Діти нарозхват: Навіть суд не змусив свекруху віддати матері малолітніх дітей

Дев’ятирічний Михайлик та його братик і сестричка — восьмирічні двійнята Олег і Анастасія — у перший тиждень нового навчального року у Грушківській НВК на Тлумаччині, не з’явилися на навчання.

 Бо так захотіла їх бабуся з  Івано-Франківська. і це всупереч тому, що ще в квітні цього року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у місті Києві ухвалила рішення Тлумацького районного суду та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області 2012 року залишити без змін: місцем проживання малолітніх дітей Оксани Глинчак «визначити місце проживання їх матері», тобто село Грушку на Тлумаччині.

А Михайлик, Олег і Анастасія хочуть жити з «мамою, татом і бабусею»...

За згодою батьків

Оксана Глинчак народила трійко дітей у шлюбі, і якийсь час родина жила в селі Грушці у будинку чоловіка. Після пожежі, коли хата стала непридатною для проживання, за спільною згодою мати і батько вирішили тимчасово віддати Михайлика, Олега та Анастасію для проживання до бабусі в івано-Франківську. Але з  2004-го до 2010 року шлюбні стосунки батьків настільки погіршилися, що фактично припинилися. Ще 2010 року Оксана звернулася до суду з заявою про розірвання шлюбу, але в суді наостанок вирішила дати чоловікові шанс — за спільною згодою справу залишили без розгляду. Та нічого на краще не змінилося. Оксана пішла жити до своєї матері в селі і хотіла забрати дітей, але чоловік і свекруха цього не дозволили, мотивуючи різними причинами. Тож Оксана передусім звернулася зі своєю проблемою у Тлумацьку райдержадміністрацію, і комісія з питань захисту прав дитини  вирішила повернути дітей для виховання матері. Але бабуся з обласного центру Михайлика, Олега і Анастасію матері не повернула. Так почався для Оксани нелегкий судний шлях до повернення дітей.

Судова крапка — початок...

2011 року, щоб повернути дітей, Оксана звернулася до Тлумацького районного суду з заявою про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей. Тоді суд, на прохання Оксани і її чоловіка, заяву залишив без розгляду — подружжя вирішило вкотре зберегти сім’ю. Тож лише 24 жовтня 2012 року Тлумацький районний суд задовольнив позов Оксани до свого чоловіка про розірвання шлюбу і вирішив: місцем проживання малолітніх дітей — синів Михайла, Олега та доньки Анастасії «визначити місце проживання їх матері» Оксани Глинчак. А у задоволенні зустрічного позову її чоловікові відмовив. Своєю чергою і колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Івано-Франківської області в грудні минулого року відхилила апеляційну скаргу Оксаниного чоловіка, до якої приєдналася і свекруха, і рішення Тлумацького районного суду залишила без змін. Насамкінець 15 квітня 2013 року Вищий спеціалізований суд України також відхилив уже касаційну скаргу Оксаниного чоловіка, а рішення Тлумацького районного суду та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області залишив без змін. Та з того часу, протягом п’яти місяців, судового рішення не виконано, а Оксанині діти й далі живуть у свекрухи, яка й слухати не хоче про їх повернення матері.

— Мені двадцять дев’ять років. У селі Грушці на Тлумаччині я народилася і там закінчувала місцеву школу, нині мешкаю з мамою і братом,— розповідає Оксана ГЛИНЧАК. —  Двадцятирічною вийшла заміж, а відтак і народила своїх діточок — Михайлика та двійняток Настю й Олежика. Дітей після пожежі забрала свекруха до Івано-Франківська — спочатку у дитсадок ходили, а потім — і до школи. На суботу свекруха привозила дітей у село. і так тривало кілька років. А після розлучення я зверталася до чоловіка з проханням, щоб віддав дітей для проживання зі мною у селі, але він не захотів. Хоч суд вирішив на мою користь. Наразі нічого не змінилося — рішення суду не виконується, а діти й надалі в Івано-Франківську. Свекруха дітей не віддає, діти без нагляду покинуті самі на себе. А свекруха говорить, що я хвора і недієздатна їх виховувати. Але ж для таких речей є суди, де, до речі, і свекруха як представник третьої сторони на боці сина-відповідача мала змогу доводити свою правоту і представляти для цього свої аргументи. «Я тобі дітей не віддам, бо діти не хочуть. А що судовиконавці будут їх на ланци вести, як діти не хочут йти?» — каже мені свекруха, а тим часом до сина свого дітей пускає.  Звісно, діти не хотітимуть у село після майже трьох років перебування у місті, а ще, не відкидаю цього, і після бабусиних «характеристик» їх мами...

Є надія, що виконавча служба, допоки конфлікт не спалахнув з новою силою, забезпечить виконання судового рішення і поверне дітей до матері в село Грушку. А «Галичина» і надалі простежуватиме розвиток подій навколо Михайлика, Анастасії та Олежика, серденька яких уже й без того розбиті сімейною драмою.

Ігор ЛАЗОРИШИН, "Галичина"