Чому я хочу, щоб Україна була в НАТО
Жодного \"особливого\" шляху: спочатку НАТО, а потім - ЄС
Ця стаття була опублікована вперше 5.11.2009 р. в газеті "Слово Просвіти"
Інколи від деяких українських керівників і політиків можна почути, що Україна повинна бути в НАТО. При цьому вони не пояснюють, навіщо Україні це потрібно. І в столиці, і в регіонах подеколи відбуваються заходи для вузького кола політиків щодо майбутньої участі нашої країни в НАТО. Проте широка українська громадськість не має глибоких знань про цю структуру, тому, як і за радянських часів, думає й висловлюється про неї на рівні емоцій: НАТО – це зло, повна залежність від Америки, це агресія, війна і тому подібне.
Дуже шкода, що в тих, хто хоче вести Україну курсом на Євросоюз і НАТО, не доходять руки до популярних тлумачень необхідності такого курсу. Тому спробую, як патріот України, пояснити своїм землякам, чому особисто я хотіла би, щоб моя країна була членом НАТО.
Як відомо, в сучасному світі існує дві групи країн колективної безпеки: ШОС, або Шанхайська організація співпраці, Шанхайський договір (він об’єднує Китай, Росію, Казахстан, Киргизію, Узбекистан, Таджикистан) і НАТО, або Північноатлантичний альянс (сюди входить 26 європейських країн, а також США і Туреччина). Сьогодні утворилася черга охочих вступити в ці військово-політичні союзи. Так, членами НАТО хотіли б бути такі європейські країни, як Сербія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія, а претендентами на розширення ШОС є Пакистан, Індія, Монголія, Іран, Шрі Ланка.
Олег Тягнибок говорить ще про якийсь Балто-Чорноморський союз, нібито дуже вигідний для України (окрім неї, в цей союз гіпотетично можуть увійти ще Молдова, Польща і країни Балтії). Проте враховуючи, що і Польща, і балтійські країни зовсім недавно стали членами НАТО і точно не збираються виходити з цієї організації, то, на мій погляд, сама ідея Балто-Чорноморського союзу є нічим іншим, як фантазією цього лідера українських націонал-патріотів.
Так що ж робити Україні? Може, їй зовсім не потрібні ніякі військово-політичні блоки, а краще вибрати позицію нейтралітету? Але будьмо об’єктивними: щоб сьогодні мати статус нейтральної держави, Україні треба бути або країною типу Швейцарії (вона зберігає в своїх банках гроші більше половини країн світу, тому її ніхто й ніколи не турбуватиме), або ж Швеції (у цій країні кожен громадянин платить на оборону в середньому вп’ятеро більше, ніж громадяни країн-членів НАТО). Безумовно, колективна безпека завжди набагато дешевше, ніж індивідуальна.
Україна, як відомо, не має ані ядерної зброї, ані нормальних, тобто боєздатних, армії та військово-морського флоту, тому нам сам Бог велів приєднатися до однієї з двох названих груп країн. Навіть наша сусідка Росія, маючи все це в надлишку, зробила свій військово-оборонний вибір: незважаючи на свою активну впродовж останніх років співпрацю з НАТО, вона все-таки вступила до Шанхайського договору. Пояснити такий вибір Росії дуже просто: три чверті її території розташовані на Азійському континенті, а її кровні інтереси — кордон із Китаєм, Японією, Кореєю; населення Росії на 50 % нехристиянське (мусульмани, ісламісти, буддисти та ін.); Росія – поліетнічна федеративна держава, і 80 % росіян справедливо вважають себе не європейцями, а азіатами.
Україна в цьому плані кардинально відрізняється від Росії: вся її територія розташована на Європейському континенті; майже все населення України (за винятком кримських татар) – носії християнської релігії, як і європейці; до того ж, це населення на 78 % складається з українців як представників європейського етносу.
Тому відповідь на питання “де бути Україні?” очевидна: Україна вона має бути в співтоваристві європейських держав.
Проте уявімо, що може статися з Україною, якщо вона, за прикладом Росії, приєднається до Шанхайського договору (хоча такий варіант навіть важко собі уявити, бо споріднена з нами Бєларусь, проявивши лише бажання бути спостерігачем у цій структурі, дістала від її керівництва відмову – на підставі того, що вона не є азійською країною; те ж саме, ймовірно, чекає й на Україну в подібному випадку).
Спробуємо тепер спрогнозувати, якою стане Росія в найближчі 75 років – а це життя трьох поколінь (батьків, дітей і внуків).
