Блаженніший Святослав: Ми засудили чотири ідеології, які вчать ненавидіти людей іншої національності

Як уже повідомляла «Галичина», днями глави Української Греко-Католицької та польської Римо-Католицької Церков підписали у Варшаві спільну декларацію примирення і прощення, яка стала знаковою подією в житті українського й польського народів. Про візит до Польщі, Декларацію примирення і прощення, про святкування 1025-літнього ювілею хрещення України й значення віри в житті сучасної людини розповість читачам «Галичини» в ексклюзивному інтерв’ю глава УГКЦ блаженніший Святослав Шевчук.

- У переддень офіційного візиту до Польщі українських митрополитів на чолі з главою УГКЦ з нагоди 1025-ліття хрещення України та 70-х роковин волинської трагедії блаженніший Святослав оголосив намір «винести на абсолютно новий рівень справу польсько-українського примирення». Ваше Блаженство, хоч Ви й окреслили її «простими словами, що вперше написали польські єпископи до єпископату Німеччини одразу після Другої світової війни: прощаємо і просимо прощення», але перебіг справи виявився складним...

— Мій візит до Польщі планувався ще на початку минулого року. і розпочати святкування 1025-ліття хрещення Руси-України ми мали саме з нашої Перемишльсько-Варшавської архієпархії, оскільки Перемишльська митрополія є старшою українською митрополією від Київської. Власне, на ті стародавні українські землі учні святих Кирила і Методія принесли святе хрещення ще до святого Володимира Великого, а вже київська подія стала своєрідним завершенням, вінцем дуже довгого процесу християнізації всієї Руси-України. Наш духовний і церковний ювілей збігся з річницею волинської трагедії, і ми бачили, як місяць у місяць зростала в Польщі суспільно-інформаційна напруга. Деякі українські аналітики називали такий стан речей суспільною істерією, за якою образ українця змальовувався у польському суспільстві й серед європейської громадськості як образ «різуна». Я розумів, що моя поїздка до наших греко-католиків Польщі на свята буде пов’язана також із захистом доброго імені українців. Власне, тому цей візит набрав і суспільного характеру, і зрозуміло, що ми мали обговорити надзвичайно важливе питання українсько-польского примирення. Коли ж говоримо про примирення між нашими народами, то маємо пам’ятати святкування тисячоліття хрещення Руси-України за комуністичних часів у 1987-1988 роках. Саме тоді цей процес примирення започаткував глава УГКЦ Мирослав-іван кардинал Любачівський, який відслужив у нашому обряді урочисту Літургію на Ясній Горі в Ченстохові, і тоді ж з блаженної пам’яті примасом Польщі Юзефом ўлємпом розпочалися перемовини щодо вироблення засад примирення й поєднання між українцями й поляками. Подібно до цього в 2005 році й мій попередник кардинал Любомир Гузар разом із головою Конференції єпископів Польщі архієпископом Юзефом Міхаліком проголосили акт примирення у Варшаві, і весь народ промовив «амінь», мовби потвердивши це звернення ієрархів. З другого боку, так само вчинив український народ у Львові. Український і польський народи ніколи не повинні цього забувати.

- Ухвала сенату про 70-ту річницю волинської трагедії насторожила багатьох. З польської сторони лунали тверезі голоси: мовляв, з яких пір історію окреслюють шляхом голосування? Противником такої засади також виступив і маршалек сенату Богдан Борусєвич. Як би ви охарактеризували ваші зустрічі з першими особами Польщі?

