Для “кіборга” Станіслава Стовбана виготовили протез, який витримує стрибки із парашутом
У житті «кіборга» з Калуша Станіслава Стовбана відбулися одразу дві важливі події: військовий, який під завалами Донецького аеропорту втратив ногу, почав ходити, а Петро Порошенко нагородив його орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Нині Станіслав Стовбан — у київському центральному військовому госпіталі. На часі — виконання двох обіцянок: кинути палити та приїхати додому — після того, як «стане» на ноги, пишуть Вікна
Лікарі центрального клінічного військового шпиталю зробили неможливе і калушанин Станіслав Стовбан став на ноги. Днями у соціальній мережі з’явилося його світлини з волонтерами. Станіслав Стовбан, який втратив ногу під завалами Донецького аеропорту, на фотографіях — усміхнений на «своїх» двох. Щоправда, одну ногу заміняє протез. Проте, від цього не меншають посмішки ні у волонтерок, ні у самого Стаса.
— Він — улюбленець всіх волонтерок у шпиталі. Про нього дівчата годинами можуть розповідати, — ділиться відома телеведуча і волонтер Соломія Вітвіцька. — Посмішка — заворожуюча. Позитивний і скромний парубок. Напевно, тому його й люблять.
— Ось такий він, височенний і здоровенний, — коментує Соломія Вітвіцька свою світлину зі Станіславом Стовбаном. — І великий молодець. І тепер уже на своїх двох виконуй обіцянку!
Вона пояснила: Станіслав Стовбан обіцяв кинути палити, коли стане на ноги.
У коментарях під постом журналіст жартома зазначила: до Стаса у Києві ще треба «пробитися», хлопець увагою не обділений.
— Тому, що Стас дуже позитивний, добрий і цілеспрямований молодий чоловік. Чоловік з великої букви, — написала «Вікнам» волонтер Катерина Ольховик.
Орден і посвідчення
— Постійно його просила, щоб кинув палити, — каже «Вікнам» мати Станіслава Галина Стовбан. — І днями він мені сказав, що вже не палить.
Тепер на черзі — інша обіцянка. З часу визволення з полону (на початку лютого. — Авт.) Стас до Калуша не приїжджав. Без протеза їхати не хотів, — пояснює Галина Стовбан. Тепер, коли син став на ноги, батьки чекають його в гості. Навіть не так: спочатку чекають на дзвінок від сина — щоб навідати його у Києві. Кажуть, що він телефонує не часто. Тому були здивовані, коли сам задзвонив у середу, 10 червня. Телефонний дзвінок застав батька —Володимира Стовбана — на засіданні робочої групи, яка розглядає порядок безоплатного надання у власність земельних ділянок учасникам АТО.
— Подзвонив, сказав, що був у них Порошенко, вручив нагороди сімом військовим, — каже Володимир Стовбан.
Станіслав Совбан отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня. А раніше — посвідчення учасника бойових дій.
Замість дипломаті - армія
Галина Стовбан показує «Вікнам» «армійську» форму сина. Серед «значків» не вистачає одного. Але — особливого: його Стас отримав за нічні стрибки із парашутом.
До армії Станіслав Стовбан пішов сам — після третього курсу університету. Записався у десантники. Нічний стрибок із парашутом Стас собі випросив. Йому дозволили, але мав бути «маятником», тобто, стрибати першим, а по ньому мали орієнтуватися інші десантники. Нічні стрибки були рідкісними в Україні, — кажуть батьки.
Станіслав — єдина дитина у сім’ї. Батьки — близько десяти років на заробітках у Чехії, у Калуші були місяць на рік. Удома — дідусь та бабуся. Тому багато рішень у своєму житті Станіслав приймав сам. Сам, зокрема, вступив до Калуської гімназії. Там, каже Галина Стовбан, у навчанні «з’їхав». Проте, знання, отримані у стінах гімназії, були настільки міцними, що Станіслав самостійно вступив на будівельний факультет Львівського політехнічного інституту.