Ураховуючи, що народжуваність у нехристиянських сім’ях традиційно значно вища, кількість представників християнського населення (переважно слов’ян) у Росії за 75 років стане набагато меншою, ніж половина всього населення Росії. Зменшить відсоткове співвідношення слов’ян також інвазія (тобто проникнення) на російські терени населення Китаю, яка спостерігається останніми роками. Зрозуміло, що при щільності населення в Китаї 100 чоловік на 1 кв. км., а в азійській Росії – 1 людина на 1 кв. км. Росії важко буде довго стримувати натиск прикордонного населення Китаю. Крім того, інвазія здійснюється й через міжнародну торгівлю, і через міжнародні браки.
Таким чином, через якихось 75 років Росія не тільки територіально, але й демографічно стане нехристиянською, неслов’янською, азійською країною. Попри це, Росія свій вибір зробила – і не тільки військово-оборонний, але й цивілізаційний.
Мені довелося ще в 2002 році побувати в Ростові-на-Дону, і я була здивована і навіть шокована величезною кількістю китайських студентів у цьому місті: здалося, що їх навіть більше, ніж студентів із європейськими обличчями. Але якщо я була здивована, то мешканці Ростова, та й росіяни в цілому, ймовірно, вже до цього звикли. Очевидно, перспектива стати всуціль азійською країною їх цілком влаштовує.
І тут хочеться запитати моїх земляків: де б ви хотіли, щоб жили ваші внуки – у співтоваристві азійських країн (мусульманських, ісламських, буддистських) з авторитарними монархічними, а то й тоталітарними політичними режимами, населення яких відрізняється від слов’янського і ментально, і культурно, і духовно? Або в співтоваристві європейських країн із християнськими й демократичними традиціями, у країнах, де працюють закони, а люди не з чуток знають, що таке громадянське суспільство? Де корупція якщо і є, то її розміри не порівняти з нашими?
Я б для своїх онуків вибрала другий варіант. Думаю, що духовним потребам усіх українців (і взагалі слов’ян) більшою мірою відповідає саме європейська, а не азійська цивілізація.
Дивно, що Росія, будучи й індивідуально, і колективно надійно захищеною від можливої зовнішньої агресії, настійно вимагає від України не входити ні в одну з систем колективної безпеки. Але, як мінімум, це нерівноправно, а як максимум, повинно наводити нас на роздуми про неоколоніальний інтерес самої Росії до України.
Ще 29 січня 2009 р. тодішній президент Росії Д. Медведев, виступаючи на розширеному засіданні колегії ФСБ, відкритим текстом заявив, що зрив інтеграції України до Північноатлантичного альянсу – це заслуга російських спецслужб, наслідок проведених ними спецоперацій. Зокрема він сказав: “У ряді сусідніх держав зберігалася нестабільна соціально-політична обстановка, не припинялися спроби розширення НАТО, у тому числі й за рахунок так званого прискореного вступу до альянсу Грузії і України. Усе це, зрозуміло, вимагало чіткої та злагодженої роботи всіх спеціальних силових структур, правоохоронних органів і досить високого рівня координації їх діяльності. Змушений відзначити, що Федеральна служба безпеки в цілому успішно виконала поставлені перед нею завдання”.
При цьому працівники ФСБ і служби зовнішньої розвідки Росії за досягнення в ізоляції України отримали урядові нагороди.
(Зауважу, що таке втручання у внутрішні справи іншої країни є цинічним порушенням як міжнародних, так і внутрішніх російських законів).
У разі, якщо Україна залишатиметься самостійною державою, рано чи пізно її громадяни повинні визначитися, з ким їм краще бути – з НАТО або з Шанхайським договором, що дорівнює виборові: бути з Європою чи з Азією (нагадаю, що сьогодні 30 % українців віддають свої голоси за те, щоб Україна була в НАТО). Але такий вибір може зробити тільки сильна державау Україна (на жаль, нас ніколи не спіткає доля Албанії, яка, незважаючи на те, що у військовому сенсі вона значно слабша за Україну, а вулицями її столиці Тирани вільно ходять віслюки, легко стала членом НАТО). Для того, щоб нас прийняли в НАТО, ми повинні стати сильною державою, ми змушені самі (!) знайти в собі сили і подолати корупцію, і навчитися вибирати розумних, гідних і патріотичних правителів, і навчитися вимагати від них виконання своїх обов’язків, а не залишатися безсловесними рабами.
Нарешті, ми повинні, всупереч прагненням наших псевдоелітарних політиків, навчитися любити свою країну і не допускати її розділення ні за якими ознаками. І жити не одним днем, а думати про перспективу для наших дітей і внуків.
Ірина МАГРИЦЬКА