Божевільний танок життя і смерті у стабпункті під Бахмутом
На сірій донбаській землі — два чорних мішки. З тілами тих, хто за цю землю загинув. Трохи збоку біля бруднющих машин стоять і курять люди в пікселі — військові медики.
Це точка, куди з «нуля» доправляють поранених бійців, а вже звідси переправляють до стабілізаційних пунктів. Зараз військові лікарі нікуди не поспішають — тим двом, яких щойно привезли, нічим уже не допоможеш, пише Громадське.
Обговорюють серіали початку 90-х. Хтось пригадує «Анжеліку», хтось — «Рабиню Ізауру». Поліна затягується цигаркою і каже, що її бабуся дивилася «Просто Марію». Навряд чи вона це пам’ятає — «Просто Марія» була на екранах точно задовго до її народження.
Аліні — 22. Контракт підписала у 19.
«З дитинства таракашки були в голові щодо військового всього. Подобалося», — каже дівчина.
На свій вік вона дуже конкретна й сувора. Та й яка лірика посеред багнюки з двома загиблими за кілька метрів?
Уже два роки Поліна не була вдома й не бачила рідних. До повномасштабної не мала часу — вже тоді працювала в такмеді. Після 24 лютого не стало змоги — її дім, у якому бабуся дивилася «Просто Марію», окупували росіяни.
Батько і дядько Аліни — у полоні. І навіть про цей факт дівчина розповідає буденним тоном. На запитання, чи переглядає відео щоразу після обмінів, сухо відповідає: «Навіщо? Щоб себе смикати постійно?» Вона знає, де утримують родичів, знає, що вони живі, цього їй досить. Чекає на обмін.
«Трьохсоті!» — на цьому слові наша розмова припиняється. Поліна поспішає до машини, яка щойно підвезла поранених.
У її роботі найважливіше — «відсортувати». Бо якщо прибуває 8-10 людей, то треба швидко зорієнтуватися, кого найпершого відправляти до стабпункту.
«Я дивлюся по стану. Бачу: легенькі, дрібні осколки — вони можуть почекати на наступну машину, ми їх тут перемотаємо. Насамперед намагаємося сортувати — хто їде одразу, хто їде наступною машиною. Хай який ти медик, та якщо неправильно оціниш стан, ти втратиш людину», — пояснює Поліна.
Цього разу поранених троє і вони легкі, тож на всіх вистачає місця. Чоловіків доправляють до стабілізаційного пункту — за 12 кілометрів звідси.
Протишокова 1: не треба потім викладати на «Порнхаб»
За дверима з табличкою «Протишокова 1», над якою розкрив крила дерев’яний жовто-блакитний ангел, над бійцем схилилося шестеро людей. Поранений тихо стогне. Через штани проступила кров. Медики синхронно починають зрізати з нього одяг — спеціальними ножицями розтинають штани, футболку.
— Бєрци, то добрі бєрци, не ріжте, — цідить крізь зуби, тамуючи біль, поранений.
— Не будемо, — обіцяють медики.
Один із них, чоловік середнього віку в чорній футболці з великою писанкою на грудях, просто розрізає шнурки і так знімає з пораненого взуття.
— Що в тебе болить, братику? — питає, продовжуючи роззувати.
— Та нічо вже не болить. Можу вертатися на позиції, — поранений сміється.
До однієї його руки під’єднана крапельниця. На іншій — червоніє кров’ю бинт.
— Кульове. Щось тут — показує на закривавлені труси.
До цього часу штани з нього вже встигли зняти.
— Тут дві рани мені тампонували — показує на ногу. Побачивши фотокамеру, намагається жартувати:
— Не треба потім викладати на «Порнхаб».
Далі Дмитро, так звати пораненого, пояснює медикам, що в кишенях у нього «пару гривень». І вже вони піджартовують з бійця — мовляв, думав на позиції каву купувати?
Коли Дмитро лишається зовсім голим, лікарі починають робити УЗД. На живіт витискають прозорий гель і водять апаратом.
