому, що його бандюки зі злості забили. Тепер, дорогі мої, скажіть на милість бога: чи ми з вами дійсно дебіли які-то, чи мазохісти, аби терпіти такі стилістичні маніпуляції пана Андруховича над нашою буттячою свідомістю? Нехай вже там, переживемо якось розмови «по телефону» у 1610 році; віднесемо їх до розряду художніх прийомчиків автора, від яких вже нудить. Але людоньки! Кафетерій «Чотири цицьки» – у місті Лева, що на самому перехресті світових традицій! Це ж зневага яка до тонкої та рафінованої культурної матерії нашого міста. Хіба не ясно, до чого схиляє нас хитромудра думка пана Андруховича, представника гостро конкурентного до нас івано-франківського тусняка? Хіба не зрозуміло, що «чотири цицьки» – це зухвалий натяк на процвітання жіночого гомосексуалізму, буцімто притаманного дегенеруючому Лємбергу?! Вибачте, так і хочеться сказати… (тут кожен читач може підібрати найзручніші слова).
Нарешті, апогеєм безпардонної стилістики оповідання про Самуеля – прекрасного розбишаку (бо саме так ніжно автор його називає), стає епізод зі звіринцем. Карочє: бандюки нападають на заїжджий зоопарк, що притулився на Погулянці задля втіхи міщан; серед екзотичних тварин типу гіпопотама і жирафи, у клітках томляться ще й вампіри та вурдалаки, себто – якась повна фігня; усю цю живину і мертвиччену Самійло і компанія випускають, а клітки – палять дотла. Пришелепувата акція оця, має наслідком те, що адська суміш звірів та інфернальних істот, вкупі з упирями суне додолу, до центру Львова, – а тепер, увага!, цитата – «…вулицею Леніна (нині – Личаківською)». Гражданє, таваріщі! Що ж це праісходіт: де Ленін – а де Львів 1612 року!? Хіба ми, львів’яни, заслужили на історичний стьоб такого сорту. Так, дійсно, у 70 – 80-х роках, коли пан Андрухович нібито писав оповідання, була така «вулиця Леніна». Але, пардон, не було її у 17 столітті, а крім того, ще і в помині не було вулиці Личаківської. Вона стала Личаківською, як ми добре знаємо, тільки у 90-х роках, лиш після того, як ленінський соц-експеримент із тріском провалився. То як же пан Андрухович міг знати наперед, – бо ще у 70-х, – що вулиця буде «Личаківською». Адже назва ця виникла у зв’язку зі страшенними злиднями початку 90-х та масовим зубожінням мешканців Львова, коли вони, аби виживати, змушені були продавати все, включно із взуттям, замінюючи його на личаки. А що ними витоптували ненависну назву денно і нощно, допоки не витерли її дотла, раз і назавжди, то і вулицю переназвали у Личаківську. І може тепер хтось хоче сказати, що цього факту новітньої історії Львова пан Андрухович не знає? Ну-ну… Єдине хіба, що могло б його виправдати, це те, що у Станіславі 70-х та 80-х років середня школа намагалась плекати у діточок химерні фантазії про невмирущість Леніна. Але достеменно цього я, нажаль, не знаю.
Але знаю інше, про що змовчав пан Андрухович, як думається – несвідомо. Йдеться про те, що банда Самійла разом із упирями очманілого звіринцю, в ознаменування вдалої акції влаштувала у «Чотирьох цицьках» нечувану пиятику з розпустою на три доби, аж поки їх, разом із заплідненими хвойдами, не повилапували і не попересаджували назад у спалені дотла клітки. Короткого часу цього, одначе, виявилось достатньо, аби через декілька років передмістями Львова почали блудити байстрючата. Розсіялися вони, як бадилля серед пустиря, навіть і за межі Львова, А потім повиростали і почали давати потомство по всій Галичині, причому в геометричній прогресії. Про це сказати важливо. Бо далеко не всім відомо, що того потомства за чотири століття набралося чимало, а головне, – що абсолютна більшість із них сформували специфічний різновид галицького населення, який ми з вами сьогодні називаємо Рагулями. Чому цей пікантний факт пан Андрухович витіснив із свідомості, – нехай залишиться загадкою.
Звісно, є в оповіданні ще й деякі інші кретинізми, ватрі уваги. Ну, хоча б напад на італійську делегацію з резонансним пограбуванням за допомогою сльозоточивого газу. Треба думати, балончиками китайського виробництва, не інакше. Або епізод гострого закохування Самійла у прекрасну тринадцятирічну Амальку, яка у той момент акурат пісяє посеред кущів біля незнамо якої вежі. Чи, наприклад, науково-академічний даун-шифтінг Самійда з написанням методичних рекомендацій для майбутніх наркодилерів. Тому, не здивує нас і те, що помер бандит Самійло ченцем у Почаївській лаврі і що тіло його після смерті ще 5 днів залишалось теплим і зберігало пружність, і що повиростали з нього мальви. Усі ці бздури, проте, вже ніяк не впливають на загальне враження, яке можна було б виразити одним лаконічним висновком. А він міг би бути таким: це оповідання – повний абзац.
Наприкінці, хочеться додати від себе, суто персонально. Такої безпардонної стилістики я давно не зустрічав. Останнє, що мене так тішило, були оповідання Бориса Віана, які я читав років зо двадцять тому. Нині вже й не скажу, хто має сміливішу уяву: Віан чи Андрухович. Але так щиро і весело я давно не сміявся, і подякувати не менш щиро і з подивом, тому, хочу пану Андруховичу, народженому у Станіславі, вихованому у Галичині, але залюбленому у Львові. Знімаю, пане, капелюха…