— Ми були у Чехії. Стас подзвонив, розповів, що поступив. А ми й не знали, що він збирався, — каже Галина Стовбан.
Станіслав ще зі школи хотів бути військовим. Пробував вступити до київського військового ліцею імені Івана Богуна, однак, «провалив» вступні іспити. Зокрема, і через стан здоров’я, адже, в дитинстві дуже хворів.
Станіслав Стовбан: «У мене завжди була мрія — це армія. Коли мені поставлять протез, я дуже хочу повернутися до своїх хлопців. Головне, щоб з мене не зняли форму, не зняли мою тєльняжку. Поставлять інструктором — буду інструктором. Скажуть: “Бігай, стріляй” — буду бігати, стріляти. Головний ортопед України мені сказав, щоб я забув, що означає слово “комісувати”. Тому, я дуже сподіваюсь, що повернуся до армії».
9 травня 2015 року
— Стас дуже цілеспрямований. Якщо є мета, все одно її досягне. Такий — змалку: коли хотів якусь іграшку, ніколи не істерив, не вимагав, але такими шляхами ходив, що все одно йому ту іграшку мусили купити. Ми сміялися, що йому — у дипломати, а не у військові, — каже Галина Стовбан.
Батьки розповідають: сина ніколи не били.
— У нас така політика була — якщо дитина не розуміє, то винна не вона, а я, бо погано пояснив. Хлопчиків взагалі не можна бити, бо тоді вони виростають боязкі, — вважає Володимир Стовбан.
Протез для десантника
Після повернення з полону Станіслав Стовбан переніс три операції, дві з яких — на ногу, яка ампутована.
Протез робили на його замовлення. Пропозицій, кажуть батьки, було багато. Навіть до Калуша приїжджали. Стас вибрав сам: протез виготовили у Німеччині згідно із замірами, які зробила українська фірма. Протез — посилений, спеціально для стрибків із парашутом. Після лікування Станіслав Стовбан планує повернутися до армії.
Нині за Станіславом Стовбаном закріплена посада інструктора при його військовій частині у місті Констянтинівка Донецької області. Але він не покидає надії повернутися у десант.
Батьки із жахом пригадують моменти, коли син потрапив у полон. Станіслав подзвонив батькам серед ночі — вперше за ввесь час сам і сказав, що ноги йому привалило плитою у Донецькому аеропорту. Потім зв’язок із ним обірвався. Батько пригадує, як вночі телефонував на «гарячі» лінії різних служб. У ту ніч Станіслав втратив багато крові. Пульс — не прослуховувався. Вижив — дивом. А потім дивом зберіг другу ногу. У госпіталі, завдяки комунікабельності, калушанин зміг зателефонувати батькам. І відмовився їхати з полону без побратимів.
— Сказав: «Я що, особливий»? — згадує Галина Стовбан.
Батькам хлопець про війну практично не розповідав. Тому, каже Галина Стовбан, коли у ЗМІ з’явилася стаття про жахіття, які пережив на війні її син, вона плакала тиждень.
— Можу з ним говорити про все, але, коли заходить мова про війну, він «замикається», — каже Галина Стовбан.
Станіслав Стовбан відмовився від послуг психотерапевтів. Пояснив: на війні не витримували ті, хто не розумів, на що йде. А він — усвідомлював. Крім того, хлопець найкращим засобом реабілітації вважає активний спосіб життя.
— Футбол, бокс, музеї, концерт… Навіть якось телефонував, щоб передали йому права, бо трохи їздить на автомобілі волонтерів, — діляться батьки.
Водночас, Станіслав Стовбан опікується долею своїх військових побратимів. Зокрема, їздив до Дніпропетровська на впізнання речей Вадима Демчука. Рідні досі не мають інформації про його місце перебування, але сподіваються, що — живий. Стовбани регулярно зідзвонюються із батьком Вадима Демчука — Володимиром і всіляко його підтримують.
Станіслав Стовбан потрапив у полон 21 січня — у день свого народження. А повернувся — 5 лютого, на день ангела. Пережив втрату крові, не сумісну із життям. А нині хоче повернутися на війну.