— Дихай, котику, дихай, — звертається медик із писанкою на футболці.
Котиками цей чоловік, якого звати Олег Токарчук, називає всіх поранених. Котиками або братиками.
— Лоскотно, — реагує на УЗД-маніпуляції поранений.
— У принципі ми тут для того й зібралися, щоб тебе полоскотати, — це вже молодий анестезіолог Роман. Здається, тільки гумор їх усіх тут і рятує — і поранених, і лікарів.
— Мене цікавить, чи буде стояти чи не буде. У мене жінка вдома, лікарка, троє дітей, ви що! — Дмитро намагається вивідати в медиків інформацію про свої статеві перспективи.
— Троє дітей і є ще якісь плани?
— Канєшно. У мене троє синів. Дочку хочу.
— А… Тепер я розумію. Не переживай, там не така вже й рана. Подряпина.
Найсерйозніший орган у тебе цілий! — запевняє Роман.
Після всіх маніпуляцій бійця одягають і вивозять в інвалідному візку з «Протишокової 1» у коридор. Там Дмитро розповідає, що з ним трапилося. Їх із побратимами росіяни накривали з четвертої ранку.
«У нас навіть п’ять хвилин не було перекура. Як поранило, я собі сам зразу наклав турнікет. Трохи нас вчили тактичної медицини, дуже пригодилося. А далі побратими мене винесли, бо далеко було до позицій», — переказує.
Лікар, заступник мера, директор стабпункту
Тим часом Олег Токарчук заповнює «форму 100» на Дмитра — так звану сотку, супровідний лист пораненого. На папері зображене людське тіло, на якому медики відмічають зони ураження. Записують вид поранення, медикаменти, які вводили, паспортні дані. Вносять інформацію, яким транспортом і куди пораненого евакуюють далі.
«Це дуже важливий документ. Верифікує травму бійця і долучається до розслідування, щоб він отримав виплату або експертизу. Це інструмент, який передає інформацію між етапами евакуації, що де зроблено. Він мав би заповнюватися з передової, і кожен додатковий підрозділ дописує, що і де зробив. Боєць доїжджає до госпіталя, і там бачать: там зроблено то, там то, кожен етап має свою зону відповідальності й обсяг роботи», — пояснює Олег.
Він — директор стабілізаційного пункту. Хоча за документами такої посади не існує. Але коли медики декількох бригад організували цей стабпункт, саме Олега призначили ним керувати — бо в мирному житті мав управлінський досвід.
Яйце і напис «Хто ми без писанки?» на його футболці — невипадкові. Токарчук — із Коломиї, міста, яке вважається центром писанкарства і в якому є музей писанки. До 24 лютого Олег був заступником міського голови, а до того багато років працював у місті головним лікарем. За фахом — травматолог.
«У Коломиї було фізично легко, а тут важко (показує на серце — ред.). А тут мені легко. Попри те що це робота 24/7 і були періоди, коли ми спали по три години на добу. Але було легко, бо ти знав, що робиш те, що маєш робити», — ділиться чоловік.
Цей стабпункт може пропустити через себе за добу 200 поранених. Але він існує, каже Токарчук, для тих трьох-п’ятьох, які б не змогли доїхати до Слов’янська чи Краматорська — найближчих міст, де розташовані госпіталі.
«На цьому столі з п’яти тисяч померло людей п’ять. Це дуже мало. Тут працює така команда професіоналів, так напрацьовані процеси, що якщо людина приїхала сюди живою — усе буде зроблено, щоб вона була жива.
Ми не тільки можемо стабілізувати людину. Якщо їй потрібна буде кров, а в нас не буде, хтось із працівників ляже і здасть свою кров. Це було неодноразово», — каже Олег.
«Це — психіатрія»
У цей час до стабпункту під руки заносять бійця. Кладуть на каталку просто в коридорі. Він широко розплющеними, ніби скляними, очима дивиться в стелю.
