"Добре, що я не браконьєр". Автор фото рисей розповів про своє хобі

Прикарпатець Мирон Марецький із села Поляниця був учасником Революції Гідності, у 2015-2016 роках воював на Сході України. Подорожує ще з дитинства, а фотографією захопився після демобілізації.

Особливостями свого захоплення та про нещодавні знімки рисей мандрівник і фотограф-любитель поділився із Суспільним Карпати.

 Коли і як почали займатися фотографією?

– Я, коли був на Сході, вирішив, якщо все нормально буде, звільнюся і куплю фотоапарат. До війни я постійно ходив у гори, але ніколи не знімкував. Мене завжди питали: "Що ти хочеш, чого ти там не бачив?". Ну і інші смішні питання ставили. Загалом, повернувся, усе добре, тому племінник придбав мені фотоапарат, і я почав знімкувати.

Які фото робити найважче?

– Найважче – це тоді, коли в горах мороз, вітри, немає видимості. Думаєш, що тебе вітер з тої гори знесе. Вії замерзають, не можеш кліпати, об`єктив потрібно постійно чистити – саме тоді найскладніші умови для знімкування. Я сам люблю той стан, але знімати важко. Хто ходить у гори, той знає, що коли сильні вітри, то дихати неможливо. Мусиш обертатися проти потоку, а ще й коли фотографуєш, то це взагалі щось із чимось.

Як вдалося зробити фото сім'ї рисей?

– Коли я мандрую, то постійно звертаю увагу на все, особливо на звірів. Заходжу на якусь поляну, зупиняюся, роздивляюся навкруги. Так мені ще колись мій знайомий порадив, каже: "Як десь заходиш, зупинися і озирнись". Добре, що я став, оглянувся і здалеку, десь за метрів 200, побачив звіра, а він – мене. Я думав, що то вовк, якщо чесно. Він ще так заховався, присів у траву і крізь неї його було видно. Я почав підходити ближче, а він став, відійшов убік, я придивився, а то рись.

Придивляюся, а їх двоє. Підходжу ще ближче – йду, йду, йду, почав знімкувати. Оскільки ще рано було, мало світла, то їх не дуже добре видно. Я фотографував проти сонця, хоч воно було ще зовсім низько.

Хотів обійти, аби краще було видно, але не пішов. Вони на мене дуже інтересно дивилися – відтягували шию, голову туди-сюди – і він, і вона. Було приємно.

Я підходив все ближче і ближче. Вона втекла, а він - ні. Тоді я підійшов до нього за метрів 50-80. Він собі сідав, потягувався, позіхав, дивився.

Якби я трохи обнаглів, то підійшов би ще ближче, але звір почав відходити назад, і мене тоді страх взяв від того, що вони мене так близько допустили. Тоді подумав собі: "Добре, що я не браконьєр". Я навіть почав йому так говорити: "Не роби того, не підходь так близько".

Хоч я їх бачив вже вдруге – ну, така удача. Зворушливо було, що вони мене так близько підпустили, бо я уявив, як на моєму місці міг би бути браконьєр. Рисі були у мене, як на долоні. Я їм подякував, сказав: "Більше не робіть так", не хотів далі йти за ними і пішов собі в інший бік.

Часто зустрічаєте браконьєрів під час мандрівок?

– Всюди бувають браконьєри. Я, наприклад, вранці, коли їхав, то один ще спав там, "на шлагбаумі". Він там час від часу натягує дріт. Коли прокинувся, то я запитав: "Вам допомогти?", а він каже: "Та ні, я от якраз зараз поїду на полювання". Думаю: "Ага, зрозуміло..." 

Мене зараз багато критикують за знімки, не розумію чому. Може і не виставляв би, але я не можу в собі тримати ту красу, я хотів, аби побачили люди. Я просто мандрівник – ходжу, дивлюся і фотографую.

Як проходить ваша подорож?

– Якщо їду в мандрівку, то встаю рано, о другій годині ночі, тому що я живу з мамою, і мені треба їй допомогти. Встаю, іду до стайні, викидаю гній і десь о третій годині виїжджаю. Приїжджаю на місце, п`ю каву – завжди її роблю, і таке відчуття. Нікого немає, ніч, я одягаюся, беру наплічник, фотоапарат і пішов – ніби розчиняюся. Мені радісно і спокійно, дуже гарно. Ти йдеш, якщо зараз – то в мороз, але мандрівка вся гарна.

