Білорусь і домашні завдання для України

Як і багато українців в ці дні я слідкую за новинами з Білорусі. Це жахливі кадри свавілля силовиків для підтримки диктатури, з одного боку, та сміливості і солідарності в боротьбі за власну гідність десятків тисяч активістів та мітингувальників, з іншого.

Олександра Лукашенка називають останнім європейським диктатором. І цей титул йому дістався не просто так. Починаючи з середини 2000них, він системно винищує політичну опозицію, незалежні медіа та жорстко придушує будь-які антивладні акції.

Спираючись на адмінресурс та силовиків, Лукашенко збирався і цього разу отримати яскраву перемогу. Але, оскільки спостерігачів на дільницях не було, а там де вони були, фіксувалися або порушення, або результати, які суперечать офіційним даним від ЦВК, то в громадян Білорусі виникли питання: “А чи це є результати нашого волевиявлення? Чи можемо ми їх прийняти? Чи може людина, яка отримала владу в такий спосіб керувати нами?”. І люди вийшли на вулиці і незважаючи на жахливе свавілля силовиків і кров, яка щоночі проливається на вулицях Білоруських міст – намагаються сказати своїй владі “Досить!”.

Важливий висновок з цього всього, на якому варто закцентувати. Вибори – елемент зміни влади або повторного делегування повноважень чинній владі. І вибори мають проходити так, щоб до результатів не виникало питань. Лише тоді влада може бути легітимною, тобто справжньою, такою, яка укладає з народом своєї країни суспільний договір щодо делегування повноважень і використання ресурсів в інтересах громадян. Якщо ж громадяни не вірять в реальність результатів виборів – це диктатура, яка ховається під пластиковою вагонкою фейкових демократичних практик, якими вже не перше десятиліття є білоруські вибори.

Свого часу, в 2004 році, українці також повстали проти ситуації, в якій влада хотіла “перемалювати” результати народного волевиявлення. Я це добре пам'ятаю, бо був безпосереднім учасником Помаранчевої революції й особисто оприлюднював записи, на яких голоси, схожі до Віктора Медведчука (тодішній голова Адміністрації президента Кучми), Сергія Ківалова (тодішній голова ЦВК), Андрія Клюєва (голова штабу кандидата Януковича) та депутатів-регіоналів Сергія Клюєва й Олега Царьова. На цих записах весь світ почув, як фальсифікувалися українські вибори 2004 року і наскільки цинічно діяла влада, організовуючи все від “каруселей” та адмінресурсу до транзитного сервера ЦВК. В тодішнього президента Кучми й українського Парламенту вистачило розуму оголосити повторний другий тур виборів і не загострювати ситуацію.

Очевидно, що в Лукашенка все ще намагаються задушити протест й отримати владу на ще одну каденцію. І змінити свої плани він зможе під тиском як з вулиць білоруських міст, так і з високих кабінетів по всьому світу.  

Пам'ятаєте, як під час тяжких і сумних днів Революції Гідності нам всім хотілося, щоб весь світ дивився на нас і допомагав нам боротися з режимом Януковича? Те ж відчувають зараз білоруси, які виходять на мітинги щовечора.

Є багато способів висловити підтримку. Можна поставити рамку на фейсбуці і це може зробити кожен. Але є інструменти, які доступні лише тим, хто є владою в країні. Одним зі способів тиску є документи Парламентської Асамблеї Ради Європи. Озвучені на цьому майданчику речі автоматично стають новинами для Європи і світу. Й українська делегація мала б ініціювати процес розгляду резолюції по Білорусі. Ну хто, як не ми. Адже йдеться про наругу над виборами – над основою парламентаризму і демократії. Але члени української делегації ще ніяк публічно не відреагували і спільного звернення в ПАРЄ немає. І це дуже сумно. Адже міжнародну суб'єктність ніхто не дає. Її треба виборювати.

Третій момент, про який хочеться сказати в цьому тексті. Влада, яка спирається не на співпрацю з громадянами, а на кийок, водомет і рушницю в руках силовиків – приречена. Кілька місяців тому в нас вже була спроба міністра Авакова в неконституційний спосіб забирати наші права і свободи, аргументуючи це боротьбою з КОВІД-19. Як тільки влада починає так діяти вона автоматично будує в нас Білорусь. Як тільки силовики стають останнім бастіоном стабільності влади – диктатура білоруського зразка вже настала. І тут нам є, над чим задуматися, адже маємо надзвичайно впливового і формально не підзвітного Парламенту Авакова, який на посаді “під особисту відповідальність президента Зеленського”.  

До речі, протягом останніх 20 років часто чув про те, що українське прагнення до демократії розбивається в білоруський добробут. Мовляв, поки українці “майданять”, “бацька” і дороги зробив, і молоко в них по ГОСТу, і пенсії вищі. Рай на землі. Але будь-який рай в умовах диктатури різко закінчується свавільним пеклом, в якому хапають на вулицях, вбивають в прямому ефірі і безкарно нищать громадян своєї країни силовики та спецпризначенці.

Ну й останнє. Нас всіх чекають місцеві вибори вже за два місяці. У багатьох радах і меріях в нас сидять подібні на Лукашенка, так звані міцні господарники, в яких буде спокуса докласти зусиль, щоб ще раз попрацювати на благо народу 5 років і трошки викривити волевиявлення. І це буде дуже зручно зробити, адже вибори одночасно відбуватимуться в сотнях міст й ОТГ й увага преси буде розосереджена. Чому б не спробувати? Я б хотів застерегти таких місцевих політиків. Навіть не намагайтеся. Бо навіть якщо вдасться намалювати собі 80% підтримки, як це зробив Лукашенко, неможливо намалювати собі легітимність, адже вона не малюється, її делегують громадяни, коли мають шанс взяти участь в чесних виборах. Лише так працює демократія і лише так починається шлях від гідності до добробуту.

Оригінал опубліковано на НВ.

 Олег Рибачук

Голова Центру спільних дій, колишній віце-прем'єр України з питань європейської інтеграції