Токарчук присідає біля нього. Починає мацати живіт. Видимих поранень чи крові нема.
— Скажи мені чесно, братику, були тяжкі обстріли?
— Були, — ледь-ледь чутно.
— Тебе ніхто не бив — по животі, по грудях? Це важливо, скажи. Я нікому не скажу.
— Не бив.
— Які в тебе з командиром стосунки?
— Нормально.
Токарчук підводиться і ставить діагноз: «Це — психіатрія».
Серед присутніх лікарів є невролог, який також підтверджує, що вже раніше бачив цього бійця з тяжкою формою депресії, яка буквально паралізує його. Каже, прописували йому сильні антидепресанти, але, як видно, ситуація знову повторилася.
«Мою фотографію можна зразу до путіна!»
Далі коридор наповнює цілий кагал бійців. Хтось із легким пораненням, хтось із контузією. Лікарі розбрідаються коридором. Питають, що в кого болить. Комусь бинтують руку, комусь — ногу.
— У вас контузія? — перепитує медик чоловіка, що сперся до стіни.
— Контузія — то не те слово, — відповідає чоловік.
У нього штани в крові.
Побачивши фотоапарат, додає: «Мою фотографію можна зразу до путіна, щоб знав, що я ще ся верну. Запишіть і прямо в москву передайте».
Двері знову відчиняються. На ношах несуть пораненого. Токарчук біжить. У бійця щось із ногою.
— А ви знеболювальне не колете? — питає благально.
— Колем, колем, котику. До речі, легкий перелом у тебе. — Токарчук мацає ногу, констатує, що перелом закритий і він буде накладати шину.
«Дивіться другу ножку»
За трохи — знову важкий поранений. У нього на ногах нема кількох пальців. Чоловіка кладуть на стіл у «Протишоковій 2». По білій підстилці швидко цебенить кров. Він непритомний.
Одні медики промивають рани, замотують чистим бинтом. Інші роблять прокол біля шиї і вводять ліки. На чорній, мов сажа, руці — датчик кров’яного тиску.
— Дивіться другу ножку, — каже Токарчук колегам після того, як вони забинтували поранену.
І від цього пестливого «ножку» стискається серце. Сам лікар тим часом починає робити УЗД. Другу ногу теж забинтовують.
Далі під проводом Токарчука юна волонтерка Першого добровольчого мобільного шпиталю Олена з позивним «Таро» робить під пахвою бійця розріз.
— Тут розрізаєш, тут повільно тиснеш, давай, давай, у тебе все виходить, — підбадьорює Токарчук свою молодшу колегу.
Ця маніпуляція називається «дренування плевральної порожнини».
Звідси пораненого повезуть у госпіталь до Слов’янська. А його порізаний одяг відсортують. Переглянуть ретельно всі кишені. Якщо знайдуть патрони чи гранати, заберуть. А особисті речі — гроші, телефони, іконки, фотографії, документи — складуть у прозору торбинку з прізвищем бійця і відправлять далі з ним.
Зіпсутий одяг спакують у чорні великі мішки й винесуть надвір. Поруч зі входом до стабпункту з чорних мішків, набитих порізаним взуттям і одягом поранених, а ще тряпчастих нош, просякнутих їхньою кров’ю, вже виріс цілий терикон.
Коли одних відвезли до госпіталів, а інших ще не привезли з «нуля», у стабпункті настають хвилини спокою.
На годиннику — далеко за північ. Олег Токарчук під’єднує свій телефон до портативної колонки й на повний голос підспівує: «Танцюй зі мною повільно, хай зачекає світ божевільний», не приховує задоволення.
Поміж каталок, нош та інвалідних візків волонтерка ПДМШ ім. Пирогова Олена Школьна із позивним «Таро», яку він кілька годин тому вчив робити дренування плевральної порожнини, танцює разом із Лєрою з 54-ї бригади.
І якщо заплющити очі, то на мить можна уявити собі «божевільний світ» в іншому антуражі. Світ без війни і росіян, які цю війну почали.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