Іноді люблю собі скупатися, і нема різниці, яка пора року. Покупаюся, вийду і подякую воді.

Додому стараюся повертатися так, аби ще мамі помогти увечері. Я тому і сам ходжу, аби ні від кого не залежати. Аби я приїхав і відчув вдома той затишок – приїду, мама дивиться телевізор, якісь новини, ти переодягаєшся, відразу йдеш до стайні, гній викинеш, щось поможеш – це мої щасливі моменти.

Як складаєте маршрут мандрівки?

– Маршрут? Я просто більш-менш дивлюся, куди маю йти, але ходжу без маршрутів. Я йду прямо, виходжу на гору, навіть не дивлюся на карту – де я є чи якісь назви. Хіба, коли хтось питає, що то за гора на фотографії, то можу подивитися на мапу. А так – просто ходжу, милуюся. Звичайно, коли я їду, то приблизно орієнтуюся – туди піду, туди, але якоїсь конкретної цілі не маю, а просто мандрую.

Давніше, коли у мене не було фотоапарата, то я прокладав дорогу. А тепер, коли він є, я не можу сказати, де я буду. Я йду туди, щось побачив, тоді йду ще кудись, можу піти зовсім в інший бік, багато затримуюся, аби зробити світлини.

Із ким подорожуєте?

– Майже завжди сам. Хоча, маю знайому зі Львова, і з нею деколи люблю мандрувати. Якщо вже когось беру, то розумію, що це – відповідальність, бо я мушу дивитися за тією людиною, чекати, старатися, аби їй було добре, аби вона не втомлювалася, щоб відпочивала.

Також, коли сам, то ходжу без стежок, напряму, через завали, а коли з кимось, то повинен іти стежкою, стримувати себе і не звертати нікуди.

Коли взимку в горах із такою людиною, коли сніги, вітри, то ще більша відповідальність. Треба чекати, вітри продувають, ти тепло не вдягаєшся, аби не спітніти. Найголовніше – не залишати людину, не сваритися, не бути зарозумілим. 

Скільки часу мандруєте?

– То залежить від пори. Зараз, наприклад, коротший день, тому намагаюся ходити доти, доки не стемніє. Хоча бувало таке, що я йшов у гори і дуже затримувався, бо провалювався у сніг по пояс, по груди, а кілька разів так застрягав, що мене люди витягували.

Добре, що, зазвичай, трапляються гілки – я за них хапаюся і підтягую себе. Бувало таке, що через це повертався вночі, тому потім довелося купити собі снігоступи. Взагалі намагаюся прийти додому ще за дня.

Давніше, коли був молодий, то ходив частіше з ночівлями, а зараз не можу, бо у мене мама старенька, тому мушу помогти і ввечері, і рано.

Тепер розумію це дуже добре, бо навіть коли повернувся зі Сходу, то був у шоці, не знаю, як мама вижила. Добре, що люди із села допомагали, дякую їм. Всі говорили: "Ти дурний! Як ти її лишив, таку стару бабцю – 80 із чимось років!?" Я був на Майдані і хотів добровольцем піти, мене туди тягнуло, але не міг через маму. Потім прийшла повістка, і я сказав: "Мамо, мені нікуди діватися", так і пішов. Мені пропонували там залишитися, і я би погодився, але знову про маму подумав.

Яке ваше улюблене місце під час подорожей?

– Я не можу сказати, бо якщо буду в іншому місці, то воно запитає: "А мене ти що, не любиш?". Тому щодо місць, птахів, звірів ніколи такого не кажу. Я просто не раз переконався, що я от сказав, наприклад, що ту пташку люблю більше, а коли іншу побачив, то відчув ніби вона каже: "А ти мене що, не любиш?". Так і про гори не можу сказати, бо втрачу гармонію, чистоту. Не можу відповісти. Усе гарне, усі пори року гарні, вітер, дощ, сніг – для мене нема винятків.

Що вам дають подорожі?

– Так я очищуюся, пізнаю себе, милуюся, випромінюю добро, радість і саме тоді хочеться жити. 

Нагадаємо, фотограф-любитель Мирон Марецький під час мандрівки у Карпатах зустрівся із сім’єю рисей - мамою і дитинчам. Чоловікові вдалося їх сфотографувати. Опісля Мирон Марецький оприлюднив світлини у мережі Facebook.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!