— Під час нашого візиту, який відбувався на найвищому рівні, ієрархи УГКЦ були прийняті найвищим керівництвом держави: паном Президентом,  пані маршалком сейму, паном маршалком сенату. Президент Польщі заявив, що це вперше з часів Другої Речі Посполитої після маршалка Пілсудського польська державна влада прийняла  ієрархів Української Греко-Католицької Церкви. А були присутні, окрім глави, всі митрополити УГКЦ в Європі: Перемишльсько-Варшавський архієпископ іван Мартиняк, Львівський архієпископ ігор Возьняк, митрополит івано-Франківський архієпископ Володимир Війтишин, митрополит Тернопільсько-Зборівський архієпископ Василь Семенюк. Я думаю також, що цей візит під різними оглядами, безсумнівно, є візитом історичним. Хоч зрозуміло, що, їдучи до Польщі, ми були дуже засмучені поспішним рішенням польського сенату, який назвав волинську трагедію «етнічними чистками з ознаками геноциду» і дуже негативно висловився, можливо, я би сказав, навіть заперечив усі змагання нашого народу за самостійність і незалежність. Нам було дуже це болюче. і в своїх зустрічах і з маршалком сейму, і з маршалком сенату я чітко висловився проти такої позиції, бо не можливо в таких важливих ухвалах піддаватися емоціям, а необхідно керуватися християнським сумлінням. На першій зустрічі з пані маршалком сейму я чітко й ясно сказав, що ми категорично проти вживання терміну «геноцид», коли ми говоримо про волинську трагедію чи українсько-польські взаємини взагалі, тому що ті трагічні події абсолютно не відповідають міжнародному визначенню геноциду як такому. Я також висловив сподівання, що сейм буде поміркованішим у своїх рішеннях і що подібного до цього формулювання знову не буде. Так само на зустрічі з маршалком сенату паном Богданом Борусєвичем я висловив наше розчарування і схвилювання тією декларацією, яку сенат попередньо прийняв. Навіть більше того, я зауважив, що коли ієрархи готували наш текст про примирення, то поспішна поява згадуваної ухвали сенату стала певною перешкодою для приготування тексту примирення, але все ж таки ми цей текст підписали. Цікаво, що на вислів мого жалю пан Борусєвич сказав так: «Ваше Блаженство, якби ієрархи швидше підписали спільну декларацію, то подібної ухвали нашого сенату не було б!». Він підкреслив, що позиції РКЦ в Польщі та УГКЦ в Україні є надзвичайно важливі для того, щоб заспокоїти емоції з одного боку, з другого — нагадати католикам, що не можна керуватися ненавистю при оцінюванні історичних подій. Мене його слова зворушили, бо це було високою оцінкою справи, яку взяли на свої плечі ієрархи УГКЦ та польський єпископат. Так, нас об’єднує трагічна історія, але, думаючи про сьогодення, християнам завжди на перше місце потрібно ставити християнське сумління й мирне будівництво спільного майбутнього.

- Польська «Газета Виборча» охарактеризувала Декларацію примирення і прощення, яку підписали ієрархи Української та Польської Церков, переломним документом. Яке її значення для майбутнього обох народів?

— Декларація стала виявом того, що справа польсько-українського примирення дуже важлива для обох народів. Я би хотів означити три важливі її складові. Коли ієрархи готували цей документ, то розуміли, що ні політики, ні суспільні діячі не могли дати собі ради з напливом емоцій як в українському, так і в польському суспільстві. За такої ситуації всі дивилися на Церкву, і справді, передусім Церква мусила сказати своє слово для того, щоб засвідчити християнські вартості в нашому суспільстві, які лежать в основі європейської цивілізації. При цій нагоді я хотів би згадати велику роль рішучості голови Конференції єпископів Польщі архієпископа Юзефа Міхаліка з Перемишля, який на мою пропозицію підготувати такий документ відповів з великою відкритістю, за що я дуже вдячний архієпископові. 

Друга складова — взаємне примирення. Я озвучую позицію прощення і перепрошую за всі кривди, які сини і доньки нашої Церкви вчинили донькам та синам інших народів та своїм ближнім. Тим самим я повторив слова блаженнішого Любомира Гузара 12 років тому в Львові на беатифікаційній Літургії перед слугою Божим Папою іваном-Павлом II. Так само владика Юзеф Міхалік перепросив українців за кривди, які нам завдали поляки. Такий духовний акт перепрошення глав Церков обох народів вносить інший моральний вимір у відносини нашого спільного майбутнього і вносить до нього загальний мирний тон співжиття. Саме християни повинні були це зробити, бо прощення є суто християнською мудрістю. Це стало ще одним прикладом того, як нам потрібно лікувати спільні рани й очищувати пам’ять. 

Третя складова — ми засудили чотири ідеології, які вчать ненавидіти людей іншої національності: крайній націоналізм, шовінізм, комунізм і нацизм. і очевидно, що такі ідеології ніколи нічого конструктивного не принесли у світову історію людства. Проти таких крайностей виступав ще слуга Божий митрополит Андрей Шептицький напередодні волинської трагедії. Зауважу, що ми не хочемо заперечити український націоналізм у сенсі патріотизму, який вчить любити свою віру, свою Церкву, свою традицію, свою землю і навіть віддати за них своє життя. Таким чином ми хотіли захистити правдивий образ українця і показати зміст справжнього українського патріотизму, який лежить і буде завжди лежати в основі нашого народу і незалежності нашої держави. і, як мовилось на завершення декларації, — «Нехай Господь спогляне на Церкву на наших землях і допоможе українському та польському народам жити в мирі, взаємно ділитися своїм духовним багатством, а також вносити свій вклад у єдність та майбутнє Європи!».

- То історикам тепер слід трохи відпочити?

— Ні в якому разі! Якраз навпаки, треба більше уваги зосередити на спільних дослідженнях українських і польських істориків. Оскільки, як зауважили ієрархи в декларації, «об’єктивне дослідження фактів, а також представлення масштабу трагедії минулого стає нагальною справою та завданням істориків і спеціалістів, бо лише пізнання історичної правди може втихомирити розбурхані довкола цієї справи емоції. Закликаємо українських та польських науковців до дослідження історичних джерел та співпраці в поясненні обставин тих жахливих злочинів, а також до формування списку імен усіх тих, які зазнали терпіння». А відпочити слід тим недоброзичливцям, які спекулюють на цій трагедії.

- Повернімося до 1025-ліття хрещення України: вимір і значення цього святкування... 

— Очевидно, що святкування 1025-ліття хрещення України надзвичайно важливі для нас нині, щоб ми могли, з одного боку, доторкнутися до свого коріння, зрозуміти, «яких батьків і чиї ми діти», як казав наш пророк Шевченко, а з другого — щоб подякували Господу Богу за дар віри наших предків. Бо якраз ювілей хрещення збігається з «Роком віри», який святкує вся Католицька Церква. Отож хрещення Руси-України для нас є святкуванням народотворчого первня українців — християнської ідентичності, завдяки якій ми стали єдиним народом і єдиною державою. З іншого знаємо, що київське християнство виявляє активний інтерес до обох частин християнського культурного світу — західної і східної, посилений зв’язком зі вселенською християнською Церквою. і власне в київському християнстві слід шукати властивого українському народові духу толерантності, терпимості й доброї волі до інших народів і культур. і коли сьогодні ми стоїмо на певному роздоріжжі і роздумуємо, куди нам рухатись та в якому напрямі розбудовувати нашу державу, то собі пригадуємо, що вибір християнства святим Володимиром Великим був також і європейським вибором, завдяки чому Київська Русь увійшла у європейську сім’ю народів. Подібним до цього шляхом ішли і його наступники, адже знаємо, що Ярослав Мудрий вважався «тестем всієї Європи»: французький король Генріх I був жонатий з дочкою Ярослава Анною, котра привезла із собою «Реймське Євангеліє», писане кирилицею і глаголицею, на якому присягали згодом при коронаціях французькі королі; хоробрий норвезький князь, а відтак — король Олаф Гарольд — з Єлизаветою Ярославною; Анастасія стала дружиною короля Угорщини. Інакше кажучи, європейська ідентичність київського християнства повертає нас до орієнтирів наших пращурів та до національної й духовної самоідентифікації. 

- Чому УГКЦ не відзначає ювілей хрещення України 28 липня, коли святкують наші православні брати?

— Моя відповідь така. Поєднувати день хрещення України-Руси з днем пам’яті святого рівноапостольного Володимира Великого є московською традицією. Об’єднання цих двох подій відбулось в Російській імперії лише на 900-ліття святкування хрещення Руси — в 1888 році та мало на меті підкреслити державний характер релігії московського православ’я і претензії Москви на спадщину Київської Руси. А наша Церква зберегла давню київську церковну традицію, яка сягає часів Володимирового хрещення і згідно з якою хрещення України-Руси  рік у рік відзначає 14 серпня — у день Макавейських мучеників, коли розпочинається Успенський піст. Саме цей день і є історично правдивим і традиційно церковним днем хрещення України-Руси. Також у дні святкувань будемо переживати ще одну безсумнівно історичну подію для нашої Церкви — освячення патріаршого собору.

- Коли очікувати осідку галицьких митрополитів — княжому Галичу та Івано-Франківській митрополії главу УГКЦ блаженнішого Святослава, щоб гідно відзначити 1025-ліття хрещення України й 710-ліття утворення Галицької митрополії? Відомо, Ваше Блаженство, що й Ваша мала батьківщина також чекає на свого владику...

— Очевидно, що я в цьому році ніяк не зможу оминути давній Галич. Будучи Верховним архієпископом Києво-Галицьким і маючи у своєму посіданні освячений нашими видатними попередниками славний престол галицьких митрополитів, обов’язково прибуду до Крилоса 4 серпня, напередодні святкувань у Києві, щоб разом з вірними івано-Франківської митрополії УГКЦ відсвяткувати ювілей хрещення України на давніх руїнах Успенського собору. Й очевидно, що намагатимуся відвідати селище Брошнів-Осаду, звідки походить мій батько і де я вперше отримав в руки Святе Письмо й де брав участь у житті нашої підпільної Церкви. Моя мала батьківщина для мене є важливим місцем, тому, як Бог дозволить, ми разом з митрополитом Івано-Франківським архієпископом Володимиром намагатимемося його відвідати.

- І на закінчення бесіди. В наш неспокійний час, над чим варто розважити сучасній людині? Що тепер найважливіше?

— Я думаю, що нині найважливіше — бути християнином незалежно від того, як розвиватимуться подальші події в державі чи яка буде економічна міжнародна ситуація. Найважливіше — залишитися віруючою людиною, бо тільки віра дає нам надію в житті. Віра є нашим надійним якорем у морі сучасних бурхливих подій. Бо віра завжди була силою нашого народу, яка дозволила не тільки вижити у буремних століттях, а й дала снаги зберегти український народ, відродити загнану в катакомби Церкву, відбудувати нашу державу.

Роман ІВАСІВ, "Галичина"